Польська шляхта другої половини XIX століття 
1864 р. в Південно-Західному краї було заборонено не лише друкувати, а й продавати будь-які книги польською мовою, в тому числі букварі, календарі. Хоча пізніше від цієї заборони були певні відступи, категорично було підтверджено проваджену ще до польського повстання 1863 р. заборону вживати усіх установах польську мову, вести нею будь-яку документацію, навіть приватних маєтках не дозволялося вживати її в розмовах із селянами і в розрахунках з ними.Залишалася в силі введена ще після поразки повстання 1830 р. заборона робити будь-які вивіски і написи польською мовою, включаючи об'єкти торгівлі, побутового обслуговування тощо.Щоправда, розпорядження від 8 грудня 1865 р. про заборону встановлення вивісок і написів польською мовою в магазинах Указом Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р. було скасоване. Однак на місцях не в міру послужливі високі місцеві начальники продовжували гнути стару лінію і навіть при цьому ще й перегинали палку. Так, 18 вересня 1909 р. подільський губернатор Ейлер видав циркуляр, яким начальникам поліції ставилося в обов'язок не допускати в повітах вивісок не тільки польською мовою, а й навіть змішаних (польською і російською) текстів, замінити їх скрізь вивісками виключно російськими. Київському генерал-губернатору довелося дещо поправити запопадливого адміністратора і скасувати його рішення.Рука поліції безцеремонно втручалася й приватне життя поляків, якщо там помічались якісь національні мотиви. Так, у 1868 р. На поміщиків Житомирського повіту Є. Совінську і сім'ю Пшиборовських було накладено штраф за зберігання польських пісень, наявність у них фотографій осіб, одягнутих національний одяг. І такі випадки були не поодинокі.У своєму жорстокому намірі задушити все польське царські власті доходили до абсурду. Кучерам і берейторам, наприклад, було заборонено вживати кінську пряж, яка називалася „краківські хомути", оскільки Краків - польське місто, а отже, назва хомутів могла б комусь нагадувати про Польщу. За самими кучерами та іншою прислугою в південно-західному краї у польських домах було встановлено нагляд поліції.Поліцейський режим щодо поляків тривав з певними нюансами аж до революції 1917 р. Запровадив його імператор Микола І, неухильно продовжував Олександр ІІ, далі - його син Олександр ІІІ. Мінялися царі, проте нічого не змінювалося в правовому становищі поляків.У 1894 р. помер російський імператор Олександр ІІІ. Всю квінтесенцію його державності щодо поляків з похвальною грамотою і відвертістю висловив губернатор Волинської губернії Суходольський у своєму „всеподданейшем отчете" Миколи ІІ за 1894 р. На початку свого річного звіту він звинувачував поляків, які тоді значно переважали на Волині, в тому, що вони недостатньо висловлювали почуття „неподдельного сочувствия народному руському горю" у зв'язку зі смертю Олександра ІІІ.Але не краще стало їм жити і за наступного, останнього царя Миколи ІІ. Як зазначав білоруський академік П. Горін у своїй доповіді на Міжнародному конгресі істориків у Варшаві в 1933 р. „політика Миколи ІІ в ХХ ст.. щодо пригноблення Польщі неухильно продовжувала традиції російських імператорів Олександра ІІ й Олександра ІІІ - цих душителів польської культури. Деякі послаблення наступили лише після революції 1905 р., але вони були дуже незначні, в цілому ця політика залишалася такою, як раніше - жорстокою і дискримінаційною.В епоху розвитку капіталістичних відносин та становлення нового суспільного ладу в Росії, певні демографічні зміни не могли, звичайно, не позначитися і на поляків, які мешкали в українському селі.В соціальному плані серед польського сільського населення в Україні спостерігалася велика строкатість. Це - і безземельна та малоземельна біднота, і заможні селяни, і дрібна, середня та великоземельна шляхта. Що ж до польського селянства, то воно (як і українське) було єдиною соціальною групою, яка щось виграла від повстання 1863 р. Річ у тім, що налякані царські власті намагалися привернути на свій бік селянство Правобережної України, дещо обмеживши апетити шляхтичів-поміщиків (в абсолютній більшості це були польські шляхтичі-поміщики). Так, у Київській губернії на початку 60-х рр. поляки-шляхтичі становили 87% всієї кількості шляхтичів-поміщиків, на Поділлі - 89%, а на Волині - вже 93%. Всього на Правобережжі налічувалося 4,9 тис. польських шляхтичів-поміщиків чоловічої статі. За даними Г. Марахова, вони володіли 4262,6 тис. душ селян (а всього кріпаків тут було 3040,2 душі) і 9/10 усієї землі. Водночас на Лівобережній Україні поляки становили лише близько 1% всіх шляхтичів-поміщиків, і таке співвідношення тут залишалося до самого кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст. Інші, щоправда, цифри давав у свій час П.