Право Росії доби абсолютизму

Право Росії доби абсолютизму

11

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСІТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З історії держави і права зарубіжних країн

На тему: Право Росії доби абсолютизму

м. Миколаїв - 2009р

План

Вступ

1. Становлення абсолютизму в Росії

1.1 Внесок Петра I в розвиток Росії

1.2 Післяпетровські перевороти

1.3 Просвітницький абсолютизм

2. Джерела права в Російській імперії

3. Право за “Артикулами військовими”

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Абсолютизм (абсолютна монархія) - форма феодальної держави, при якій монархові належить необмежена верховна влада. При абсолютизмі держава досягає найвищої міри централізації, створюються розгалужений бюрократичний апарат, постійна армія і поліція; діяльність органів станового представництва, як правило, припиняється. Розквіт абсолютизму в країнах Західної Європи доводиться на 17-18 століть. У Росії абсолютизм існував в 18 - початку 20 століть.

Народ не приймав жодної участі в державних справах. Спроби втручання в політику самодержавства окремих осіб або ліберально налагоджених груп суспільства негайно присікалися. Знаменитий російський мислитель середини 19 століть А.І. Герцен у зв'язку з цим писав: "У нас лицо всегда было подавлено, поглощено… Свободное слово у нас всегда считалось за дерзость, самобытность - за крамолу; человек пропадал в государстве… Чем сильнее становилось государство, тем слабее лицо".

Період оформлення абсолютизму в Росії пов'язаний з ім'ям Петра І, період подальшого посилення абсолютної монархії в XVIII столітті - з ім'ям Катерини ІІ. Це імена, які залишили в російській історіографії суперечливі думки про себе і про свою діяльність. У оцінці цього часу серед істориків немає і не було одноголосності. За словами історика С.М.Солов'ева, Петро І "проводил всю свою жизнь в борьбе и оставил по себе двойную память: одни благословляли его, другие проклинали".

1. Становлення абсолютизму в Росії

З давніх пір історія російського абсолютизму викликає багато суперечок. Одне з невирішених питань - час його виникнення. Більшість істориків визнають, що передумови абсолютної монархії в Росії з'явилися в обстановці щонайгострішої політичної боротьби другої половини XVI ст. - в правління Івана IV. Великий князь Іван Васильович першим в історії Росії вінчався на царство, зробивши звання "царя всього Русі" офіційним титулом глави держави. Іван IV використовував саму історію як інструмент в боротьбі за єдиновладність. При нім було створено величезний за об'ємом історичний твір "Лицьове літописне зведення", основною ідеєю якого було обґрунтування відвічної і закономірності російського "самодержавства". Необмежена влада монарха більш за інші державні форми відповідала політичним і економічним умовам того часу. Опорою "государьской волі" Грізного стала опричнина (особлива територія, де повновладдя царя не знало жодних кордонів), що значно укріпила централізований адміністративний і військовий апарат самодержавства. Іван IV розумів самодержавство як самовладдя, про що не раз висловлювався: "Земля правится Божиим милосердием, а последнее нами, государи своими, а не воеводы и судьи", "Жаловать своих холопей мы вольны, а казнити вольны же".

Система єдиновладності Івана Грізного отримала своє продовження в роки правління нової династії. В середині XVII ст. цар Олексій Михайлович Романів зробив подальші кроки по обмеженню станово-показних органів: все рідше стали скликатися земські собори (дорадчий орган при государі; з'явився в середині XVI ст.), згасала роль Боярської думи (аристократичної поради при государі). У Соборному Укладенні (зведенні законів) 1б49 р. її функції визначалися так: "Сидети в палате и по государеву указу всякие дела делати". Влияние Боярской думы на большую политику было гораздо значительнее в XV-XVI вв.

