Соціально-економічний розвиток Чехії та Словаччини у XVIII столітт

Ще на початку 10 ст. Словаччина, відокремившись від чеських і моравских земель, потрапила під правління угорців. Завойована Угорщиною країна була населена в основному селянами. Угорщина поводилася стосовно словаків як до переможеного народу. В 13 в. територія Словаччини піддалася спустошливій навалі монголів в Угорщину. Пізніше з появою переселенців (в основному з Німеччини) почався економічний розвиток словацьких земель. Росли міста, з'явився клас словацьких бюргерів. В 13-14 ст. зв'язки між словаками й чехами були відновлені. Гуситський рух у Чехії торкнувся й Словаччину.

Результатом перемоги турок під Мохачем в 1526 р став розділ Угорського королівства на три регіони: центральний під владою турків, Трансільванію під керуванням місцевих князів і т.зв. Королівську Угорщину під владою Габсбургов; у складі останньої виявилася й Словаччина. Словаччина займала центральне положення в Угорському королівстві, а Братислава була столицею Габсбургів до остаточного вигнання турків і звільнення всієї Угорщини наприкінці 17 ст.

Завдавши поразки чеським станам, Габсбурги намагалися закріпити свої позиції в Угорському королівстві, основна частина якої складалася з районів Словаччини. Це було для Відня тим необхідним, що незадовго до битви біля Білої гори 22 серпня 1620 р., на угорський престол було обрано трансільванський князь Габор Бетлен, за декілька місяців до того вступивший в контакт з Фрідріхом Пфальським.

Отримані перемоги над імперськими військами Габор Бетлен не використав для подальшого розвитку бойової ініціативи, а заключив в місті Микулові мирний договір з Габсбургами.

Відмовившись від угорської корони, Габор Бетлен утримав під своєю владою частину словацької території. І хоча ще два рази, в 1623 - 1624 рр. і в 1626 р. трансільванський князь відновлював бойові дії проти Габсбургів, кожного разу вони закінчувалися підтверджуванням Микулівського договору. Лише смерть Бетлена в 1629 р. позбавила Відень від цього небезпечного супротивника. Його дії на декілька десятиліть відтягнули установлення реального панування Габсбургів над Угорським королівством, в тому числі і над Словаччиною, яка входило до його складу.

Становище Словаччини, яка на протязі декількох десятиліть XVII ст. граничила з Оттоманською Портою, яка, в свою чергу окупувала частину Угорського королівства та деякі словацькі землі, було особливо важким. Не обійшли Словакію і події Тридцятирічної війни. Місцеве населення, яке неодноразово відчувало на собі насилля з боку імперських військ, підтримувало боротьбу проти Габсбургів, яку вів в 1644 - 1645 рр. трансільванський князь Дьєрдь Ракоці. В 1645 р. його війська зайняли більшу частину словацьких земель і з'єдналися зі шведськими військами, які штурмували моравське місто Брно. По Линцському миру 1645 р. Фердінанд ІІ в якості угорського короля передав Ракоці в довічне користування ряд комітатов, в тому числі і на території Словаччини.

Нові розрухи принесли населенню Словакії айстро-турецькі війни 1660 - 1664 і 1683 - 1699 рр., коли окремі райони підпадали під тимчасову Владу султану. Досить складним був виступ проти Відня групи угорських магнатів на чолі з Імре Тезеї, які в боротьбі з Габсбургами спиралися на підтримку Османської імперії. В результаті тисячі жителів Словаччини потрапили в турецьке рабство, а територія зазнала нищівних пограбувань. В 1710 - 1712 рр. по Словаччині пройшла епідемія холери, яка забрала до 10% населення. В цілому на протязі XVII ст. і на початку XVIII ст. багато районів обезлюдніло, загальна кількість населення Словаччини складала біля 700 тисяч чоловік.

Габсбурги намагалися застосувати методи репресій на території Словакії, де в 20-х роках XVII ст. з'явилися єзуїти. Однак контреформаційні дії натрапили на протидію з боку не тільки широких верств населення, але і дворянства.

При Габорі Бетлені, під владою якого опинилася Словаччина, орден єзуїтів був вигнаний з країни. Боротьба проти політики Габсбургів продовжувалася і в наступні десятиріччя. Згідно з Линцським договором 1645 р. між Дьєрдем Ракоці і Віднем, в Словаччині було встановлено вільне віросповідання, що дозволило протестантам укріпити свої позиції. Однак після придушення повстання Габсбургами повстання угорського дворянства на чолі Угорського королівства було поставлено імператорського намісника. В 1673 - 1674 рр. переслідування торкнулися протестантських священників.

