Характеристика Конституції 1919 р.

До їх складу входять три члени, що обираються виконкомами Рад. Трибунали перевіряли слідчі дії ЧК, які поряд зі слідчими комісіями здійснювали попереднє слідство. Судовий розгляд у трибуналах мало починатися не пізніше сорока восьми годин з моменту закінчення слідства.

Положення про Ревтрибуналом (1919 р.) закріпило кілька галузевих видів цих органів: військово-польові суди, залізничні трибунали, транспортні суди, що мали статус революційних трибуналів.

У березні 1920 р. нове «Положення про Ревтрибуналом», прийняте ВЦВК, скасовували спеціальні слідчі комісії, поклавши їх функції на органи ВЧК і особливі відділи, до складу трибуналів стали входити представники губернської ЧК. Чистякова.И. Конституция РСФСР 1918 года.- М., 1984.

Особливості судового процесу, характерні для ревтрибуналів, пояснювалися умовами громадянської війни. Прискорене судочинство, застосування вищої міри покарання, свобода у виборі заходів кримінальної репресії, використання в якості захисників і обвинувачів тільки штатних членів колегії при Радах, яскраво виражені геніальні критерії при призначенні покарань - все це надавало характер надзвичайності цим судовим органам. Тому при переході до непу (1921-1923 рр.). Система ревтрибуналів була істотно реорганізовано і велика частина ревтрибуналів скасована.

Збереглися військові трибунали вищої ланки, військово-Транспортні трибунали у ряді великих міст. В якості органів надзвичайної юстиції збереглися також особливі трудові сесії народних судів, земельні та арбітражні комісії, які випадали із загальної судової системи. До органів надзвичайної юстиції ставилися також позасудові органи репресії.

З березня 1918 починається формування місцевих надзвичайних комісій, підпорядкованих ВЧК. Їм надають виключні права на арешти, обшуки, реквізиції і конфіскації. Місцеві ЧК створювалися в губерніях і повітах і до липня 1918 існували повсюдно.

У червні 1918 р. пройшла Перша Всеросійська конференція ЧК, що розробила загальні принципи організації та діяльності ЧК і підготувала «Положення про місцеві Ч К. з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою», затверджене У ЦВК у жовтні 1918 р. ВЧК була органом РНК, працювала в тісному контакті з Наркоматом юстиції та Наркоматом внутрішніх справ. Місцеві органи ВЧК утворювалися місцевими Радами на правах їх відділів. По вертикалі місцеві ЧК підпорядковувалися ВЧК.

Система надзвичайних органів включала спеціалізовані органи: влітку 1918 р. були створені прикордонні ЧК, в листопаді 1920 р. на особливий відділ ВЧК була покладена функція з охорони кордонів, йому були передані прикордонні військові частини. В армії і на флоті в кінці 1918 р. створювалися особливі відділи ВЧК, в лютому 1919 р. ВЦВК прийняв Положення про особливі відділах ВЧК.

При наявності розгалуженої мережі місцевих органів ВЧК перетворювалася на потужний апарат політичних репресій. Після закінчення слідства ЧК передавали справи в трибунали, а самі розглядали їх по суті і визначали міри покарання, «суспільно небезпечні елементи» могли піддаватися тюремного ув'язнення в адміністративному, позасудовому порядку. Настільки широкі повноваження ВЧК і місцеві ЧК отримали в період з вересня 1918 до лютого 1919 р., відомий як період «червоного терору». У лютому 1919 р. ВЦВК приймає Положення про ВЧК, у якому право виносити вироки у справах, що проводяться ЧК, надавалося Ревтрибуналом, на них же покладався обов'язок перевіряти слідчі дії ЧК. Однак в особливих випадках органи ВЧК, як і раніше могли застосовувати позасудових розправ.

Для боротьби з розкраданнями, спекуляцією, підробки, зловживаннями з посади в господарських і розподільних органах в жовтні 1919 р. ВЧК створюється Особливий Революційний Трибунал, який складався з голови і двох призначених ВЧК членів.

У березні 1920 р. ВЦВК своїм декретом зовсім скасовує право ЧК застосовувати позасудові репресії, зобов'язуючи їх передавати справи на розгляд ревтрибуналів. Проте вже у травні 1920 р., у зв'язку з загострилася військової і політичної ситуацією, ВЦВК знову розширює права органів ВЧК на застосування особливих репресивних заходів.

