Сучасники й історики про особистість Петра Першого

Тривалі військові кампанії виснажували тяглове населення, лягали непідйомним вантажем на господарське життя Росії. У три рази зріс податковий тягар, з'явилися нові податки і повинності. Селяни, люди посадників і купці розорялися, по купецькому стану сильно ударило введення торгових монополій. У була проведена перша ревізія, під час її проведення відбулася остаточна уніфікація різних соціальних груп, завершилося прикріплення всіх піддатних станів до державного тяглу і була введена паспортна система. Вона збереглася до цих пір як пережиток крепостнического будуючи.

Посилення государно-податного гніту викликало цілу серію крупних повстань і заколотів. Серед них слід зазначити стрілецький бунт в Москві, озброєні виступи людей посадників і робочих, стрільців, солдатів в Астрахані а також козацьке повстання К.І. Булавіна в селянські хвилювання в Башкирії і інших частинах країни. Всі вони були жорстоко пригнічені, активні учасники повішені і заслані до Сибіру. Соціальні суперечності посилювалися наявністю релігійного розколу і утисками інакодумців. Серед старовірів, які піддалися жорстоким переслідуванням, почалися масові самоспалення. Цар Петро був оголошений ними антихристом, а його царювання ознаменував-де початок кінця світу. Слід зазначити, що такі новації, як гоління борід, носіння яких почиталося на Русі як символ образу Божія, активна участь Петра в «Всепьянейшем і Всешутейном соборі», введення нових свят на європейський лад, конфіскація церковних дзвонів для литва гармат і інші дії влади -- все це створювало сприятливий грунт для обурення і бунтів. Почалася масова втеча з центральних районів на околиці, яке привело до зубожіння центру Росії. Більше селян числилося в перегонах. Щоб подавити бунташні настрої, Петро вводить закон про поселення полків. Тепер вся армія розміщувалася на постій по всіх провінціях країни. Військове командування стежило за збором подушної податі, інших податків і зборів, а армія виконувала численні поліцейські функції. Вона наглядала також і за дотриманням паспортного режиму. Ці заходи, а також перехід на подушну подати привели до того, що доходи бюджету виросли.

Імператор став новатором і в новій для своїх сучасників області. При особистій участі Петра Олексійовича Феофаном Прокоповічем була розроблена патріотична ідеологія «служіння Вітчизні», викладена їм в трактатах «Слово про владу і честь царської» і справді волі монаршої». Цар вважав, що він перший працівник на благо Вітчизни, а всі останні -- від генералісимуса і канцлера до солдатів, матросів, селян і міщан -- винні, не щадивши своїх животів, постійно і неухильно виконувати свій обов'язок перед державою Російським. Так були закладені конструкції культу держави, який в разних обличях і модифікаціях проіснував до цього дня, що несли.

Жорстокість пануючи, його ригоризм викликали незадоволеність частини боярства, яке виразилося в змові царевича Олексія. Реальний Олексій, на відміну від літературного і кінематографічного героя, був копією отця. Проте у них не склалися особисті відносини. Після насильницького весілля з Шарлоттой-Кристиной-Софией Брауншвейг-вольфенбюттельськой у Олексія народився син Петро, майбутній імператор. Тоді ж цар зажадав від Олексія або змінити свою поведінку, або відректися від престолу і піти в монастир. У серпні Олексій біг до Австрії, де правив його свояк Карл VI. За дорученням царя граф П.А. Толстой заманив в Олексія на корабель в Неаполі і відправив до Москви. На вимогу царя Олексій офіційно відрікся від престолу і видав п'ятдесят своїх спільників. Цар жорстоко розправився з ними, особисто піддав колесуванню А.В. Кикина. царевич після жорстоких тортур помер.