Прагнучи укріпити царську владу, Олексій Міхаїловіч оголосив тяжким державним злочином навіть намір на здоров'ї, честь і життя монарха. Відповідальність за антиурядові злочини була законодавчо закріплена в Укладенні 1649 р., в складанні і затвердженні якого брав участь сам цар. Правопорушення проти держави, тобто самодержця, називалися з тієї пори "словом і справою государевою". "Слово" - зловмисність, "справа" - само зловмисна дія. Злочинців безжалісно карали стратою, причому кордону між "словом" і "справою" не існувало. Члени сім'ї "зрадників", включаючи і малолітніх дітей, також підлягали позбавленню життя, якщо вони не доносили про змову, не намагалися запобігти "справі". Цей страшний і жорстокий закон викликав шквал доносів і не зрідка служив засобом зведення особових рахунків, не дивлячись на те що і доносять часто піддавали тортурам: раптом не всі про зраду повідали!

Глибоко релігійний, Олексій Михайлович проте не вважав гріхом втручання у внутрішні справи Православної церкви. Один з його сучасників свідчив: "У нас государь царь благочестивый. Ереси никоторые не любит. И во всей его государьской земле ереси нет. У печати сидят книги правят избранные люди и безпрестанно над тем делом следят. А над теми людьми надзирают по государеву указу кому государь укажет".

При Тихому, як називали самодержця, сталося остаточне закріпачення селян.

"Сповна самодержавний володар", за визначенням видатного російського історика В.О. Ключевського (1841-1911), Олексій Михайлович мав "безмежну владу. над народом", його перетворення в області внутрішньої і зовнішньої політики сформували основи російського абсолютизму. Його старші діти продовжили батьківські реформи. Федір Олексійович(1676-1682 рр.) знищив місництво (древні спадкові службові сходи дворянства); намагався створити державну систему соціального піклування і добродійності; спираючись на досвід "еуропских країн", готував реформи в області фінансів, а також науки і освіти.

Проте найсерйозніший внесок у розвиток абсолютизму як системи вніс Петро I. У 1721 р. сенат привласнив йому титул імператора, і Росія стала іменуватися імперією. Петро зосередив в своїх руках всю повноту влади, усунувши від участі в державних справах і патріарха (главу Російської Православної церкви), і Боярську думу, які могли так чи інакше протидіяти єдиновладності пануючи. За часів його правління абсолютна монархія вперше отримала законодавче оформлення. У Військовому статуті 1716 р. один з артикулів (від латів. articulus - "стаття") свідчив: "Его величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответу дать не должен, но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воле и благомнению, управлять". А в Духовному регламенті 1721 р. для Церкви було записано: "Император всероссийский есть монарх самодержавный и неограниченный. Повиноваться его верховной власти не токмо за страх, но и за совесть сам Бог повелевает".

Збільшена за часи Петра I економічна і фінансова потужність держави, поява нової регулярної армії, різке збільшення бюрократичного апарату і реформа системи управління створили необхідні умови для завершення формування абсолютистської монархії. Цар був носієм вищої законодавчої, старанної і судової влади і не розділяв її ні з ким. Завершуючим штрихом в створенні абсолютизму стала ліквідація останнього обмеження влади самодержця. У 1722 р. з'явився Статут про спадщину престолу, що дає право імператорові призначати собі наступника на свій розсуд.

1.1 Внесок Петра I в розвиток Росії

В кінці 17 століття намітилася тенденція європеїзації Росії, позначилися передумови майбутніх перетворень Петровських. Найважливішими з яких були:

- тенденція до абсолютної влади (ліквідація діяльності Земських соборів як станово-показних органів), включення в царський титул слова "самодержавець";

- оформлення загальнодержавного законодавства. Подальше поліпшення Зведення законів;

- активізація зовнішньої політики і дипломатичної діяльності Російської держави;

- реорганізація і вдосконалення озброєних сил;

- реформування і вдосконалення фінансової і податкової систем;

- перехід від ремісничо-цехового виробництва до мануфактурного з використанням елементів найманої праці і простих механізмів;

- розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі;

На формування реформаторських поглядів Петра зробили вплив європейські ідеали, засвоєні в юності, поїздка до Архангельська, Азовські походи і поїздка до Європи у складі Великого посольства. Перетворення Петра були підпорядковані не інтересам окремих станів, а держави в цілому: його процвітанню, благополуччю і залученню до західноєвропейської цивілізації.

