Революція 1917 року в Україні (лютий-початок липня 1917 року)

Революція 1917 року в Україні (лютий-початок липня 1917 року)

Міністерство освіти і науки України

Дніпродзержинський державний технічний Університет

Заочний факультет

Кафедра історії України

Контрольна робота

З дисципліни: « Історія України»

Варіант № 17

Тема: Революція 1917 року в Україні.

(лютий-початок липня1917р.)

Виконав:

Прийняв: професор

Ветров Р.І.

м. Дніпродзержинськ

2008р.

Питання до теми

1. Лютнева революція 1917р. Становище в Україні після повалення царизму. Три табори влади в Україні: місцеві органи влади Тимчасового уряду; Українська Центральна Рада; Ради робітничих солдатських та селянських депутатів. Альтернативні шляхи розвитку України.

2. Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України.

3. Взаємовідношення Центральної Ради та Тимчасового Уряду. I-й Універсал Центральної Ради, його завдання і мета. Сформування Генерального Секретаріату. II-й Універсал Центральної Ради Та його зміст.

1. Лютнева революція 1917р. Становище в Україні після повалення царизму. Три табори влади в Україні: місцеві органи влади Тимчасового уряду; Українська Центральна Рада; Ради робітничих солдатських та селянських депутатів. Альтернативні шляхи розвитку України

Лютнева революція 1917р

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша -- Лютнева --Почалася вона коли 8 березня (23 лютого за ст. ст.) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За кілька днів подібне вчинила більша частина столичної залоги. Водночас населення міста заповнило вулиці, щоб продемонструвати солідарність із страйкарями. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу, його міністри й урядовці розбіглися, а ненависні жандарми поховалися. До 12 березня царський режим розсипався, як картковий дім.

Внаслідок цієї революції утворилося двовладдя -- Тим-часовий уряд та Ради робітничих і солдатських депутатів. У країні було ліквідовано самодержавний лад, розпочали-ся демократичні перетворення. Всі політичні партії та гро-мадські організації стали діяти легально.

Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-бур-жуазних партій і один соціаліст -- міністр юстиції О. Керенський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він зволі-кав з проведенням нагальних соціально-економічних ре-форм, а для заспокоєння народних мас давав щедрі обіцян-ки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду на місцях створювали-ся «громадські комітети», призначались замість губерна-торів урядові комісари. На земських з'їздах розпочалось обирання виконавчих губернських комітетів.

Другою владою виступали створювані на місцях Ради ро-бітничих, солдатських, а потім і селянських депутатів, зас-новниками яких були загальноросійські партії соціал-демок-ратів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі в Донбасі -- 180 (71%). Як і в Центральній Росії, багатопартійні Ради спершу очолювали переважно есе-ри і меншовики, лідери яких загалом підтримували Тимча-совий уряд. Ради почали на місцях боротися з продовольчи-ми труднощами, за встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня, формували загони народної міліції, чер-воної гвардії тощо. Проте в Україні вони не відігравали провідної ролі й на владу не претендували.

Становище в Україні після повалення царизму

На Україні процес повалення старої влади йшов над звичайно бурхливо. Робітники та солдати роззброювали поліцію та жандармерію, заарештовували представників царських властей. Створювались нові органи місцевої вла-ди -- Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові Рада робітничих депутатів остаточно сформувалась і поча-ла діяти 2 березня, у Києві -- 3-4 березня. Всього ж про-тягом цього місяця виникло понад 170 Рад, у тому числі в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Вінниці, Єлисаветграді, Полтаві, Чернігові. У селах розгорнувся процес створення Рад селянських депутатів. Створення цих органів революційно-демократичної диктатури робітничого класу і селянства означало, що революція пішла далі «традиційних» буржуазно-демократичних революцій, які завершува-лись організацією влади буржуазії.

Вийшли з підпілля більшовицькі організації України. Загальна кількість членів партії на той час у них була невелика -- близько 3 тис. Та з кожним днем лави більшо-виків зростали. Організовувались партійні комітети. У Хар-кові загальноміський партійний комітет було створено 3 бе-резня. На початок квітня Харківська більшовицька органі-зація налічувала 2 тис. чоловік.

У Катеринославі загальноміський комітет було обрано на партійній конференції, що відбулася 5 березня. На по-чаток квітня Катеринославська більшовицька організація налічувала близько 1000 членів партії.

Значно зросли більшовицькі організації Донбасу. Так, Луганська організація, до складу якої в перші дні рево-люції входило близько 100 чоловік, у квітні об'єднувала вже 1500 комуністів.

