Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства 
своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв'язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: “Твій щит і мій нероздільні від себе”. Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу - навіть 10 тис. війська, на той час надзвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий (Кривоустий) та чеський Владислав. Сім'я його батька Мстислава була зв'язана з шлюбами з усіма цими династіями. [39,81] Ізяслав Мстиславич помер не маючи ще 60 років 14 листопада 1154 р. Літописець плаче над його домовиною, славлячи його як чесного, благовірного, христолюбивого, славного і великого князя: “Плакала за ним уся українська земля не тільки як по свому “царю і господині”, але як по рідному батькові”.“Ізяслав Мстиславич, - говорить проф. Томашівський, - це одна з найпомітніших постатей нашої старої історії. Вихований у традиціях Мономаха, почував себе покликаним відіграти визначну роль на Україні, до чого й мав незвичайні особисті дані. Енергійний, сміливий і лицарський, людяний, привітний і щедрий, викликав у сучасників подив і прихильність. Як визначний полководець здобув велике признання дружини і полків, любив, щоби його називали царем”. [12,175 - 176] Був князем нової формації, спирався на міське населення, мав підтримку київського віча. Він прагнув об'єднати під своєю владою всю Південно-Західну Русь. [35,66] Після смерті Ізяслава Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї родини, але не мав успіху і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167 - 1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалася як незалежне князівство. [39,82] Мстислав Ізяславич незадовго після смерті свого батька став великим князем.З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста. Поряд із старими центрами - Володимиром, Червінем, Белзом, Бухельном, збільшилося значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа. [39,82]Мстислав, як і його батько на короткий час став київським князем (1167 - 1170).У Татіщева Мстислав Ізяславич характеризується так : “Сей князь на зріст був не вельми великий, але широкий плечима і міцний, так що лук його ледве чи хто натягнути міг. З лиця гарний, волосся кучеряве і коротке носив. Мужній був у битві, любитель правди, задля його хоробрості всі князі його боялися і поважали. Хоча часто з жінками і дружиною веселився, але ні жінки, ні вино ним не володіли. Він завжди до урядування і до розпорядку був готовий, через те мало спав, а багато книг читав, і в радах про урядування землею з вельможами трудився, і дітей своїх старанно того навчав, кажучи їм, що честь і користь князя полягає у правосудді, урядуванні і хоробрості.” [5,303] У 1168 р. з ініціативи Мстислава було організовано похід на половців для оборони української землі. [12,178] Найкраще ілюструє ті події літописець: “Вложив Бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю. Бо він їй хотів добра усім серцем . і Скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руську землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [ погані ] християни кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи і завше переступаючи. І все вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залізний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на Божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх і своєї честі. [5,293] Промова Мстислава впала на добрий грунт; князі справді пішли великим походом проти половців, а через рік улаштували чергову демонстрацію для охорони українських купецьких караванів, що простували в Україну з півдня і сходу. [12,179] Мстислав, як і його батько Ізяслав, зумів забезпечити Волинь своїм нащадкам. Особисті якості князя Мстислава, як людини справедливої і добродушної, що жив у згоді зі своїм братом Ярославом, який княжив у Луцьку, забезпечили йому прихильність волинського боярства і тамтешніх людей.Однак Мстиславові не вдалося досягти тривалого миру ні на Волині, ні взагалі на Русі-Україні. [27,57] Втративши Київ, “І пішов Мстислав од Києва в понеділок другої неділі після Великодня (13.ІV.1170)” [5,298] Мстислав Ізяславич залишався сюзереном Волині. Крім Дорогобузького князівства всі волинські уділи, включаючи і Городельське князівство, були його васалами і їх князі брали участь у його походах. В 1170 р. вмираючий Мстислав Ізяславич переконав брата Ярослава Ізяславича, з метою уникнення можливих усобиць між волинськими князями, розділити Волинь між двома гілками волинських Мономаховичів на східну і західну. [14,54] “Того ж року наприкінці розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга у нього була тяжка. І став він слати послів до брата Ярослава, щоб урядитися про дітей своїх. Урядившись як слід із братом, - той хреста цілував, що не буде він зазіхати на волость дітей його, - приставився князь Мстислав місяця серпня в дев'ятнадцятий день (19.VIII.1170). [15,302] Молодшій гілці залишалася східна Волинь, але сюзереном Волині став луцький князь. Це означало, що волинські князі домовилися примінити у своїй землі загальні засади успадкування земель, прийняті на Любецькому з'їзді. Щоб надалі забезпечити перевагу за своїми спадкоємцями в старшинстві серед волинських князів, Ярослав Мстиславич свідомо пішов на роздроблення західної Волині. Тому володимирський князь роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Святослав Мстиславич (1170 _ 1183), а потім Белзьке князівство - Всеволод Мстиславич (бл. 1180 - 1195). У 1180 р., напевно, ще при житті Ярослава, Дорогочинське князівство отримав Василько Ярополкович, переведений, вірогідно, з Шумська. Одночасно вся східна Волинь, включаючи Дорогобузьке князівство, об'єднується під Луцьком.