Петро Великий багато уваги приділяв громадській думці. По високій вказівці видавалися переклади іноземних книг і складалися твори вітчизняних мислителів про доцільність і закономірність необмеженої монархії, зміцнення імперії, боротьби з незгодними. Трактат "Правда волі монаршою", написаний Феофаном Прокоповичем, надрукували в десятках тисяч екземплярів і розповсюдили серед грамотного населення. У "Правді" доводилося, що абсолютна верховна влада дарувала імператорові зверху для блага підданих і вітчизни, а всі його діяння виправдані, окрім "шкідливих".

Прагнучи ввести Росію в сім'ю європейських держав, Петро і його сподвижники укріплювали її могутність, розширювали територію, добивалися виходу до Балтійського і південним морям. Для успіху у військових баталіях потрібні були нова, добре озброєна регулярна (постійна) армія і сильний флот. Для їх будівництва і вмісту були потрібні величезні засоби, які викачували з населення за допомогою державної системи податків. Абсолютизм виявився вельми "дорогим" державним ладом.

В.О. Ключевський писав про Петра I: "Вся преобразовательная его деятельность направлялась мыслью о необходимости и всемогуществе властного принуждения; он надеялся только силой навязать народу недостающие ему блага и, следовательно, верил в возможность своротить народную жизнь с её исторического русла и вогнать в новые берега",

Відомі дикі вдачі Петровської епохи і самого імператора багато в чому були наслідком його переконання, ніби людей можна напоумити лише "жесточью". Петро мовляв: "Правды в людях мало, а коварства много". Не удивляет создание разветвленной системы полицейских органов, в том числе для специального расследования политических преступлений. По словам Ключевского, "страшные казни грозили всякому, кто хоть тайно, хоть наедине или во хмелю задумался бы: к добру ли ведёт нас царь, и не напрасны ли все эти муки, не приведут ли они к мукам злейшим на многие сотни лет? Но думать, даже чувствовать что-либо, кроме покорности, было воспрещено".

Абсолютна монархія не могла обійтися без зміцнення економічної могутності країни. Розвиток держави не мислився без промислового прогресу, будівництва мануфактури, розвитку гірничозаводської справи. Петро заохочував підприємництво і торгівлю, ті галузі сільського господарства, які забезпечували сировиною промисловість, армію і флот. За завданням імператора учені і сановники займалися картографією, пошуками і описом родовищ корисних копалини, вивчали водні багатства імперії.

Влада була ініціатором відкриття учбових закладів, Академії наук, музеїв і бібліотек. З'явилися нові для Росії установи соціальної допомоги: інвалідні будинки, шпиталі для "негожих немовлят" (незаконнонароджених і підкидьків), військові шпиталі, притулки для російських солдатів, що повернулися з полону, і для "німців" (як тоді називали окрім самих німців ще і шведів, голландців і деяких інших європейців).

Петро Великий, який "уздою залізною Росію підняв на диби", як писав А.С. Пушкін, зумів за допомогою соратників всемірно укріпити своє "абсолютство" у внутрішній і зовнішній політиці, перевершивши на цій дорозі всіх своїх попередників. Недаремно революціонер Микола Шелгунов говорив: "Мне совсем не нравится Пётр как царь, но я преклоняюсь перед ним как перед диктатором. В чём была сила его? В том, что он разбил старые формы Московской Руси и ускорил естественный ход вещей, в двадцать лет сделав то, что московские цари тяпали да ляпали целых двести".

Наступники Петра Великого (шість "випадкових господарів" російського трону, що швидко мінялися, за 37 років - до Катерини II) були вимушені боротися із спробами дворянських угрупувань покінчити з абсолютизмом самодержців. Вищий стан рвався до "дворяновластию", бажаючи управляти державою за допомогою власного уряду. Головним вмістом політичного життя країни в період палацових переворотів і "бабиного правління" стали придворні інтриги, фаворитизм, гвардійські виступи і поліцейський розшук. "После Петра государственные связи, юридические и нравственные, одна за другой порываются, и среди этого разрыва меркнет идея государства, оставляя по себе пустое слово в правительственных актах", - з гіркотою відзначав Ключевський.