На своєму першому засіданні обрали партійний комітет і київські більшовики. До нього ввійшли В. О. Ватін (Бистрянський), І.М.Крейсберг, М. М. Лебедєв, М.М. Майоров, М.О. Савельєв (Петров) та ін. На початку квітня Київська більшовицька організація налічувала близько 2 тис. членів партії. У ряді міст України -- Одесі, Мико-лаєві, Херсоні, Маріуполі, Полтаві, Чернігові та деяких інших - більшовики входили до складу об'єднаних соціал-демократичних організацій. На середину літа більшовицькі організації України налічували 33000 чоловік.

Одночасно із створенням Рад формувалися й органи місцевої влади Тимчасового уряду -- так звані громадські комітети. Ініціаторами їх стороння виступали гласні колишніх міських дум, фабрикати і заводчики, земські поміщики, ліберальна професура тощо. Все ж у ряді про-мислових центрів України, зокрема в Донбасі, авторитет Рад вже в перші дні їхнього існування був значно вищим, ніж у громадських комітетів.

Три табори влади в Україні

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917р. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, що мав утримувати порядок і діяти від імені Тимчасового уряду. Водночас осередком радикально настроєних лівих стала Київська Рада робітничих і солдатських депутатів. Але на відміну від подій у Петрограді, в Києві на арену вийшла й третя дійова особа: 17 березня українці заснували організацію, - Центральна Рада. Це громадське об'єднання було створено З березня 1917 р. у Києві з ініціа-тиви ряду політичних, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Головою Ради був обраний визначний історик та громадський діяч М. С. Грушевський -- лідер Товариства українських поступовців - партії, програма якої у соціальній та політичній сферах багато в чому була близькою до програми російських ка-детів. Провідну роль у Центральній Раді відігравали партії соціалістів-федералістів, українських соціал-демо-кратів, есерів та їх лідери -- В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов. Це були партії соціалістичної орієнтації, роз-рахованої на віддалену перспективу. Своєю найближчою метою вони ставили досягнення широкої автономії для України в складі Російської Федеративної Республіки. До складу Центральної Ради входило понад 800 чоловік, які пред-ставляли селянські, профспілкові, робітничі організації, українські національні, дрібнобуржуазні партії та громад-ські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи влади -- так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові).

Керівники Центральної Ради використали могутнє пат-ріотичне піднесення мас українського народу, підхопивши їх загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-полі-тичного життя.

2. Виникнення Центральної Ради, її склад, програма і соціальна база. Курс на політичну автономію України

Створення Української Центральної Ради

Події в Петрограді прискорили початок Української національно-демократичної революції. Водночас із конку-руючими владними структурами 3--4 березня 1917 р. в Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї національного відродження України, -- Українську Центральну Раду. Вона швидко перетворила-ся на впливовий представницький орган народної влади. Ініціаторами створення Центральної Ради були лідери То-вариства українських поступовців (в червні 1917 р. воно були реорганізовано в Українську партію соціалістів-федералістів), українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До складу Центральної Ради увійшли представники політичних партій (члени українських пар-тій, російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських організацій, на-укових осередків, православного духовенства. Централь-на Рада, яка до квітня 1917 р. фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу».

Лідерами Центральної Ради стали М. Грушевський (Го-лова), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, М. Порш та ін. Ідеалом М. Грушевського була «федерація соціалістич-них республік Європи», рівноправними членами якої мали бути «Українська Радянська Республіка і Російська Совєтська». На сторінках відновленої у 1917 р. газети «Нова Рада» М. Грушевський висував головний лозунг національ-но-визвольного руху на тогочасному етапі -- побудова на де-мократичних засадах національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці.

Автономна Україна, як вбачав він, повинна мати всі державні атрибути. У брошурі «Якої ми хочемо автономії та федерації» М.Грушевський писав, що «...українська тери-торія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду (« дрібної земської одиниці») аж до верху -- до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи -- економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Провідну роль у визначенні основних принципів діяль-ності Центральної Ради та її роботі загалом відігравали найвпливовіші на той час Українська соціал-демократична ро-бітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів та Українська партія соціалістів-федералістів.

Одночасно з Центральною Радою виникли Українські народні ради в Петрограді (голова О. Лотоцький) і Москві (голова О.Селіковський). Вони координували свої дії з Цен-тральною Радою. З ініціативи петроградської УНР її викон-ком проводив переговори з Тимчасовим урядом про призначення на державні посади в Україні українців, про повер-нення із заслання А.Шептицького -- митрополита грекокатодицької церкви та ін.