Але після смерті Ярослава Ізяславича його сини розділили східну Волинь між собою. Інгвар отримав Луцьк, Всеволод - Дорогобуж, Мстислав - Пересопницю, а Ізяслав - вірогідно Шуськ. Між братами незабаром вибухнула усобиця. Так у 1183 р. Всеволод Ярославич був у Луцьку, в 1186 р. Луцьк знову в числі володінь Інгвара Ярославича, а самого Всеволода зустрічаємо при дворі Ольговичів як вигнанця. Отже, внаслідок усобиці 1183 - 1186 рр. Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а після смерті Ізяслава 1195 р. - і Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцька. На східній Волині залишився один лише уділ - Пересопницький. [14,54 - 56] Таким чином з середини ХІІ ст. на Волині утвердилася династія Мстиславичів, або як її це називають - Мономаховичів, нащадків Великого князя Київського Володимира Мономаха.Михайло Грушевський говорить: “Політику цієї династії - Мстиславичів можна охарактеризувати одним словом як не волинськую Мстиславичі легковажно ставляться до своїх волинських земель та все шукають чогось ліпшого. Ізяслав бореться за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві. Так само і його син Мстислав духовно живе у Києві. Також пильнує Києва його молодший брат Ярослав Луцький. [17,394] З цією точкою зору можна погодитися тільки частково. Боротьба за київський стіл йшла недарма. В ранній період феодальної роздробленості Київ уособлював загальнодержавну владу. [11,151] Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич розглядали волинські землі як великокняжий уділ. [11,153] За їх правління відбулося значне виділення Волинської землі з поміж інших земель в політичному та економічному плані. Але, як уже було зазначено вище після смерті Мстислава Ізяславича в 1170 р. волинські землі були поділені між його синами. Зрозуміло, що менші уділи з центрами у Володимирі, Луцьку, Бересті та Белзі у політичному сенсі помітно програвали в порівнянні з тоді могутнім об'єднаним Галицьким князівством часів Ярослава Осмомисла. Лише завдяки об'єднавчій політиці володимирського князя Романа Мстиславича Волинську землю знову було об'єднано з центром у Володимирі. 1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ - ХІІІ ст. В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу. Роман Мстиславич (бл. 1152 - 19.06.1205) - син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого. За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь: Романе, Романе! Державний титане! Себе обезсмертив ти в славних ділах… Волинь забувати ніколи не стане Того, що вчинив ти на княжих столах, За твого правління Волинська держава Була і могутня, і славна довкруг. На брата, сусіда - ні зла не держала, Ні в гості не звала, якщо він не друг. Тебе поважали і вої, і смерди, Бо ти справедливим до кожного був. Тебе шанували Вітовти і Ольгерди, За те, що звитягу не одну здобув. Але за оте, що вчинив ти пре сміло, Коли Володимир і Галич з'єднав - І так переможно, і так пре уміло У Галичі кланові розні владнав. Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар'єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. [29,104] Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками. Зимою 1168 - 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович. Князі взяли Київ 12 березня і вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. [37,18] Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. [37,19] У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає. І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в'їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх. І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” [5,303] Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли. Розгром суздальців під Новгородом - це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. [37,20] Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському [29,104] “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. [5,304] Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі. Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич). Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. [10,58] З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім'я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. [37,21] Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. [34,69] Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м'який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв'язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців. У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами - Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир. 70 - 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв'язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену. Схоже, в той час об'єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. [37,22] І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев'яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. [52,32] Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
|
|