Наприкінці 1921 Дев'ятий Всеросійський з'їзд Рад прийняв рішення про скасування ВЧК. У нових соціально-економічних умовах надзвичайний орган «боротьби з контрреволюцією» трансформувався в Головне політичне управління (ГПУ) при НКВД.

Робоча міліція виникла в ході проведення збройного повстання у Петрограді і формувалася на основі принципу добровільності. Цей принцип і був закріплений і жовтневому декреті 1917, який підкорив міліцію радам. Через рік, у жовтні 1918 р., НКВС та Наркомюст прийняли спільну інструкцію «Про організацію робітничо-селянської міліції». Систему міліції очолювало Головне управління робітничо-селянської міліції НКВС РРФСР. На місцях створювалися місцеві управління міліції, що знаходилася в подвійному підпорядкуванні: НКВС і місцевих виконкомів Рад. При головному управлінні міліції створювалося Центральне управління карного розшуку, при місцевих управліннях - відділи карного розшуку.

На роботу в міліцію приймалися тільки особи, які мають робоче або селянське соціальне походження. У квітні 1919 р. РНК своїм декретом затвердив порядок використання загонів міліції в бойових діях на фронтах громадянської війни. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Історія філософії України: Хрестоматія. -- К.: Либідь, 1993.

Остаточно система міліцейських органів склалася до середини 1920 р. У червні ВЦВК затвердив Положення про робітничо-селянської міліції, покладає на її органи функції з охорони громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, проведення слідчих дій і дізнань по кримінальних справах.

Рекомендована література

Таким чином, В Україні, як і в Росії, утвердилась воєнно-більшовицька партійна диктатура, яка заклала підвалини жорстокого тоталітарно-репресивного режиму. З повною силою цей режим проявив себе в роки воєнного комунізму. Але то була тільки репетиція. Політичний бенефіс тоталітаризму відбудеться в 30-тіроки, де в театрі людського абсурду змагатиметься сталінський соціалізм і гітлерівський фашизм. Але то буде потім. А в період з кінця 1917року та до кінця 1920року за допомогою багнетів Червоної Армії радянська влада була встановлена в Україні. І той факт, що ця влада в усіх своїх проявах була точною копією влади більшовицької Росії, говорило про Тіанти-народність, антинаціональну спрямованість, імперську сутність.

Копіювалося все: вищі та місцеві органи влади й управління, судова система, Конституція, нормативні акти. Змінювалася тільки приналежність: замість “РСФРР” ставили “УСРР”, а іноді і цього не робили. І хоча пояснювали це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю професійних кадрів у братерській Україні тощо -- сутність від цього не змінювалася -- так робила завжди і всюди тільки окупаційна влада.

Політична історія України ХХ ст. нерозривно пов'язана з діяльністю таких органів місцевого самоврядування, якими були ради, - спочатку робітничо-селянських і солдатських депутатів, потім депутатів трудящих, нарешті - народних депутатів. Хоча здебільшого їх діяльність до 1991 р. була спрямована Комуністичною партією України, не варто забувати, що І Всеукраїнський з'їзд Рад, який відкрився 3 грудня 1917 р. (принаймні його київський етап) вирізнявся перевагою українських соціалістичних національно-демократичних сил, що і змусило більшовиків разом з лівими російськими есерами, лівими українськими соціал-демократами та меншовиками-інтернаціоналістами перенести його до Харкова. До V з'їзду Рад (1921) склад делегатів і обраних ними керівних органів (Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та Президії ВУЦВК) не був монопартійним. Достатньо назвати прізвища першого голови ЦВК України Ю. Медведева, лівого українського соціал-демократа (грудень 1917), членів Президії ВУЦВК українських есерів Г. Михайличенка та М. Шумського (1919), В. Винниченка як представника закордонної групи УКП (1920), борбиста Є. Терлецького та ін.

Інститут Всеукраїнських з'їздів Рад як найвищого органу державної влади у радянській Україні склався наприкінці 1917 р. і діяв до січня 1937 р., коли був ліквідований відповідно до схваленою останнім, XIV надзвичайним Всеукраїнським з'їздом Рад, Конституцією УРСР. Таким чином, перші 20 років існування України як формально незалежної (згодом напівсуверенної у складі СРСР) держави ХХ ст. безпосередньо пов'язані з діяльністю Всеукраїнських з'їздів Рад. Музиченко П. Історія держави і права України. К., 1999.

