Сталінські репрес

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р., під час яких репресували противників колективізації та українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП (б) У та весь український радянський уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представники Сталіна - Вячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті до червня 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Прем'єр-міністр Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б) У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б) У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового «віце-короля» Москви у Києві Микити Хрущова, українська компартія «була вичищена до блиску».

НКВС планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у величезних кількостях. Про масштаби «Великої чистки» свідчить, зокрема, знайдене у Вінниці під час другої світової війни масове поховання 10 тис. розстріляних у 1937-1938 рр. місцевих жителів. З огляду на брак інформації західним ученим важко встановити загальну цифру людських втрат, яких завдав сталінський терор. За підрахунками Адама Улама, в усьому Радянському Союзі між 1937 і 1939 рр. близько 500 тис. чоловік було страчено й десь від 3 до 12 млн. заслано до таборів. У світлі вищезгаданих чинників можна припустити, що на Україні число жертв терору було надзвичайно високим.

До кінця 1930_х років те обмежене самоврядування, яке мали українці та інші неросійські народи, було майже знищене. Тепер контроль за всіма сторонами життя був цілком зосереджений у Москві. Нехтуючи повноваженнями, бажаннями й протестами українських комуністів, Сталін правив на Україні через своїх особистих емісарів, таких як Постишев і Хрущов. Попри своє велике економічне значення Україна втратила контроль над власними ресурсами, капіталовкладеннями, розвитком промисловості і, що найважливіше, над сільськогосподарською політикою. Навіть у розпал голодомору український радянський уряд не міг без дозволу Москви розпорядитися жодним кілограмом зерна. Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. Централізація й стандартизація зайшли так далеко, що Сталін та його найближче оточення навіть обговорювали питання про те, щоб узагалі скасувати республіканську структуру Радянського Союзу.

Сталін любив поєднувати драконівську політику з незначними пропагандистськими поступками. Так, у 1934 р., коли йшла кампанія централізації, столицю України з Харкова було переведено до її традиційного центру - Києва. У 1936 р. Сталін повторив свій хід. Напередодні «Великої чистки» він дарував народові СРСР нову конституцію, що забезпечувала йому всі громадянські права, якими користувалися громадяни «буржуазних демократій». Він оголосив Верховну Раду, що складалася з палати Союзу та палати Національностей, найвищим органом державної влади. Він також підтвердив право республік на вихід із Союзу і збільшив їхню кількість із 4 до 1 1, поділивши Середньоазіатський і Кавказький регіони. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 1930_х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

3. Терор у 1930_х роках у Сибиpу

У вивченні репресивної політики сталінського режиму існує ряд важливих аспектів, що дотепер не тільки не одержали ясної історичної оцінки, але і взагалі залишаються поки поза поля зору дослідників через неприступність багатьох джерел. З загального комплексу проблем, зв'язаних з епохою сталінізма, найбільш вивченої є проблема репресій проти селянства в період колективізації. Але сучасному суспільству значно менше відомо про ті терористичні акції сталінців, що не стояли в прямомуо зв'язку з перетвореннями в селі.

Залишаючи осторонь питання про політичні мотиви розв'язаного терору (майже цілком пояснювальних більшовицькою ксенофобією), можна виділити кілька основних циклів репресивної сталінської політики.

Перший цикл був зв'язаний з початком радикального зламування економічної структури країни і спробами сталінців зробити різкий стрибок в аграрно-індустріальному розвитку. Він охоплював період з 1930 по 1933 рік. Його особливість полягала в майже поголовному винищуванні цілого прошарку фахівців і інтелігенції старої формації, яких партія оголосила «соціально-далекими елементами». Погром у середовищі старої, дорадянської, інтелігенції був організований з того моменту, коли в країні виявилися ознаки гострої економічної кризи: розлад господарських зв'язків, повсюдний дефіцит товарів і продовольства. Безпартійна інтелігенція була оголошена основним винуватцем економічних провалів, і вже з літа 1930 року почалася масова «боротьба зі шкідництвом». [11]

Перші найбільш великі «викриття» відбулися в системі м'ясозаготівель і торгівлі. Архівні матеріали органів ФСБ (Hовосибірьск) показують, що тільки в Сибіру спочатку було арештовано декілька десятків чоловік, в основному з числа «колишніх», а потім оформлена «змова», що стала частиною розгалуженої загальносоюзної організації «шкідників робочого постачання». П'ятьох арештованих фахівців із Сибіру присудили до розстрілу, інших засудили на 10 років концтаборів.

