| |
Соціально-економічний розвиток України у XVII ст. 
ому намагання властей відновити колишню залежність селян викликало загострення соціальних суперечностей. Досить виразно воно проявлялось у небажанні підкорятися властям і в самовільному покозаченні. Доводячи особисту участь у національно-визвольній війні чи військових діях наступних літ, селяни переходили до стану козаків. Кількість селянства в 1665 р. скоротилася порівняно з 1654 р. у Миргородському полку на 43,9, у Полтавському та Ніжинському полках на 74% у кожному. Тільки з 90-х років під тиском власницьких устремлінь козацької старшини, шляхти й монастирів чисельність лівобережного селянства почала швидко зростати. У Прилуцькому полку, наприклад, за 1666 - 1713 pp. його приріст становив 136,3%, що майже в 5,7 раза більше від можливого природного. Таке могло статися лише за рахунок оселянення козацтва. Кількісне зростання селянства наприкінці XVII - на початку XVIII ст. свідчило про повернення старих порядків і перетворення маси вільного населення на залежне.Селянство Гетьманщини поділялося на декілька розрядів з різним рівнем особистої залежності. Найчисленнішу групу населення становили селяни "вільних" військових сіл. У 1666 р. в них налічувалось 24604 двори. Особисто вільні селяни перебували у віданні Військового скарбу й становили основний фонд для пожалувань козацькій старшині, шляхті й монастирям. Протягом 1666-1741 pp. кількість дворів у "вільних" військових селах зменшилась до 4695.Групу залежних селян становили піддані старшини, монастирів і шляхти, кількість яких незмінне зростала переважно за рахунок селян "вільних" військових сіл. Усі вони ще не були закріпачені, зберігали можливість переходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законодавчого акта, котрий би запроваджував кріпосну залежність цієї категорії сільського населення. За Глухівськими статтями 1669 р. селяни частини старшинських і монастирських маєтностей, одержаних від царського уряду, потрапили в судову залежність від власників. Це був один з кроків на шляху обмеження особистої свободи виробників. Кількість залежних селян зростала. Якщо в 1657 - 1672 pp. старшина, шляхта і монастирі одержали у своє володіння 275, то в 1673 - 1709 pp. - вже 480 сіл і хуторів. Одночасно зменшувалася кількість магістратських і ратушних сіл. Відбувався відплив селянства з однієї сфери підпорядкування до іншої, з розвинутішими феодальними відносинами.Характерною особливістю соціальних відносин на Лівобережжі стало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Почалося так зване повторне закріпачення селянства. Воно виявлялось у прагненні адміністрації дедалі міцніше прив'язати підданих до наділів. Місцева влада забороняла їм продавати наділи стороннім особам без дозволу власника села, у порушників забиралися ниви, врожаї або їх взагалі виряджали з села. Існували також заборони продавати залишені землі. Обмеження особистої свободи сільськогосподарського виробника і запровадження наприкінці XVII ст. одно - або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гетьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридичне оформлене в 1649 р. Проте законодавчому утвердженню кріпацтва перешкодила складність політичної обстановки, незавершеність процесу формування великої земельної власності й ліквідації соціально-економічних здобутків революції 1648 р., сила і антикріпацькі настрої селянства.Другим за чисельністю станом суспільства вважалося козацтво. Його привілеї були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Козацтво звільнялось від загальнонародних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг в торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок. Причому спочатку вони зберігались як за дітьми, так і за козацькими вдовами. Але вже за Московськими статтями 1665 р. козацька вдова після виходу заміж за посполитого їх втрачала. В окремі роки царські воєводи намагалися заборонити козакам одружуватись із селянками і міщанками, що викликало спалах обурення всього місцевого населення.Кількість козаків після об'єднання України з Росією визначилась у 60 тис. чол. Але в умовах ліквідації штучних перепон між станами гетьманський уряд так і не наважився складати реєстр, який би відділив козацтво від інших соціальних груп населення. Його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Незважаючи на всі спроби правлячих кіл ізолювати стани, лави козаків повсякчас поповнювались. І це незважаючи на те, що до козацьких списків дозволялося вписувати мігрантів, міщан і лише в окремих випадках вільних селян.Заможні верстви суспільства вели потужний наступ на права козацтва. Одержавши у володіння село, мало хто дотримувався гетьманських чи полковницьких вказівок не чіпати козаків, що в ньому жили. Дівицький сотник Михайло Шендюх у 1679 - 1685 pp. почав притягати до виконання різних робіт і козацьке населення сіл Буди, Дроздівки, Жуківки й Куликівки Ніжинського полку. В 1654 р. у с. Попівці того ж полку мешкало 150 козаків і 153 вільних селянина. Через деякий час абсолютну більшість жителів села становили вже піддані старшини.