П. Чубинський, який спирався на статистичні матеріали та інші польські джерела. Польські шляхтичі-поміщики, за його даними, мали на Волині 2887 маєтків, де налічувалося 817,3 тис кріпосних селян (18/19 усієї кількості кріпосних), на Поділлі - 1194 маєтки (а в них - 931 тис. кріпаків - 6/7) і 90% землі, на Київщині - відповідно 1412 маєтків (896,2 тис кріпаків - ѕ) і 85% всієї землі. Отже, загалом кількість кріпаків досягла 2644,5 тис. Ця цифра, як бачимо, істотно відрізняється від наведеної Г. Мараховим.У першій половині ХІХ ст.. численний в Південно-Західному краї прошарок дрібної польської шляхти приписали в так звані однодвірці. За останньою перед скасуванням кріпосного права (1859 р.) ревізією, тут налічувалося 98, тис. душ чоловічої статі однодвірців, які проживали на поміщицьких землях. Це без рахування тих, що мешкали на державних землях, а таких, за припущеннями Лісевича, налічувалося близько 25 тис., бо у всіх 9 -ти західних губерніях їх було 29,6 тис. душ, а тих, які мешкали на поміщицьких землях в Північно-Західному краї, - 10,5 тис.У 1866 р. стан однодвірців в імперії було скасовано, а 13 лютого 1868 р. урядовим рішенням були видані „Правила для слияния образовавшихся из польской шляхты однодворцев и граждан западных губерний" з іншими, як сказано тут „городскими и сельскими обывателями". Тих однодвірців-поляків, які мешкали в сільській місцевості, остаточно приписали до розряду селян, але не до окремих сіл, а до волостей, перевівши їх до стану так званих вічних чиншовиків. Частину однодвірців було, на відміну від першої половини століття, добровільно переселено на пустуючи землі в степові губернії. Так, того ж 1868 р. 1240 сімей переселили в Таврію, виплативши їм невелику матеріальну допомогу - по 55 крб. на одну сім'ю.Селянська реформа 1861 р. залишивши поміщиків, в тому числі й польських, без кріпаків все-таки певною мірою ослабила їх могутність. Відомо, однак, що політику визначає економіка, тобто ті, в чиїх руках знаходяться засоби виробництва, зокрема земля. На Правобережній Україні вона, великою мірою і далі перебувала в руках польських шляхтичів-поміщиків. Політичної влади вони вже не мали, але мали владу економічну, що не менш важливо. Це, звичайно, добре розумів і царський уряд. І після 1863 р. він особливо наполегливо намагався ослабити польське землеволодіння в Україні, (як, до речі, і в білорусі та Литві). Після придушення повстання розпочалася конфіскація земель поляків, які були до нього причетні. Протягом десяти років на Правобережній Україні було секвестровано понад 140 шляхетсько-поміщицьких маєтків. Загальна ж площа конфіскованої шляхетсько-поміщицької, селянської і церковної землі становило понад 132 тис. десятин.На компенсацію видатків, пов'язаних з репресивними заходами (утримування арештантів та їх охорона, судові витрати, оплата чиновників) був встановлений спеціальний податок. Спочатку він становив 10% річного прибутку землевласника, а згодом - 5%. Його сплачували переважно польські шляхтичі-поміщики (російські та українські, якщо і платили, то півтора рази менше). Всього ж протягом 1863 - 1865 рр. з них було стягнуто понад 4 млн. крб.Однак цим справа не обмежилась. 10 березня 1864 р. був виданий закон про пільгове набуття особам російського походження земель і приватних маєтків в 9-ти західних губерніях. Згідно з ним на пільгових умовах і за низькими цінами уряд продавав державні землі російським поміщикам, переважно чиновника Південно-Західного краю. До рук російських і українських поміщиків перейшла також частина конфіскованих земель польської шляхти - учасників повстання.Якщо в 1861 р. польській шляхті належало на Правобережжі 89% всієї приватновласницької землі, то в 1901 р., за даними Теплицького В., який їх наводить на основі „Всеподданейшего отчета Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернаторства по вопросу о земледелии на первое января 1901 г." - лише 47% (3030,2 тис. десятин). Решта приватновласницької землі перейшла до рук російських і українських поміщиків, купців та заможних селян.Цілий ряд законів обмежував польське землеволодіння в дев'яти західних губерніях, включаючи й Правобережну Україну. Так, височайшими повеліннями від 10 липня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. особи польського походження були позбавлені права придбавати в цих губерніях поміщицькі маєтки будь-яким іншим способом, крім наслідування в спадщину. 