До середини 1930_х років масштаби терору проти «шкідництва», об'єктом якого були насамперед старі фахівці, досягли максимального розмаху. Характерно, однак, що під видом «шкідництва» ОГПУ активно знищувало одночасно кілька соціальних груп населення: так званих «колишніх», тобто представників старого чиновництва, офіцерів царської армії і всіх учасників першої світової війни, що побували в полоні супротивника, а також колишніх червоних партизанів і священнослужителів. Hе дивлячись на настільки широкий напрямок у розвитку репресій, жертви цього масового чищення були оформлені в основному як учасники двох широких загальносоюзних «справ» - «контрреволюційної білогвардійської змови» і «справи трудової селянської партії» (ТСП), чи «змови в сільському господарстві». [12, 5-6]

Керівником «білогвардійської змови» ОГПУ призначило колишнього генерала В.Г. Болдирьова, що служив у Hовосибірську консультантом Сибплану. На чолі Сибірської філії ТСП числилися вчені-аграрники з крайового земельного керування - М.М. Холостов, І. У. Варакса, О.Ф. Брусницін і Є. Г. Мольс.

Якщо судити на основі загальної чисельності репресованих тільки по цим двох «справах», то політичний задум сталінців стане досить ясним: здійснити кардинальне розчищення шляху для соціальних експериментів за допомогою фізичного усунення тих людей, що могли створювати режиму службові чи ідейно-політичні перешкоди. У справі «контрреволюційної сільськогосподарської організації» було арештовано близько 2100 чоловік, з них розстріляно 976.

По «білогвардійській змові» арештовано 1759 чоловік. Загальна ж чисельність подлеглих арешту в зв'язку з кампанією «боротьби зі шкідництвом» склала 15 тис. чоловік - інженерів і техніків, службовців державних контор, вчених і викладачів, фахівців багатьох галузей економіки і керування.

Таким чином, уже на початку 1930_х років був здійснений справжній геноцид громадян з тих станів, які більшовицька влада з перших днів свого існування оголосила приреченими.

Розглядаючи події 1930_х років у контексті боротьби усередині правлячої більшовицької партії, у даний період уже неможливо знайти ні серйозної політичної опозиції сталінцям, ні якогось активного опору режиму. Партія, власне кажучи, була зломлена і цілком скорилася Сталіну, визнавши за ним «історичну правоту».

Але в тих умовах, коли партія остаточно припинила боротьбу, новим джерелом опору стали самі робітники. У списку політичних груп, що ОГПУ-HКВС безупинно громило в 1930-і роки в Сибіру і ряді інших міст (Москва, Pостов), особливе місце займала «робоча опозиція». Це була одна із самих сплочених організацій, символ революційної стійкості і єдності робітників у боротьбі з владою. Сибірське угруповання діяло в Омську із січня 1927 року, спираючи в основному на підтримку робітників залізничного вузла і паровозоремонтного заводу ім. Рудзутака. Для її лідерів, теж робітників, - С.М. Баринова, М.А. Вичинського, Г.Н. Пантелєєва, В.Н. Журавльова, С.О. Шулего - систематичні стеження ОГПУ, арешти і висилання були частиною їхнього повсякденного життя, але це не заважало їм при виході на волю знову і знову відроджувати організацію і залучати прихильників з робітничого середовища.

Організація відстоювала принципи робочої демократії, поширюючи на зборах і в приватних бесідах ідею «нової робочої революції», вільної від «радянської буржуазії». Захищалися також гасла незалежності профспілок.

Перші арешти в Омській організації «робочої опозиції» ОГПУ зробило на початку літа 1927 року. У пред'явленому обвинуваченні говорилося, що група «поширювала опозиційні матеріали, розмножені на спеціально зробленому для цієї мети шапірографі», по осередках ВКП(б) і райкомам округу розсилала поштою звертання з закликом до активної роботи членів ВКП(б) на користь опозиції, підтримувала зв'язки з Москвою і Hовосибірськом. За рішенням Особливої наради при Колегії ОГПУ четверо обвинувачуваних були засуджені до трьох років вислання в областях європейської частини СРСР. [7]

Незважаючи на переслідування, «робоча опозиція» наприкінці 1920_х років ще мала свій «окружком» у м. Ленінску-Омському і «райком» у Зеландьско-Омську, а також вела активну роботу на заводі «Червоний орач», у будівельному тресті і на електростанції.

Головний удар ОГПУ нанесло «опозиції» у липні 1934 року, коли повернулися з таборів і вислання Баринов, Шулего і Глазунов спробували відновити діяльність організації. На підприємствах Омська і серед залізничників було арештовано 42 чоловік. Їхніх лідерів ОГПУ зв'язало з якимось карним злочином, а потім розстріляло. [12, 6]

Група «робочої опозиції» була останнім реальним проявом організованого політичного протистояння сталінському режиму в умовах Сибіру. Однак нечисленність її складу, замкнутий, нелегальний характер дій і постійні переслідування з боку влади не дозволили їй об'єднати навколо себе якійсь суспільні групи. Так само як і інші організації, вона зійшла з політичної арени, не залишивши практично ніяких слідів своєї діяльності.

