Поява робітничих організацій в Україн

Каральні органи імперії намагалися встановити причини захоплення найманих працівників народницькими й соціалістичними ідеями. З висновку Київського військово-окружного суду про революційну пропаганду народників серед робітників м. Одеси, склад і діяльність робітничих гуртків видно, що більшість їх членів з пролетарського середовища вступали до них, очікуючи організації взаємодопомоги. Пізніше керівництво гуртків (переважно студенти, інтелігенція) залучали їх до політичної діяльності. Як правило, скарбниці гуртків поповнювалися з 5% заробітку робітників. Але ряд гуртків вдавався до експропріацій: наприклад Куртєєв пропонував своєму гуртку пограбувати пошту, єврейський гурток Греча - фабриканта Ламбо, херсонський гурток -- прикажчика купця Егіза. Ці засоби, притаманні ліворадикальним групам, орієнтували робітників у хиткому напрямі з виправдальним гаслом "грабуй награбоване" та відволікали їх від вироблення суто пролетарських форм боротьби з капіталом.

Народники стали популяризаторами соціалістичних ідей у робітничому середовищі. В січні 1884 р. харківська поліція виявила під час обшуку на квартирі О.О. Макаренка й П.Л. Забалуєва таку літературу: конспективний виклад головних положень "Капіталу" К. Маркса під назвою "Що таке заробітна плата та як вона визначається", статтю Г.В. Плеханова "Соціалізм і політична боротьба", "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса й Ф. Енгельса, "Статут Міжнародного товариства робітників", брошуру "Чого хочуть соціалісти", рукопис "Програма дій гуртка робітників", що містила також організаційний статут останнього.

Серед робітників Єлисаветграда народовольці поширювали праці М.Л. Михайлова "Ассоциации. Начерки практического применения принципа кооперации в Германии, Англии и во Франции", "Пролетариат во Франции", Наумова "Сила солому ломит", "Сборник статей Чернышевского", Флеровського "Положение рабочего класса в России", Подолинського "Ремесла і фабрики на Вкраїні", Іванюкова "Лекції політичної економії", а також брошури "Про багатство та бідність", "Сущность социализма", "Программа робочих, членов партии "Народная воля".

Робітничі гуртки революційно-народницького спрямування у Харкові надавали також великого значення піднесенню класової свідомості пролетарів й їх загальноосвітнього рівня. Відраховуючи 3% від зарплати, вони передплачували журнали "Русская мысль", "Северный вестник", газеты "Неделя" і "Русские ведомости", купували книги, самостійно видали брошуру В.Богораза "Борьба общественных сил в России", працю В.Лібкнехта "В защиту правды", матеріали "Варшавського процесу 29-ти" про суд над членами першої політичної організації польських робітників "Пролетаріат", який відбувався 1885 р. Крім того, освічені члени гуртків займалися з робітниками фізикою, арифметикою, географією та іншими предметами.

У 1889 р. відомий громадський діяч Харкова Х.Д. Алчевська привезла з Парижа вітання французьких робітників, на яке харківські гуртківці відповіли листом.

Прагнучи вивести соціальний захист робітництва на якісно новий рівень, керівники харківських гуртків вирішили створити товариство взаємодопомоги, яке могло б після відповідної процедури легітимації діяти легально. Проект його статуту написали Кушнаренко, Перазич, Веденьєв та інші. Пізніше він став додатковим доказом проти гуртківців, яких заарештували у вересні. Через кілька років І. Веденьєв і М. Артамонов започаткували "Товариство взаємодопомоги тих, хто займається ремісничою справою", до якого ввійшли кілька тисяч робітників. "Товариство" мало філії в Катеринославі та інших містах України, на власні кошти звело будинок робітників і відіграло помітну роль у розвитку робітничого руху.

Важливою формою соціального захисту пролетаріату стали каси взаємодопомоги. Спочатку вони виникали й діяли таємно, оскільки урядовці вбачали в них небезпеку для існуючого ладу. З часом каси взаємодопомоги стали створювати спільними зусиллями підприємці та робітники. 23 грудня 1881 р. у Харкові зареєстровано першу легальну "Допоміжну касу друкарів, літографів і службовців при літографіях та друкарнях". Створена з ініціативи ліберально настроєних власників, каса об'єднала кваліфікованих, високооплачуваних набірників і друкарів, а також лікарів, адвокатів, купців, чиновників. Залежно від розміру внесків учасники поділялися на "постійних почесних членів", "почесних" та "загальників". Робітники вважалися "дійсними" членами каси, а представники низькооплачуваних спеціальностей (палітурники й ін.) не могли користуватися її послугами.