27 грудня 1884 р. знову ж таки височайшим повелінням акціонерним компаніям і товариствам було дозволено купувати в цих губерніях поземельну власність розміром не більше як 200 десятин. Ще через два роки - 1 листопада 1886 р. - генерал-губернаторам було надано право на їх розсуд видавати або не видавати особам як російського, так і неросійського походження дозвіл на купівлю в цих губерніях земель.Дискримінаційні обмеження для польської шляхти у 9-ти західних губерніях були дещо пом'якшені імператорським указом від 1 травня 1905 р., тобто лише під натиском революції. Що розпочиналася в Росії. Згідно з цим указом зберігав свою силу закон від 4 березня 1899 р., за якими шляхтичі й міщани польського походження, уродженці Південно-Західного краю, що особисто займалися землеробством і жили в умовах селянського побуту, могли купувати землю. Однак разом з тією, яку вони же мали, розміри їх наділів не могли перевищувати 60-ти десятин на сім'ю. Крім того, указ від 1 травня 1905 р. надавав право полякам купувати землю у росіян, німців для ліквідації черезсмужжя, для обміну на інші угіддя, для промислових цілей (в останньому випадку також не більше 60-ти десятин на сім'ю). Щоправда, щоб зробити це потрібно було дістати дозвіл генерал-губернатора, а це було надто складно. Спочатку властям треба було зібрати, як сказано в указі, дуже докладні відомості про покупця ( а вони збиралися на місцях), потім губернатор мав викласти свої міркування щодо змісту клопотання, підкріплені офіційними планами місцевості з позначенням ділянок, що купуються, та їх місцезнаходженням відносно садиби прохача.Загалом же роблячи невеличкий висновок, зазначимо, що безумовно, згадані вище заходи царського уряду дещо ослабили польське шляхетсько-поміщицьке землеволодіння на правобережній Україні, але зовсім його не підірвали. Так, на початку 70 - х рр. польські шляхтичі володіли, за даними П.Чубинського, шістьма мільйонами десятин землі. За земельним переписом 1905 р. картина земле власництва виглядала так:|
Характер землеволодіння | кількість землевласників | кількість десятин землі | | польське | 6056 | 2306058 | | Укр.поміщицьк. | 19150 | 369695 | | Рос.поміщицьк. | 2154 | 233597 | | |
Як видно з таблиці, на початку ХХ ст. поляки володіли 1/5 всієї землі і 46% поміщицької землі. Про кількість земельних володінь у них дає уявлення наступна таблиця:|
землевласники | Кількість землевласників | Кількість їхньої землі | Кількість землі в середньому на одного землевласника | В % до всіх землевласників цієї категорії | В % до всієї землі в руках землевласників цієї категорії | | Великі | 21124 | 02210 | 1036 | 45,8 | 48,8 | | Середні | 1760 | 74662 | 42 | 22,7 | 26,6 | | Дрібні | 2172 | 29186 | 13 | 14,2 | 15,1 | | |
Як бачимо домінували великі землевласники, до яких тут віднесено тих, хто володів землею від 50 десятин і більше. У Волинській губернії, зокрема, вони мали понад 961 тис. десятин землі з її загальної площі в руках польської шляхти 1030 тис. десятин, у Київській - 620 тис. десятин, залишивши решті лише 18 тис. десятин. Точно такою була картина на Поділлі - 620 тис. проти 16 тис. десятин.Ще більш разючим було це співвідношення по окремих повітах. Так, у Заславському повіті на Волині в руках заможної шляхти землевласників знаходилося понад 90 % всієї землі, що нею володіли тут поляки, у Васильківському повіті на Київщині - понад 83, в Проскурівському на поділлі - 74%. Щоправда, траплялися і такі повіти, де в руках великих шляхтичів землевласників було трохи менше половини всієї землі, зокрема в Летічівському повіті на Поділлі - 49,5%, в Овруцькому на Волині - 28,3, а Чигиринському - навіть - 16,5%.Загалом хотілося б зробити висновок і зробити наголос на тому, що лише велика польська шляхта (аристократія) відносно зберігла залишки станових привілеїв, знайшла спільну мову з правлячими колами Росії, Австро-Угорщини та Прусії. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти2.1 Основні риси фільваркового господарстваXVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічне на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало шляхетське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.Питома вага шляхетського господарства у польських землях стала помітно відчутною в XV ст. Від якогось часу, як вже зазначалося вище, їх прийнято було називати фільварками (від нім. - господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. Головним чином, це стосувалося кметів (верхівка селянського прошарку, яка була спадковим володільцем одноланових наділів), які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в ХІІІ ст., у XIV i XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого шляхтичи й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана в них продукція повністю або майже повністю споживалася у панських дворах.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
|
|
