Українські землі у складі Литви і Польщі (середина XIV – перша половина XVII ст.)

- польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією;

- утверджувалося польське право та адміністративна система;

- витіснялося православ'я шляхом утвердження католицизму.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:

- розпочинається активне ополячення та окатоличення;

- на галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства;

- латина стає офіційною мовою;

- всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частина галицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Проте, Польща не задовольнилася Галичиною, вона претендувала й на інші землі Великого князівства Литовського. Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути литовську державу. Однак опозиційний рух на чолі з литовським князем Вітовтом зашкодив реалізувати цю мету. А після переможної битви під Грюнвальдом (1410 р.) Литва укріпила свої позиції. Згідно з Городельською унією (1413 р.) між польським королем Ягайлом і великим литовським князем Вітовтом Польща змушена була визнати право на існування самостійного Великого князівства Литовського. Проте Польща не відмовлялася від поглинання Литви. Однак вона змінила тактику: замість зовнішнього тиску розширити сферу впливу на литовські території вона намагалася вирішити цю проблему із середини - через литовську еліту. Саме тому, підкреслює О.Д.Бойко, однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського (право повністю розпоряджуватися своїми землеволодіннями, обіймати державні посади тощо). Отже, унія спричинила два протистояння: між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського. В свою чергу це спровокувало в українських землях глибокий розкол, посилився соціальний, національний та релігійний гніт.

Після смерті Вітовта (1430 р.), коли князем Литовським був Свидригайло, Ягайло у 1431 р. знову продовжив боротьбу за землі Волині, наслідком якої став перехід західного Поділля до Польщі. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства - Руське, Бєльзьке та Подільське. Тут запроваджувалося польське право, було нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління. Відбувається процес зближення родової знаті з військово-службовим станом та їх об'єднання в одну панівну верству - шляхту (від давньонімецького slaht - порода, рід).

Посилилося гноблення селян Галичини: їм надавали малі ділянки землі в тимчасове користування, за які вони відробляли панщину, платили грошові податки й численні натуральні данини. До 1435 р. селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи.

Варто підкреслити, що українці не мирилися із підневільним становищем. Першим збройним народним виступом проти Польщі було повстання під приводом Мухи у 1490-1492 рр. воно охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загальна чисельність повстанців нараховувала до 10 тис. чол. Для боротьби з повсталими польський уряд навіть запросив на допомогу прусських лицарів. Після поразки селянський ватажок був ув'язнений у тюрмі в Кракові.

Люблінська унія. Захопивши західноукраїнські землі Польща продовжила наступ на українські землі, які були під владою Литви. Остання ж з початку XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, передусім з боку московського князівства (Московії) та Кримського ханства.

Московське князівство, практично скинувши у 1480 р. ординське іго, почало претендувати на землі колишньої Київської Русі (так виникла доктрина так званого третього Риму). У січні 1493 р. князь Іван ІІІ проголосив себе «государєм всієї Русі». Відповідно до цього діяли і наступні правителі Московської держави. Вже на початку XVI ст. Литва втратила сіверські землі (1507-1508 рр.), Чернігів і Стародуб (1522 р.).

Становище Литви ускладнювалося й появою Кримського ханства. В середині XIV ст. в Золотій Орді посилилися відцентрові тенденції, почався розпад цієї держави. У 1449 р. відокремилися від Орди кримські татари, які утворили своє державне об'єднання - Кримське ханство.

Новостворена державність була слабкою. У політичній сфері відбувалася постійна боротьба за владу, супротив місцевої знаті процесам централізації. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері: навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства, вели кочовий спосіб життя. Основою господарства було кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало потреб ні держави, ні місцевого населення. Вирішували свої внутрішні проблеми кримські хани шляхом зовнішньої експансії. Маючи численну армію (на початку XVI ст. - майже 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі.

Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. У 1448 р. татари вперше вторглися на Поділля. Незважаючи на те, що засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля.

На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Вже у 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

У середині XVI ст. наростаюча криза у Литовській державі сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 рр. вона не змогла протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558-1583 рр. Литва вела нову тривалу війну з Московією - так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою зовнішнього вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися. Але поставили головною умовою об'єднання в одне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов'язував лише спільний монарх.

Незважаючи на небажання великих литовських магнатів створювати єдину з Польщею державу, втрачаючи при цьому свої певні права і привілеї, ураховуючи невдачі Литви у Лівонській війни та у боротьбі з Московією литовські магнати змушені були піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:

- об'єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту;

- на чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

- спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

- запроваджувалася єдина грошова одиниця;

- Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони - Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

- до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні - територія Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

- українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Люблінська унія - це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився об'єднавчий процес між Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове державне утворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло на зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отримала можливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Наслідки Люблінської унії. Люблінська унія створила потужну політико-правову базу для здійснення великомасштабної стратегії, спрямованої на згортання національного життя в українських землях, розширення та зміцнення на них панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, встановлення кріпосного права, пограбування природних багатств, ліквідацію духовних та культурних цінностей.

Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців - призвели до згасання національного життя, державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві. Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі право України бути, як Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої.

По-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише «порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо на Брацлавщині та Подніпров'ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво (деякі шляхтичі навіть катували й вбивали селян та міщан, спалювали села).

По-п'яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана». Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до пана. Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з метою розширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.

По-восьме, унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.

По-дев'яте, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.

1.4 Формування українського козацтва

Термін «козак» вперше зустрічається у початковій монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше, у ХIV ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови (1303 р.) і трактувалось як «страж», «конвоїр». Щодо українських козаків то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який у 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу польським військам наздогнати татарський загін на Брацлавщині.

Теорії походження козацтва. До сьогодні проблема виникнення українського козацтва є дискусійною. Історик О.Д.Бойко виокремлює більше десяти версій походження козацтва. Серед них можна назвати наступні:

1. Хозарська - ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»;

2. Черкаська - вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

3. Татарська - виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині ще за часів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький, приблизно 1362-1389 рр.) та Вітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.), де шляхом злиття татарського населення з місцевими жителями утворилася якісно нова верства - козацтво;

4. Автохтонна - доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад Київської Русі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися у військово-службові формування, підпорядковані великому князю литовському;

5. Болохівська - пов'язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди;

6. Бродницька - висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі - «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

7. Уходницька - пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикими кіньми та іншою здобиччю;

8. Захисна - пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючій татарській загрозі;

9. Соціальна - виникнення козацтва пояснює посиленням економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Існують й інші теорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскільки базується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональні зерна.

Причини виникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище зумовлено, як правило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювали можливість появи козацтва були:

- існування великого масиву вільної землі із сприятливими для життєдіяльності умовами;

- досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.;

- природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Однак можливість і реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися в реальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальними причинами. Серед них можна виокремити:

- економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель; нестача у селян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарні господарства; господарське освоєння та заселення вільних земель Подніпров'я та за дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;

- соціальні: посилення феодальної експлуатації українських селян та міщан з боку феодалів; збільшення повинностей і податків; запровадження кріпосної залежності селян;

- політичні: витіснення польською владою з політичного життя українців, обмеження їх прав і свобод; прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападників; бажання установити контроль над втекачами за Дніпрові пороги;

- національні: політика ополячення українського населення; утиски і обмеження української культури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;

- військові: зростання зовнішньої загрози, пов'язаної з боку Кримського ханства, пізніше - Турції; прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігів татарських орд.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7