Каса створювалася з метою надання фінансової допомоги і безповоротних виплат на випадок смерті годувальника родинам та сиротам, а також медичної допомоги й пільгового придбання товарів. 1885 р. об'єднання набуло назви "Товариство взаємної допомоги набірників". Залучивши до свого складу харківського губернатора, архієпископа і заможних купців, "Товариство" отримало значні кошти для соціальної підтримки нужденних членів.

У серпні 1883 р. в Харкові зареєстровано "Товариство взаємодопомоги прикажчиків", створене зусиллями службовців середньої та вищої ланки, а також кількома власниками торговельних підприємств. Організація надавала матеріальну, медичну, юридичну допомогу бідним, хворим, пристарілим членам. У 1906 р. на базі товариства виникла профспілка прикажчиків, яка діяла до 1917 р. Обидва товариства підтримували зв'язки між собою, інформували одне одного про хід справ23.

Каси і товариства взаємодопомоги надавали підтримку не лише своїм членам, а й іншим, кому вона була конче необхідна. Так, 9 вересня 1889 р. селянка Т.Г.Трукова звернулася з письмовою заявою до Ради "Товариства допомоги гірникам Півдня Росії", в якій повідомлялося про смерть її 12 річного сина на шахті, де він працював коногоном. Керівництво об'єднання зі співчуттям поставилося до жінки, яка втратила не лише сина, а і будь-які засоби до існування.

Траплялися випадки, коли Рада "Товариства" відмовляла прохачам. Так, на клопотання шахтаря з 16-річним стажем

Корсунської копальні (м. Горлівка) Ф.Ярового, який отримав професійні хвороби і став непрацездатним, накладено резолюцію: "1. За обмеженості коштів гірничих робітників видачі допомоги хворим навряд чи можливі. 2. Залишено без наслідків".

З подібним формулюванням відмовлено у фінансовій підтримці родині О.Андрущенка, що загинув під час обвалу на Черкаському руднику й залишив стару матір, дружину і 6 неповнолітніх дітей без будь-яких засобів до існування. Черкаське волосне правління Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії надіслало до Ради "Товариства" спеціальне подання, однак брак коштів чи небажання керівництва подати допомогу залишили осиротілу родину без підтримки.

Інколи каси взаємодопомоги виникали з метою підтримки страйкарів. Саме таку мету переслідував слюсар А.Макарович, який у свої 25 років встиг попрацювати на підприємствах Парижа, Чикаго, Нью-Йорка, а повернувшись до Одеси, розповідав, що порівняно вищого життєвого рівня французькі та американські пролетарі домоглися шляхом страйків. Щоб не потерпати від голоду під час акцій протестів, він пропонував створити робітничу касу зі щотижневих 25-копійчаних внесків. Зібрані кошти зберігалися в ощадній касі. Однак оскільки все це робилося нелегально, робітники забрали свої внески, й каса самодопомоги перестала існувати. Поліція ще до рішення судових інстанцій, які інкримінували Макаровичу утворення протизаконного товариства, заборонила йому надалі проживання в Одесі.

Кілька допомогових інституцій займалися доброчинністю. 1894 р. у Харкові з'явилося "Товариство взаємодопомоги осіб, що займаються письмовою працею" з благодійницькою орієнтацією. Однак воно працювало досить пасивно.

А от за задумом засновників "Товариства ремісничих робітників" воно мало активно діяти і допомагати трудящим. У статуті організації не було обов'язкового в такому разі пункту про попередній дозвіл державних органів на збори її членів: достатньо було сповістити про це владу. "Товариство" охоплювало робітників паровозобудівного заводу, залізничних майстерень та заводів Гельферіх-Саде, Мельгозе, Пільстремо, Бельгійського товариства, Трепке. На відміну від інших подібних об'єднань, "Товариство" було створене без участі підприємців. Очолив його технік-залізничник Ф. Кондратьев, який мав досвід революційної діяльності в Іваново-Вознесенську, за що був звідти висланий. На початку об'єднання обмежувалося видачею позичок у розмірі 10-25 крб., які слід було повернути. Внаслідок фінансових труднощів було вирішено залучити до його лав власників підприємств, губернатора, директорів заводу Гельферіх-Саде й паровозобудівного заводу П. Ріцоні.

