| |
Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття 
На практиці хабарі знатному чиновництву і покровительство властей дозволяли обходити закони. Губернатори та їхній бюрократично-чиновницький апарат у містах і повітах постійно втручалися у діяльність громадських органів самоврядування. І все ж, царські реформи 60-70-х років мали неабияке значення в історії України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торгівельній діяльності, а, отже, сприяли розвитку народного господарства України.1.3 Розвиток промисловості Протягом 60-80-х років в ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої було застосування у виробництві парових двигунів, системи машин та верстатів. Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн - головна вугільно-металургійна база України. За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на кошти іноземних капіталістів: англійських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); французьких - Гданцівський завод біля Кривого Рогу. З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування - найрозвинутішого в Україні. [2, с.478] Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з'єднала Балту й Одесу. Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією. Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України. Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]1.4 Сільське господарствоВ умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств , якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині - понад 11%, у Північній Буковині - понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків - у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток - 507 десятин.[1, c.97]Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму,властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам'янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система - прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.II. Причини української еміграції кінця XIX- початку XX ст.2.1 Становлення і консолідація української націїПроцес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об'єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2 , з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст.. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.Цементуючою силою єдності національної культури об'єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні - російсько-українські; в Галичині - німецько-українські.Вже на початку XX ст.. вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам'яток української мови і літератури.Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов'язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст.. капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об'єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст.. ѕ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.Нарешті сама наявність насильницьки створеного російсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно- і східноукраїнськими землями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення і консолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз'єднання українських земель у єдиній соборній державі.2.2 Переселенські рухи українцівМільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі - провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці - хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.
Страницы: 1, 2, 3
|
|
|