Для об'єднання національно-визвольних сил України, остаточного визначення політичної програми Центральної Ради і завершення її організації 6--8 квітня 1917 р. було проведено Український національний з'їзд (конгрес). На ньому зібралося майже 1500 представників від різних полі-тичних, громадських, профспілкових та культурно-освітніх організацій губерній України, а також представники Гали-чини, Буковини, Холмщини, Петрограда, Москви, Криму, Кубані. Конгрес визнав верховну владу Тимчасового уряду і майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Його рішен-ня визначали основні принципи державотворення: широка національно-територіальна автономія України в складі де-мократичної федеративної Російської республіки; повне за-безпечення усіх прав національних меншин, які живуть в Україні; організація з ініціативи Української Центральної Ради, Краєвої Ради з представників «українських країв і міст, народностей і громадських верств...». На конгресі при-хильники двох крайніх лозунгів -- «Україна для українців» і «Самостійна Україна» -- опинилися в меншості. Як заз-начив В.Винниченко, конгрес «був першим кроком відрод-ження нації по шляху державності». Новий склад Цент-ральної Ради як народно-представницького органу Украї-ни (своєрідного парламенту) було обрано у складі 118 членів з правом кооптації нових. Головою Центральної Ради зно-ву обрано М. Грушевського, а його заступниками -- В. Винниченка та С. Єфремова. 8 квітня було обрано ви-конавчий Комітет УЦР у складі 20 осіб, який у липні 1917 р. дістав назву Малої Ради.

Роботою Українського з'їзду закінчився перший етап Української революції і почався другий -- етап наростання революційного руху в Україні. Після з'їзду українство досягло нового рівня національної консолідації, зріс автори-тет УЦР як верховного органу, центру українського виз-вольного руху.

Розглянуті на Конгресі питання обговорювалися і були схвалені на двох військових, селянському і робітничому з'їздах.

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5--8 травня 1917 р.) проходив в атмосфері піднесення, викликаного рішенням центрального уряду про створення 1-ї національної військо-вої частини -- полку ім. гетьмана Б.Хмельницького, деле-гат якого був обраний до президії з'їзду. З'їзд визнав Цент-ральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати справи, що стосуються всієї України, відносин з Тимчасовим урядом», ухвалив резолюцію щодо «націона-лізації армії на національно-територіальному принципі» і заклик щодо негайного укладення демократичного миру «без анексій та контрибуцій на основі самовизначення на-родів». Ставилася вимога, щоб Центральна Рада одержува-ла з казни кошти, призначені на українські потреби. З'їзд обрав Генеральний військовий комітет при Центральній Раді, який за погодженням з російським Генштабом мав проводити українізацію армії. До його складу увійшли В. Винниченко, М. Міхновський, С. Петлюра (голова) та ін.

За участю цього комітету й українських фронтових вій-ськових рад на фронті у серпні 1917 р. було створено вже 27 українізованих дивізій.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд відкрився в Києві 28 травня 1917 р. Він ухвалив доручити УЦР разом із Радою селянських депутатів негайно виробити проект по-ложення про автономію України і про федеративно-демок-ратичний устрій Російської республіки.

Ці та інші з'їзди і конференції схвалили рішення націо-нального конгресу і наполягали на проведенні переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом про правове визнання автономії України. Таким чином, в Україні наби-рав силу національно-визвольний рух, ширилася неадекват-на російській Українська демократична революція, за своїм змістом національна та соціально-економічна.

Проголошення автономії України

Із створенням Центральної Ради в Україні виник ще один орган влади, який взяв курс на демократизацію громадського життя, національне

визволення співвітчизників, розв'язання соціаль-них конфліктів. Прагнучи позбавитись опіки "старшого брата", Центральна Рада насамперед домагалась від Тимчасового уряду широкої автономії для України. Шлях до нового ладу, за висловом одного з лідерів Центральної Ради Володимира Винниченка, пролягав через "самодіяльність, самотворення, само-управління".

Центральна Рада 22 березня 1917 р. звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати нових людей в органи самоуправління, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя. На підтримку політики нового національного парламентсь-кого формування виступив Губернський кооперативний з'їзд 27-28 березня у Києві. Його делегати рішуче вимагали реорганізації Російської Республіки, надання автономії Україні, негайного звільнення митрополита Андрея Шеп-тицького та тисяч галичан і буковинців. Ці ж вимоги, а також скликання Установчих зборів звучали й на стотисячній маніфестації під жовто-блакитними прапорами 1 квітня у Києві, українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, якими керували щойно створені міські Українські Національні Ради.

Страницы: 1, 2