Вибори делегатів з'їздів, склад обраних делегатів, склад керівних органів (ВУЦВК та Президії ВУЦВК), їхні рішення, резолюції і відозви, навіть строки скликання з'їздів рад об'єктивно відбивали політичне й економічне становище країни. Зокрема, віддзеркалений поступовий перехід від контрольованої й обмеженої ("радянської") демократії 1920-х рр. до жорсткої бюрократизації сталінського періоду, коли скликання навіть декоративних органів широкого народного представництва стало вже непотрібним партійно-державній номенклатурі. Достатньо промовистим є такий факт: за Конституцією УСРР 1919 р. з'їзди мали відбуватися не рідше двох разів на рік, а фактично скликалися щорічно; за Конституцією 1929 р. вони мали проходити що два роки, проте до 1937 р. відбулося всього три з'їзди (у 1931, 1935 та 1937 рр.).

Якщо на перших Всеукраїнських з'їздах (1917-1922) відбувалася дискусія щодо пошуку шляхів політичного та економічного розвитку України, серед депутатів були представлені не лише комуністи та співчуваючі їм, але й інші політичні партії радянського спрямування, а резолюції об'єктивно відбивали стан політичного розвитку суспільства, то поступово функції вирішення політичних проблем перейшли до компартійних комітетів. Найвищий (за Конституціями УСРР 1919 та 1929 рр.) орган влади в республіці лише підтримував запропоновані партійно-державною номенклатурою заходи, якими визначалися норми подальшого життя суспільства. Одним з таких заходів стало схвалення Конституції УРСР 1937 р. та ліквідація інституту Всеукраїнських з'їздів Рад.

Всеукраїнські з'їзди Рад були безпосередньо причетними до всіх доленосних рішень першої половини ХХ ст.: розгортанні радянського будівництва, перехід від політики "військового комунізму" до НЕПу, післявоєнної відбудови промисловості, проведення політики індустріалізації, масової колективізації сільського господарства та культурної революції, здійсненні адміністративних реформ та внесення змін до Конституції, встановленні союзних відносин з іншими республіками СРСР, насамперед з Росією. Резолюції з'їздів відбивають такі значущі події, як перебіг і завершення громадянської війни, голод 1921-1922 рр., перенесення столиці України до Києва тощо.

Розкриттю складних питань історії Всеукраїнських з'їздів Рад присвячена експозиція документів і друкованих матеріалів з фондів центральних державних архівів та науково-довідкової бібліотеки ЦДАУ. Крізь призму мандатів, списків делегатів та їхніх облич, резолюцій та порядків денних ми намагалися представити бурхливі події 1917-1937 рр., і показати особливості функціонування інституту з'їздів в цих умовах

До початку весни 1919 р. на значній частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво в УСРР вступило у нову фазу. На початку березня 1919 р. відбувся III з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова -- найближчого соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції УСРР, підкреслив, що вона має закріпити диктатуру пролетаріату у формі Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно від місцевих умов.

6 березня 1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на який прибули 1887 делегатів, з яких 1435 були комуністами. На з'їзді виступив Свердлов, який від імені ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, роз­глянуті військове, продовольче та земельне питання.

10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з'їзду Рад. З доповіддю про проект Конституції виступив член ЦК КП(б)У, нарком юстиції О.Хмельницький. Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957.

Проти проекту Конституції виступили ліві есери, які піддали критиці положення, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд Рад відкинув це заперечення і затвердив запропонований проект Конституції.

Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична та громадянська війни, розруха, голод призвели до того, що на території колишньої Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових робітників не пе­ревищувала 800 тис. чоловік.

Безумовно, вони не могли відігравати вирішальну роль у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура пролетаріату була чистою фікцією. Насправді владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави.

Для утримання влади необхідно було мати могутню силу. Розрахунок Леніна на те, що "народ придушити експлуататорів може і при дуже простій "машині", майже без "машини", без особливого апарату, простою організацією озброєних мас", не виправдався. "Озброєна маса" скла­далася майже повністю з селян і солдатів, які підтримували більшо­виків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від них, як тільки був проголошений "воєнний комунізм". Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.

На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України.

В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією.

Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В.М.Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити "повну рівноправність усіх націй, що живуть на Україні, відкидаючи усілякі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням Радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку..."

Слід відзначити, що позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В.Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити "всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй".

Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організіцією. Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9