В Словаччині створилася ситуація, яка нагадувала ту, що існувала перші побелогорські десятиліття в чеських землях. Однак проводити політику рекатолизації тут Габсбургам було дуже складно. І не тільки тому, що вона тут зустріла впертий опір „знизу", що виливалося в бунти сільського і міського населення, але і тому, що, на відміну від чеського дворянства, угорське зберегло свої політичні позиції. Намагання Відня в рамках контрреформації конфіскувати землі у місцевих магнатів насторожило угорських феодалів. Вони побачили у можливому посиленні Габсбургів реальну загрозу своїм привілеям.

В 1687 р. Габсбурги завдають основного удару по угорським станам, коли на сеймі, що проходив в Братиславі було спрощено старовинні станові принципи, а Габсбурги визнавалися спадковими государями в Угорщині.

В повстанні 1707 р. Габсбурги втратили угорський трон. Однак в 1711 р. наступає мир, затверджений сеймом 1715 р.: король Карл VI підтверджує привілеї дворянства.

Новий конфлікт між станами і Габсбургами виник в кінці правління Йосифа ІІ. Він був потушений Леопольдом ІІ, який заявив про намір зберегти привілеї угорських станів: "В Угорщині не будуть править так, як в інших землях Габсбургів, монархічний режим тут буде більш вільним".

В самій Словаччині в цей період відбувалися два процеси, які погрожували національному розвитку - процес германізації і процес мадяризації. Ще в XVI ст. під тиском турків починається інтенсивне переселення угорців в Словаччину. Однак коли у XVIII ст. турецький тиск послаб, угорські переселенці повертаються в рідні місця. З цього часу посилюється небезпека германізації Словаччини. В 1784 р. Йосиф ІІ вводить в Угорщині в якості офіційної мови німецьку (замість латинської). В період правління Леопольда мовна германізація відміняється, однак зразу ж відновлюється мовна мадяризація.

Мовний наступ досягає своєї кульмінації в 30- 40-х рр. ХІХ ст. Угорська мова стає єдиною офіційною мовою сеймів, відомств, шкіл та церкви.

Становище угорців у власній державі було двояким: по відношенню до Відня і взагалі до Габсбургів угорці виступали в якості пригніченого народу, однак по відношенню до словаків (власне угорське дворянство) виступали нацією, що пригнічує.

Таким чином, на період XVIII ст. чеські і словацькі землі втратили власну незалежність і увійшли до складу Габсбургської імперії. Особливою відмінністю процесів входження до Австрійської імперії зазначених земель було те, що Словаччина потрапила сюди в якості земель приєднаного угорського королівства.

На верхівці чеського суспільства стояла велика аристократія. В середині XVIII ст. на 2,2 млн. чоловік в Чехії приходилося всього 300 родин, які мали право дворянства. При цьому значна концентрація земель в руках великої аристократії супроводжувалась різким послабленням економічних позицій і політичного впливу чеського середнього і дрібного дворянства.

В Словаччині, переважно в гірських районах, утримувався невеликий прошарок дрібного дворянства словацького походження - так звані земане. Але в цілому феодальний клас в Словаччині і по положенню і по етнічній самосвідомості являвся складовою частиною угорського дворянства. Загальна чисельність останнього на відміну від чеських земель була велика, перевищуючи 3 % населення Угорського королівства. При цьому в результаті спустошуючих наслідків османського правління і анти турецьких війн, а також міграцій на початку XVIII ст. зросла щільність дворянського населення в окраїнних комітатах, в тому числі і на території Словаччини. По мірі концентрації земель в руках небагатьох аристократичних родів в складі дворянства відбувалося збільшення удільної маси середніх та дрібних поміщиків, розмір володінь яких іноді не перевищував повно надільне селянське господарство.

Необхідно також додати, що угорське дворянство не втратило політичних привілеїв, в тому числі право приймати участь у виборах членів державного зібрання і місцевих органів самоуправління - комітатських зібрань. Але вирішальні позиції в державному зібранні у XVIII ст. займали великі феодали, а дрібнопомісні поміщики мали, як правило, право голосу тільки в комітатах.

Просування чеських земель по капіталістичному шляху, яке походило в умовах їх неповноцінного положення як частини Австрійської імперії, наскладувало свій відтиск на зміни, що відбувалися в соціальній структурі чеського суспільства. Поступово вимальовувалися контури нових прошарків та соціальних груп, образ життя та інтереси яких були пов'язані з розвитком нових суспільних відносин. Одним з наслідків зазначених змін стало виникнення чеської сільської буржуазії, а також широкого прошарку дрібної міської буржуазії чеського походження. Ці кола страждали не тільки від різного роду станово-феодальної регламентації, але і від конкуренції з боку більш сильної айстро-німецької буржуазії.

Чеська сільська і дрібна міська буржуазія досить гостро і боляче відчувала соціально-політичні наслідки підлеглого положення чеських земель в імперії. Звідси виходила і її опозиційність, яка відіграла значну роль в чеському національно-визвольному русі.

Страницы: 1, 2, 3