До Російської імперії ідеї колективного захисту соціально-економічних прав трудящих імпортувалися із західних країн. Саме тому найшвидше вони поширювалися у портових містах. Робітники-мігранти і члени корабельних команд переймали досвід зарубіжних колег та переносили його на різне підґрунтя. Свою роль відігравали й зусилля міжнародних організацій. Поліція відстежувала ці прояви і вживала відповідних кроків. В одному з донесень начальнику жандармського управління Одеси від 8 січня 1898 р. повідомлялося: "У Департаменті поліції одержано дані, що англійські соціалісти, зацікавившись робітничим рухом в імперії, мають намір вжити ряд заходів з метою зав'язати зносини з російськими робітниками і залучити їх до участі у міжнародній федерації. З цією метою перекладено нині на російську мову "Статут Міжнародної Федерації корабельних, портових та річкових робітників", який супроводжується передмовою, що містить у собі запрошення робітникам вступити до Федерації". Однак поліція не могла перекрити всі канали, по яких література й інформація про організації пролетаріату за кордоном потрапляли в Україну. Наприклад, 16 вересня 1903 р. городовий затримав в одному з одеських трактирів селянина А. Милошенка, який мав при собі нелегально видану брошуру під назвою "Професійні спілки робітників".

Щоб "підтягнути" широкі пролетарські маси до розуміння необхідності колективних дій, активісти вели інтенсивну просвітницьку діяльність. У 1897 р. в Харкові виник "Союз робітничих ремісників", що складався з гуртків палітурників, слюсарів, шевців, ювелірів, заготівельників. Організатори його потурбувалися про те, щоб у бібліотеці поряд з дозволеною цензурою літературою були книги і брошури з політекономії, історії, європейського профспілкового руху. Показово, що члени "Союзу" категорично заперечували проти втручання представників інтелігенції в їх справи.

За структурою "Союз" був прообразом професійної спілки. Його керівний орган утворювався з представників цехів, до обов'язків яких входили: спілкування з фабрично-заводською адміністрацією; отримання новин від цехових організацій ремісників та повідомлення про них; звітність перед вищим організаційним центром; збір внесків й інша поточна робота. Представники низових ланок, обрані ремісниками, утворювали "Союзну раду", зі складу якої виділяли президію -- вищий керівний орган.

Оформлення і легалізація товариств та кас взаємодопомоги здійснювалися через фабричних інспекторів. Отримуючи установчі документи від ініціаторів створення робітничих об'єднань, вони передавали їх на розгляд старших інспекторів губерній, а ті в свою чергу - окружним фабричним інспекторам. Так, у січні 1901 р. старший фабричний інспектор Катеринославської губернії адресував окружному фабричному інспектору Київського округу три примірники статутів кас взаємодопомоги робітників: 1) на рудниках і заводах акціонерного товариства Криворізьких залізних руд; 2) Харківського товариства взаємної допомоги осіб, що займаються ремісничою працею; 3) позичково-ощадної каси службовців у відділеннях Товариства "Друкарня С.П. Яковлева". В березні того ж року старший фабричний інспектор Херсонської губернії подав на затвердження положення про ощадно-допомогову касу для службовців Російського товариства пароплавства й торгівлі; статут позичково-ощадної каси службовців правління тієї ж каси за 1899 p.; статути ощадно-допомогової каси службовців та робітників заводу Р.Т. Ельворті; споживачів-майстрових і робітників - у Миколаєві, а в травні - статут позичково-допомогової ощаднокаси службовців Чорноморського механічного й шкіряного заводів у тому ж місті.

Далеко не всі такі починання діставали підтримку влади надто вже педантичними та вимогливими були окружні фабричні інспектори, а також правоохоронні органи (політична поліція мала переконатися у відсутності будь-яких політичних, протидержавних мотивів у діяльності цих громадських інституцій). Наприклад, статути лікарняних кас при котельному заводі Штейне і заводі сільськогосподарських машин Гельферіх-Саде в Харкові вищою владою затверджені не були. Лише після втручання Харківського у фабричних справах "присутствія" цим організаціям дозволили розпочати роботу. Установчі ж документи передавалися на розгляд окружному фабричному інспектору Київського округу.