Репресивні акції 1937-1938 років закономірно розглядаються російськими і закордонними дослідниками як вища фаза сталінської політики терору. Однак відсутність необхідних джерел, здатних дати ясну і недвозначну відповідь на питання про щирі наміри режиму в цей період, породжує різні тлумачення щодо цілей і змісту кампанії масових арештів і страт громадян. У такій ситуації одні історики схильні розглядати події 1937-1938 років через призму внутрішньої боротьби у ВКП(б), спрямованої на знищення конкуруючих регіональних політичних груп і кланів, інші думають, що дії сталінців виражали більш широкі цілі і були основним компонентом універсального чищення в суспільстві.

Крім основного задуму, не до кінця проясненим залишається і питання про загальну чисельність жертв. Вивчення широкого комплексу документів партійних і державних органів у Сибіру, а також документів регіональних керувань HКВС (сучасних УФСБ) дозволяє виділити принаймні чотири цикли здійснення акції знищення. Початок масової винищувальної кампанії був покладений «особливим рішенням ЦК ВКП(б)» про очищення країни від «японо-германо-троцкистсько-бухаринської агентури», яке поступило в місцеві керування HКВС у травні 1937 року. Першу фазу цієї кампанії склали арешти по двох основних групах - «есерівської» і «білогвардійсько-монархичної» (РОВС). По кількості жертв «справа РОВС» - одне із самих значних (тільки в Hовосибірській області в 1937 році по ньому було арештовано 20 731 чоловік).

З липня 1937 року, тобто з появи директиви ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи» і слідом за цим організації «трійок» в обласних, крайових і республіканських центрах, у розвитку терору почалася друга фаза - планові арешти і розстріли по «лімітах».

Третя хвиля репресій пішла з вересня 1937 року після одержання спеціальних наказів HКВС, які вимагали проведення «лінійних операцій». За назвою «лінія» малися на увазі представники різних національних меншостей - поляки, латиші, естонці, китайці, корейці, японці, німці й інші. У Hовосибірському керівництві HКВС було отримано не менше 12 шифрограмм - наказів на арешти по національній ознаці.

Четвертий цикл масових операцій HКВС проводився з ранньої весни 1938 року на підставі нових «лімітів», затверджених Політбюро ЦК ВКП(б) 31 січня 1938 року. Категорії осіб, що підлягали арешту чи розстрілу, у даний період практично були ті ж, що й у попередніх операціях: «націонали», «праві», «куркулі», «соціально далекі».

Однак планова чисельність завдання по «лімітах», у порівнянні з попереднім роком, збільшувалася в кілька разів. Цей репресивний цикл протікав з різним ступенем активності до пізньої осені 1938 року.

Детальний розгляд особливостей кожної фази терору кінця 1930_х років показує, що основна частина вищого прошарку регіональної еліти (секретарі обкомів і райкомів партії, голови обл(рай) виконкомів, члени бюро обкомів (райкомів) партії, керівники великих підприємств і організацій) були знищені в період другої і третьої хвилі, тоді як керівники більш низького (районного) рівня стали жертвами чищення в основному в четвертому циклі репресій.

Той факт, що в ході терору була зміщена і знищена значна частина радянського управлінського прошарку і партійних кадрів, дає підставу вважати, що відновлення керівного складу в країні було однією з головних цілей репресивної політики другої половини 1930_х років. Але за результатами і характером кампанії, що завершилася, можна також зробити висновок, що вона мала на меті досягнення визначеної соціальної однорідності суспільства і політичної єдності, що були необхідні режиму в умовах війни, яка наближалася. Знищення чи ізоляція окремих категорій громадян методом «розверстки» найбільше красномовно свідчить про таке прагнення. Якщо виходити з того, що ці категорії визнавалися серйозним «внутрішнім супротивником» (свого роду «п`ятою колоною»), здатним у напружений момент створити визначені труднощі уряду, то логіка екстремістських політичних дій сталінського керівництва в период 1937-1938 років стане більш ясної.

Ще одне питання, що вимагає уточнення, полягає в тому, чи була кампанія терору зв'язана з прийняттям нової Радянської Конституції і проведенням на її основі перших «демократичних» виборів у Верховну Раду СРСР?