У особистому житті, як і в державній діяльності, Петро був повний суперечностей. Цар вів як розмірене, так і розгульне життя. Вставав в чотири години ранку, сам готував собі їду, розводив вогонь і одягався. Потім в шість годинників відправлявся на верфі, в казарми, в сім годинників приступав до вирішення державних справ в Сенаті, через дві години керував роботою Військової ради, а ще за годину обходив колегії, караючи недбайливих чиновників важкою тростиною. Під час дня куштував просту їжу. Після обіду відпочивав дві години, потім працював в кабінеті, писав і редагував укази, листи, записки. Всього їм написано більше тисяч документів, зокрема законів. Вечори проводив або за роботою в своїй майстерні, або на офіційних прийомах. Після семи годинників цар влаштовував асамблеї і прийоми, де в неофіційній обстановці вирішувалися складні і лоскітливі справи. Після дев'яти годинників, коли починалася загальна вакханалія, цар мовчки, по-англійськи йшов спати. Наступного дня, незалежно від кількості випитого, він вставав зі свіжою головою, енергійний і повний найграндіозніших планів.

Такий бурхливий спосіб життя підточив могутнє здоров'я імператора. До того ж він не відмовляв собі в жіночій ласці і мав неофіційно цілий гарем коханок, яких любив потім видавати заміж за своїх сподвижників. Так, наприклад, в браку Марії Матвєєвой, колишній пасії Петра, і Олександра Румянцева народився майбутній прославлений полководець Петро Румянцев-задунайський, якого сучасники вважали сином пануючи.

Петро I зумів з'єднати в одне суперечливе ціле східну деспотію Московського царства і західну бюрократію, створити новий тип суспільства, де все було підпорядковано інтересам імперської держави, що динамічно розвивалася. Інший порок петровских реформ полягав в тому, що його перетворення в першу чергу проводилися на користь дворянського стану і вищої бюрократії, для переважної більшості населення імперії вони були надмірно обтяжливими і незрозумілими. Процес європеїзації у той час був обтяжений багатьма забобонами, поспішними і непродуманими рішеннями, що відображали імпульсну і деспотичну натуру головного перетворювача. На жаль, історичний досвід, позитивні уроки і нагадування про негативні наслідки цих перетворень не завжди були затребувані подальшими реформаторами. Як справедливо говорив В.О. Ключевський, « історія пані строга і за незнання її законів карає зі всією строгістю і нещадною».

Петро Великий очима сучасників і істориків

Епоха Петра Першого в історії Росії, особа цього видатного державного діяча, полководця, дипломата користується увагою як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичній науці.

Вивчення цієї епохи має багату традицію - адже почалося воно ще за життя найбільшого реформатора; зараз же література про Петра Великому і його часу може скласти цілу бібліотеку. Великі досягнення в багатьох областях суспільного і державного життя, перетворення Росії з розташованої на задвірках Європи країни у велику світову державу, що стало свого роду феноменом історії, пояснюють стійкий підвищений інтерес до епохи Петра в світовій історичній науці.

Майже всі найбільші учені - історики, фахівці з історії Росії за кордоном, починаючи з вісімнадцятого сторіччя і до наших днів, так або інакше відгукувалися на події петровского часу. Зарубіжній літературі про Росію епохи Петра Великого, не дивлячись на відмінності в підході вчених до оцінки подій того часу, властиві деякі загальні риси. Віддаючи належне правителеві, тим успіхам, які були досягнуті країною, іноземні автори, як правило, з деякою недооцінкою або з відкритою зневагою судили про допетровскої епохи в історії Росії. Великого поширення набули погляди, згідно яким Росія зробила стрибок від відсталості, дикості до більш передових форм суспільного життя за допомогою «Заходу» - ідей, запозичених звідти, і численних фахівців, що стали помічниками Петра Першого в проведенні перетворень.

Таку ж давню традицію має поширене в зарубіжній, і частково вітчизняній історичній науці зіставлення Росії і країн Заходу, антитеза «Росія - Захід», «Схід - Захід». Зображення Росії і СРСР як антипод Заходу, європейській культурі, часто крім історичної мало і політичну спрямованість (особливо під час «Холодної війни»).