Передреволюційна ситуація характеризувалася загостренням суперечностей між працею й капіталом. Полагодження конфліктів між робітниками та адміністрацією вимагало продуманих, узгоджених, зважених дій. Тому цілком логічними були спроби висунути з пролетарського середовища найбільш досвідчених, авторитетних робітників, яких уповноважували від імені колективів вести переговори з керівниками чи власниками підприємств.

Для соціального захисту й боротьби за свої права працюючі використовували як легальні, так і нелегальні засоби. Діючи під вивісками визнаних владою товариств та кас взаємодопомоги, активісти робітничого руху закладали основи профспілкових форм роботи. У 1903 р. члени правління харківського "Товариства взаємної допомоги набірників" П. Юрасов, Л. Батурин, П.Григор'єв спробували спрямувати його діяльність у русло захисту прав трудящих. Проте консервативна частина робітників за підтримки власників друкарень не дозволили цього зробити. Тоді у вересні 1904 р. активісти провели таємні установчі збори й створили одну з перших нелегальних професійних спілок друкарів. У зборах брали участь близько 30 представників друкарень Дарре, Зільберга, Яковлева, Шепшелевича, які обрали організаційне бюро в складі набірників П. Юрасова, Г. Селюкова, А. Куликова, К. Коміра, дру-карів М.Романеска, П. Чуйко, літографа М. Подпорядова, палітурника П. Григор'єва. Як керівний центр оргбюро діяло до розпуску спілки у 1906 р. Використовуючи приміщення друкарні газети "Харковский листок", його члени залучали до спілки нових людей, надавали допомогу безробітним, брали участь у полагодженні конфліктів з власниками з приводу необгрунтованих звільнень чи розмірів зарплати.

В кінці 1903 р. уповноважені робітників Харківських залізничних майстерень створили ради цехових старост, що, по-суті, означало оформлення першої професійної спілки залізничників. До складу її правління ввійшли І. Торський (голова), А. Бібік, В. Матросов і Ф. Обухов.

Ідеї консолідації трудящих у боротьбі за свої права знайшли жвавий відгук у середовищі металістів. Щоправда, робітники харківських металообробних підприємств обережніше, ніж залізничники, брали участь у виступах та страйках і більше покладалися на угоди з адміністрацією заводів. Легальні форми роботи використовувало "Товариство взаємної допомоги ремісничих трудящих". На початок 1905 р. його членами стали 1200 чол., з яких понад 900 - робітники. На чолі об'єднання стояв Ф.А.Кондратьєв, який сповідував ідеї еволюційного реформізму, поступових кроків на шляху поліпшення становища працюючих. У планах "Товариства" значилися: організація майстерень для безробітних та навчання дітей членів об'єднання, створення бібліотеки, клубу, спорудження будинку для власних потреб на придбаній з цією метою земельній ділянці.

Мислячи масштабно й з розрахунком на перспективу, Кондратьєв висловив думку про клопотання перед Міністерством фінансів стосовно запровадження державного страхування від безробіття. Йому ж належала ідея скликання всеросійського з'їзду робітничих товариств взаємодопомоги. З цією метою на початку 1903 р. десяти товариствам було надіслано відповідні запрошення, хоча відгукнулися тільки два: тульське "Товариство взаємної допомоги ремісничих трудящих" і харківське "Товариство допомоги працюючих на тютюнових фабриках". Повторна спроба скликання всеросійського з'їзду спілок взаємодопомоги в 1904 р. також закінчилася безрезультатно. Очевидно, дався взнаки спад протистояння між працею та капіталом у той час. Однак сама поява ідеї об'єднання існуючих професійних спілок і намагання скликати з цією метою всеросійський з'їзд засвідчували перехід до якісно нових форм та методів соціально-економічної самодіяльності трудящих. Поряд зі страйками вони перетворювалися на ефективний засіб протистояння капіталу й пошуку компромісних рішень. Та все ж характерною особливістю діяльності товариств взаємодопомоги стали обмеженість матеріальною допомогою членам, а також схильність до суто мирних, неконфліктних засобів полагодження будь-яких ускладнень, що виникали на виробництві.

Страницы: 1, 2