Те ж саме практикували й монастирі. Густинський монастир активно збільшував чисельність своїх селян за рахунок місцевих козаків. Прилуцький полковник Лазар Гор-ленко з цього приводу писав гетьману в 1680 p., що всі вони добровільно пішли на службу до духовного власника села. В дійсності козаки не "відкинулись з реєстру", а були насильно виписані з нього старшиною за домовленістю з архімандритом. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнати козацькі права жителів Копачів, Надинівки, Серединки й Сіножатського Чернігівського полку. Застосовувалися й інші методи наступу можновладців на лівобережне козацтво. Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами перетворювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супроводжувався насильствами і зловживаннями. Перетворення козаків на залежних селян активізувалося в 90-х роках, коли влада козацької старшини зміцніла. Внаслідок наступу українського панства кількість козаків зменшувалася. Вже у 70-х роках серед козацтва з'явилася помітна майнова нерівність. У 1698 р. гетьманський уряд спеціальним універсалом наказав полковникам поділити усіх козаків на виборних (несли військову службу) і підпомічників (допомагали виборним при спорядженні на службу).Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з лівобережним. Юридична воно поділялось на полкових і міських козаків. До міських козаків дозволялося записувати всіх бажаючих, а до полкових - лише заможних і сімейних. Збіднілі полкові козаки переставали відбувати військову службу й переходили до розряду міських. Відповідно до майнового становища слобідське козацтво у 1700 р. також поділилося на виборних і підпомічників.Змінилося становище й українських міщан, їхній соціальний статус визначався царськими грамотами й нормами магдебурзького права. Міщани магістратських міст мали податковий і судовий імунітети, ремісничі та торговельні пільги. Міщанство Гетьманщини еволюціонувало в тому ж напрямі, що й селянство. Посилювалося соціальне розмежування. У залежності від економічного становища воно поділялось на три соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники й торговці), міські низи (незаможні ремісники й торговці). Між ними не існувало штучно створених бар'єрів. Кожен міг опинитися у тій чи іншій групі.У другій половині XVII ст. боротьба міщан за свої права набуває антистаршинської спрямованості. Міста рішуче виступили проти спроб гетьмана Івана Брюховецького підкорити міщан старшинській адміністрації, заборонити їм звертатись із скаргами безпосередньо до царя, провести новий перепис міського населення з метою додаткового оподаткування. Незважаючи на сильну протидію козацької старшини, міщани зберегли за собою самоуправління, політичні права й економічні привілеї.Як і раніше, існували окремі соціальні групи неімущих людей - підсусідки, бобилі та городники.У соціальній структурі українського суспільства відбулися докорінні зміни. Частина представників різних верств населення перетворювалася на господарів буржуазного типу, їхні господарства базувалися переважно на використанні вільнонайманої робочої сили. Лівобережні купці почали активно вкладати капітали не тільки в торгівлю, а й у виробництво. Київські купці Скорупи ще в роки війни мали великі прибутки від своїх паромів, корчем, шинків та сінокосів. Новгород-Сіверський купець Кость Пригара активно займався винокурінням і виробництвом поташу. Те ж саме практикував стародубський купець Дмитро Скорупа та ін. Поступово на буржуазних підприємців перетворювалися заможні майстри й підприємливі ремісники. Вони засновували майстерні, організовували виробництво селітри, поташу, скла, руди та інших товарів на базі виключно вільнонайманої робочої сили. За браком коштів підприємці об'єднували свої капітали для спільного ведення виробництва. Заможні козаки й селяни масово скуповували землі і тяглову силу. Окремі з них мали до 60 волів, іншої великої, а також дрібної худоби. Такі господарства обслуговували не тільки члени родин, а й наймити.Але паростки нового стикалися з активною протидією козацької старшини. Вона витісняла дрібних підприємців з винокуріння, селітроваріння, металургії та інших прибуткових виробництв і намагалася замінити наймитів своїми підданими. Новоявлені буржуа в промисловості, сільському господарстві й торгівлі зрощувалися з козацькою старшиною і тим самим феодалізувались, так і не вийшовши із зародкового стану. Соціальна структура населення Гетьманщини еволюціонувала в напрямі тих соціальних відносин, що існували в кріпосницькій Росії.Одночасно намітилася втрата основних засобів виробництва селянством, козацтвом і міщанством, їхні соціальні здобутки, які дала революція 1648 p., швидко танули. Дедалі більша кількість людей перетворювалась у наймитів, змушених жити за рахунок продажу власної робочої сили.