Варто відзначити, що це відноситься не тільки до праць недавнього минулого, існувала така точка зору і в до-революціонний період. До цих пір можна зустріти твердження про кардинальну відмінність історичного шляху Росії порівняно із західними країнами, «різному корінні» їх історичних традицій, відсталому «азіатському» характері господарства, суспільному житті, культури Росії на відміну від передової європейської цивілізації, що ніби то представляла якусь єдність і що протистояла тому, що було і є у відсталій Росії. Ці два світи являют де дві «протистоячі» друг-другу культури.

Уявлення про фатальну розбіжність історичних шляхів Росії і Західної Європи (та і всього Заходу взагалі) харчуються, серед іншого, концепціями, згідно яким на формування російської державності сильний або навіть вирішальний вплив зробили візантійські традиції, монголо-татарске ярмо, які зіграли свою роль в тому, що розвиток Русі а потім Росії пішов убік, протилежну від Європи. Прихильники так званої «Євразійської теорії», коріння якої сходить до державної школи і слов'янофілів, проповідує ідеї про те, що Росія, будучи «сумішшю східного і західного» залишається мостом між Сходом і Заходом.

Звідси твердження про добродійну дію Золотої Орди на еволюцію державності в Північно-східній Русі, про якийсь симбіоз Орди і Русі, що поклав сильний відбиток на всю подальшою історію Росії царської і імператорської епох. (До істориків, що розділяють цю думку належить, наприклад, Л.Н. Гумільов.) У даній роботі розглядатимуться позиції росіян учених «государників», таких як Солов'їв, Богословський. Їх можна згрупувати не по історіографічних напрямах і класових установках, а по характеру, змісту їх праць (спеціальні вони або ж загальні), по позиціях авторів, одні з яких розглядають епоху Петра на тлі попереднього періоду російської історії, інші порівнюючи з положенням в тодішній Європі, треті в плані її значення для подальшого розвитку Росії.

Оцінка істориками ходу реформ

Друга з найвиразніше поставлених проблем в загальній дискусії про реформи Петра містить в собі питання: якою мірою для реформаторської діяльності були характерні планомірність і систематичність?

У Соловьева реформи представлені у вигляді строгого послідовного ряду ланок, складових всесторонньо продуману і заздалегідь сплановану програму перетворень, жорстку систему чітко сформульованих цільових установок, що має в своїй основі: «У цій системі навіть війні відведено заздалегідь певне місце в числі засобів реалізації загального плану». В цьому відношенні праця Соловьева випробувала вплив такою, що передувала його написанню історіографії і публіцистики. Його основні ідеї можуть у багатьох випадках прослідкувати до робіт безпосередньо посляпетровский епохи. Задовго до Соловьева загальною стала думка, що діяльність Петра і її результати були породженням майже надлюдського розуму - здійсненням диявольського плану або проявом вищої мудрості, реформатор традиційно характеризувався як «антихрист» (розкольниками) або «людина, Боові подібний» (М.В. Ломоносовим).

Але не всі історики дотримуються такого утішного для Петра погляду на ре-форму. Точка зору щодо очевидної безплановості і непослідовності перетворень Петра розділяється В.О. Ключевським, який підкреслює, що рушійною силою перетворень була війна. Ключевський вважає, що структура реформ і їх послідовність були цілком обумовлені потребами, нав'язаними війною, яка, на його думку, теж велася досить нетямущо.

В протилежність Соловьеву Ключевський заперечує, що Петро вже в ранній період свого життя відчував себе покликаним перетворити Росію; лише у останнє десятиліття свого царювання Петро, на думку Ключевського, почав усвідомлювати що створив що - те нове, одночасно і його внутрішня політика почала втрачати риси скороспішності і незавершеності рішень.

Цей погляд поклав початок ряду інших точок зору, більш зусереджений на різних нюансах реформ. У радянській історіографії з питання планомірності реформ теж не існувало єдиного погляду. Як правило передбачався глибший сенс перетворень, ніж тільки підвищення ефективності військових дій. З іншого боку, поширеною була думка, що хід війни мав вирішальний вплив на характер і спрямованість петровских перетворень. Наголошувалося і те, що реформи набували все більш виразного характеру планомірності і послідовності у міру неухильно зростаючої переваги Росії над Швецією в Північній Війні. Для авторів таких досліджень характерним є прагнення провести межу між першою «гарячковою» фазою війни, коли внутрішні реформи мали хаотичний і незапланований характер, і останнім десятиліттям життя Петра, коли уряд мав в своєму розпорядженні достатню кількість часу для обдумування перспективніших рішень. До цього періоду і відносяться найефективніші і істотніші перетворення.