Проте домагання дворян-опозиціонерів не мали успіху - Росія залишалася "найбільш самодержавнишою в світі імперією", абсолютизм не поступався своїми позиціями.

1.2 Післяпетровські перевороти

Післяпетровське сорокаріччя увійшло до історії Росії як часу запеклої боротьби різних угрупувань столичного дворянства за політичну владу. Часті зміни царюючих осіб на престолі, перестановки в найближчому їх оточенні, змови і інтриги, якими до межі було насичено придворне життя, дали підставу історикам назвати цей час “періодом палацових переворотів”.

Смуга палацових переворотів почалася відразу ж після смерті Петра I: за 37 років, з 1725 по 1762 роки, їх було шість. За кожним з претендентів на престол стояло певне угрупування знаті, яка, звівши на престол за допомогою гвардійських полків свого претендента, отримувала вищі державні посади, привілеї і маєтки.

Поважно відзначити цікавий факт: наступниками Петра I, що царювали до 1762 року (за виключенням хіба що його дочки Єлизавети I), виявилися слабовільні і малоосвічені люди, що проявляли часом більше турботи про особисті задоволення, чим про справи держави. Треба сказати, що це мало сповна об'єктивні причини: у цей період монарха “вибирало” те або інше угрупування, і їй було вигідно, аби цей монарх не був цілісною особою і був слухняною маріонеткою в їх руках.

В цей час імператорський престол займали: дружина Петра I, неосвічена Катерина I (1725 - 1727); внук Петра I, хлопчик-імператор Петро II (1727 - 1730), що вступив на престол в дванадцятирічному віці і що помер в неповних 15 років; малоосвічена, пасивна до державних справ племінниця Петра I Ганна Іоанновна (1730 - 1740); її внучатий племінник Іоан Антонович (Іоан VI), що вступив на престол в жовтні 1740 року півтора місяців зроду, повалений в листопаді 1741 року у віці року і трьох місяців (регентшею в його “правління” була його мати Ганна Леопольдівна). Вище державні здібності були у Єлизавети I (1741 - 1761), зате наступний самодержець - її племінник Петро III, що процарював всього півроку (з грудня 1761 по червень 1762 року), був повною нікчемністю.

1.3 Просвітницький абсолютизм

Нові для Росії віяння принесла політика імператриці Катерини II, яка здійснювала державні перетворення під гаслом "просвітницького абсолютизму". У урочистому маніфесті від 6 липня 1762 р. оголошувалося: "Самовластие, не обузданное добрыми и человеколюбивыми качествами в государе, владеющем самодержавно, есть такое зло, которое многим пагубным следствиям непосредственно бывает причиною". Розумна і утворена, Катерина уміла представити себе освіченим, навіть привабливим монархом, але правила твердою рукою, немилосердно караючи ворогів. Обіцяючи підданим "материнським наставленню і піклування", нова імператриця не подумувала про обмеження влади і не терпіла критики в свою адресу, ревниво відносячись до успіхів в громадській думці навіть відданих нею людей. Вона самостійно очолила центральний урядовий апарат і лише зрідка скликала пораду з вибраних нею крупних сановників.

Зовнішня політика Катерини у той час була орієнтована в основному на завоювання виходу до Чорного моря. Твердження на Чорноморському побережжі надало б нарешті країні можливість активно включитися в торгівлю з країнами Сходу. Проте устремління Росії не владнували Францію і Туреччину. Перша бажала зосередити в своїх руках всю східну торгівлю. Друга убачала для себе серйозну небезпеку в просуванні Росії на південь. Не залишилася збоку і Англія, якій посилення Росії в Причорномор'ї перешкодило б в досягненні власних інтересів на Балканах. Все це врешті-решт привело до двох тривалих кровопролитних воєн Росії і Туреччини (1768-1774 рр., 1787-1791 рр.), з яких Росія вийшла переможницею.

Страницы: 1, 2