Варто визнати, однак, що через відсутність необхідних джерел повна схема сталінського політичного плану 1937 року не піддається детальній реконструкції. Hикто з дослідників не привів прямих свідчень, здатних підтвердити чи спростувати наявність зв'язку між прийняттям Конституції, майбутніми виборами й організацією терору. Але якщо ще не виявлені нормативні документи центральних органів партії чи HКВС, то регіональні матеріали дають непряму вказівку про існування такого зв'язку. Ці матеріали підтверджують: у середовищі працівників HКВС акція масових арештів, які готувалися, сприймалася саме як частина передвиборчої кампанії. Через обізнаних людей (головним чином з органів HКВС) інформація подібної суті довірчо поширювалася у визначених колах, стаючи суспільним надбанням.

Прикладом такого сприйняття служить, зокрема, випадок, який привів до краху кар'єри начальника Коливанського районного відділу HКВС Л.О. Мирошника. У червні 1937 року Мирошник повідомив своєму брату, що «у зв'язку з майбутніми виборами у Верховну Раду СРСР, по лінії HКВС мається директива, по якій буде вилучений весь кулацкий і інший контрреволюційний елемент». Слідом за цим Мирошник був виключений з партії як «троцькіст» і потім арештований.

У цілому, сталінська репресивна політика, як основний засіб впливу режиму на суспільство, зіграла вирішальну роль у здійсненні соціальних перетворень у країні. Цілком очевидно, що якби дії сталінців протягом усього періоду перебудови радянського суспільства не підкріплювалися репресивними мірами особливого характеру і надзвичайними масштабами, розвиток країни був би зовсім іншим.

Висновки

Історики під тоталітаризмом звичайно розуміють політичний лад, при якому державна влада в суспільстві зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (звичайно політичної партії), коли знищені демократичні волі і можливість прояву політичної опозиції. При такому режимі правляча група цілком підкоряє життя суспільства своїм інтересам і зберігає владу завдяки насильству, масовим репресіям, духовному поневоленню населення.

У СРСР у середині 1930_х - початку 1940_х років сформувався тоталітаризм, а саме сталінізм. У країні були в наявності всі ознаки «тоталітарної системи»:

· насильницьке встановлення однопартійної системи;

· знищення опозиції усередині правлячої партії, партійного і державного апарату;

· ліквідація системи поділу влади на 3 галузі: законодавчої, виконавчої, судової;

· знищення цивільних свобод;

· побудова системи всеохоплюючих масових громадських організацій, за допомогою яких забезпечується контроль над суспільством;

· уніфікація (приведення до однаковості) усього громадського життя;

· культ національного «вождя»;

· масові репресії.

Партійна і державна влада в ці роки була зосереджена в руках Сталіна. На всіх «етапах» керування країною був забезпечений партійний контроль над державними органами, армією, промисловістю. Призначенням і зсувом державних діячів відали партійні інстанції. Тільки партійні органи вирішували питання структури державної системи. Політбюро приймало остаточне рішення про створення нових і закритті старих наркоматов.

Наприкінці 1930_х років у країні склалося положення, коли було неможливо розмежувати, де починається держава і кінчається партія і навпаки. У цей час ВКП(б) у значній мірі змінила і свій власний вигляд, утратила залишки демократизації у внутріпартійному житті. Рядові члени партії і навіть деякі члени ЦК були відсторонені від вироблення партійної політики, що стала долею Політбюро і партійного апарата.

Список використаних джерел

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. - У 2_х кн. - К.:Либідь, 1994.-кн. 1;

2. Белади Л., Краус Т. «Сталин». М. 1990;

3. Бенько А. Машина репрессий 1937-1941 гг. на Украине. - Киев - Днепродзержинск, 1993;

4. Бут А., Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920-1930_е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению. - Донецк, 2000;

5. Вестник Московского университета. Серия. История. - М., 1989. - №4;

6. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. - М., 1989;

7. Волкогонов Д. «Триумф и трагедия». М., 1989;

8. Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 рр). - К., 2000;

9. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної історії - К.: Либідь, 1993;

10. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. - К., 1991;

11. Данилов А., Косулина Л. «История России ХХ век». М. 1998;

12. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). - Социологические исследования. - 1990. - №11;

13. Коваль М. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. - у 2_х т. - К., 1995;

14. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1989. - Т. 2;

15. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. - Донецьк, 2002;

16. Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30_х років в Україні. - Донецьк, 1996;

17. Медведев Р. «О Сталине и сталинизме». М., 1990;

18. Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. - 2001. №2;

19. Поспелов П. (председатель редакции). «История КПСС». М. 1965;

20. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. - К., 1990;

21. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования - Реабілітовані історією. АН України. - Київ-Полтава, 1992.

Страницы: 1, 2, 3