Оцінка історичної суті реформ

Існує ще одна тема, що викликає сильні розбіжності, - це історична суть реформ. У основі розуміння цієї проблеми лежать або переконання, засновані на марксистських поглядах, тобто що вважають, що політика державної влади заснована і обумовлена соціально - економічною системою, або позиція, згідно якої реформи - це вираз єдино-особистої волі монарха. Ця точка зору типова для «державної» історичної школи в дореволюційній Росії. Перший з цієї безлічі поглядів - думка про особисте прагнення монарха європеїзувати Росію. Історики, що дотримуються цієї точки зору рахують саме «європеїзацію» головною метою Петра.

На думку Соловьева зустріч з європейською цивілізацією була природною і неминучою подією на шляху розвитку російського народу. Але Солов'їв розглядає європеїзацію не як самоціль, а як засіб, перш за все стимулюючий економічний розвиток країни. Теорія європеїзації не зустріла, природно, схвалення у істориків, прагнучих підкреслити спадкоємність епохи Петра по відношенню до передуючого періоду.

Важливе місце в спорах про суть реформ займає гіпотеза про пріоритет зовнішньополітичних цілей над внутрішніми. Гіпотеза ця була висунута вперше Мілюковим і Ключевським. Переконаність в її непогрішності привела Ключевського до виводу, що ре-форми мають різний ступінь важливості: він вважав військову реформу початковим етапом переобразовальній діяльності Петра, а реорганізацію фінансової системи - кінцевою його метою. Решта реформ же була або наслідком перетворень у військовій справі, або передумовами для досягнення згаданої кінцевої мети.

Самостійне значення Ключевський надавав лише економічній політиці. Остання точка зору на цю проблему - «ідеалістична». Найяскравіше вона сформульована Богословським - реформи він характеризує як практичну реалізацію сприйнятих монархом принципів державності. Але тут виникає питання про «принципи державності» в розумінні пануючи. Богословський вважає, що ідеалом Петра Першого була абсолютистська держава, так звана «регулярна держава», яка своїм всеосяжним пильним піклуванням (поліцейською діяльністю) прагнула регулювати всі сторони суспільного і приватного життя відповідно до принципів розуму і на користь «загального блага».

Богословський особливо виділяє ідеологічний аспект європеїзації. Він, як і Солов'їв, бачить у введенні принципу розумності, раціоналізму радикальний розрив з минулим. Його розуміння реформаторської діяльності Петра, яке можна назвати «освічений абсолютизм», знайшла безліч прихильників серед західних істориків, які схильні підкреслювати, що Петро не був видатним теоретиком, і що перетворювач під час своєї зарубіжної подорожі брав до уваги перш за все практичні результати сучасною йому політичної науки. Деякі з прихильників цієї точки зору стверджують, що петровская державна практика зовсім не була типовою для свого часу, як це доводить Богословський.

У Росії при Петрові Великому спроби утілити в життя політичні ідеї епохи були набагато більш послідовними і такими, що далеко йдуть, ніж на Заході. На думку таких істориків російський абсолютизм у всьому, що стосується його ролі і дії на життя російського суспільства займав абсолютно іншу позицію, чим абсолютизм більшості країн Європи. В той час, як в Європі урядову і адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, в Росії мав місце зворотний випадок - тут держава і політика, що проводиться ним, формували соціальну структуру. В зв'язку з цим потрібно відзначити і те, що в дискусії про суть російського абсолютизму, що зав'язалася в радянській історіографії, знайшлися прихильники тієї точки зору, що державна влада в Росії займала значно сильнішу позицію по відношенню до суспільства, чим європейські режими. Але ця точка зору в радянській історіографії домінуючої не була.

Страницы: 1, 2, 3, 4