Важливим наслідком революції 1648 р. стало послаблення податкового тиску на народні Маси, внаслідок чого їхнє становище суттєво поліпшилось. Розглядаючи свій колишній кріпосний стан як далеке минуле, лівобережні селяни масово відмовлялися не тільки працювати на власників сіл, а й сплачувати державні податки в попередніх розмірах. В умовах сильних антипанських настроїв поспільства й козацтва, озброєних і загартованих у горнилі багатолітньої боротьбиз польсько-шляхетським пануванням, правлячі кола були безсилі відновити колишні податки й повинності. Селянство, козацтво і міщанство відвоювали приблизно півстоліття для накопичення економічного потенціалу. Тому податки й різні повинності другої половини XVII ст. ще не підривали економічної спроможності дрібних господарств.Головною формою податкових зобов'язань селян "вільних" військових сіл були державні податки й повинності, що мали назву загальнонародних. Найбільш тяжкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств. Місцева влада залучала жителів до ремонту гребель, мостів і доріг, що забирало чимало сил і часу. Спочатку на утримання війська збирався подимний податок, а з 60-х років його замінила так звана стація (податок продуктами). У 1666 р. царський уряд намагався запровадити в Гетьманщині свої грошовий і натуральний податки, але зазнав невдачі. Податковий тиск на поспільство посилився після створення у 1669 р. охотницького війська чисельністю одна тисяча козаків. Крім того, справлялися податки за заняття різними ремеслами й промислами. Зловживаючи своїм становищем, старшина змушувала селян "вільних" військових сіл працювати у своїх маєтках і давати різні продукти у вигляді подарунків до свят.Офіційно козаки звільнялися від сплати податків і виконання різних "роботизн". Але глибинні процеси, що відбувалися, вимагали суттєвих коректив у ставленні до привілейованого стану суспільства. З середини 70-х років власті почали оподатковувати ту частину козацтва, яка не могла відбувати військову повинність. Погіршувалося матеріальне становище й основної маси міського населення. Міщани брали участь в утриманні гетьманської та міської адміністрацій, сплачували торговельне мито, показанщину, осінщину тощо.У набагато гіршому становищі перебували залежні селяни. У монастирських маєтках існували всі види ренти - відробіткова, продуктова й грошова. Дедалі помітніше місце серед них займала відробіткова рента. Кількість панщинних днів не була чітко визначена, а встановлювалася залежно від сили й потреб монастирського господарства. У старшинських маєтках рента існувала та ж сама, що й в монастирських. У багатьох випадках піддані старшини працювали на свого господаря й одночасно платили державні податки, а також залучалися на допоміжні сільськогосподарські роботи - заготівлю сіна, дров, толоку тощо. Наприкінці XVII ст. розрізнені та епізодичні відробітки склались у регулярну панщину на основних сільськогосподарських роботах. Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. панщина становила один-два дні на тиждень. Платили різні податки й виконували повинності також селяни магістратських і ратушних сіл. Запровадження регулярної панщини закладало передумови для розорення селянських господарств, підриву відтворюючих можливостей маєтків старшини, шляхти й монастирів та гальмування темпів розвитку продуктивних сил регіону.На Правобережжі й в Галичині польський уряд намагався відновити стару соціальну структуру населення, де б головні позиції належали магнатам і шляхті. Тому власті почали відроджувати насамперед владу над залежними селянами приватновласницьких і королівських маєтностей. їхнє становище погіршувалось. Селянські землі переходили до рук панів. У Жидачівському повіті безземельні селяни становили 22,5, малоземельні - 50,8, а забезпечені землею - 26,7% загальної кількості. Приблизно в такому ж становищі перебували селяни і в інших місцевостях. Чимало селян втратило тяглову силу і для обробітку грунтів мусило об'єднуватися з іншими господарями. Тільки в Галицькій землі 33% селян не мали волів і коней. З відновленням влади феодалів посилювався податковий тиск на селянство. В окремих повітах панщина досягала 3-4 дні на тиждень. Посилювалося кріпацтво. На Закарпатті наприкінці XVII ст. кріпаки становили 88,8% усіх селян. Крім панщини, селяни давали натуральну данину й сплачували грошовий чинш.Більшість правобережних міщан жила у приватновласницьких і королівських містах. Основні позиції тут належали міському патриціату, який дедалі більше зливався зі шляхтою. На протилежному полюсі перебував міський плебс - дрібні ремісники й торгівці. Проміжне місце займали середньої заможності майстри і торгівці. Література1. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав, 2004. - 654с.2. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття.2-ге вид.: Навч. посібник. - К * Либідь 1998. - 616 с.
Страницы: 1, 2
|
|
|
