Політична система Української козацької держави

За своїм становищем генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньої політикою Української держави. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар гетьмана Б. Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, він «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, - відправляє послів» [14, 304]. Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 р. польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги, й іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» другою, після гетьмана, за силою впливу особою Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не зберігся, і генеральний писар зрівнявся з іншими генеральними старшинами. Після складання обов'язків генерального писаря для адміністративної практики Гетьманату другої половини XVII ст. найтиповішим є переміщення на уряд генерального судді.

Задовго до Національної революції середини XVII ст. у Війську Запорозькому існував і уряд військового судді. В Українській козацькій державі, як правило, було двоє генеральних суддів, хоч нерідко документи фіксують прізвище лише одного урядовця, що дозволяє гіпотетично стверджувати про поширеність і такого одноособового виконання повноважень. У тому ж випадку, коли генеральних суддів було двоє, один з них виступав «першим» («старшим»), а інший - «другим», тобто нижчим за своїм службовим рангом. Серед іншого, це відбивалося і на розмірах пожалувань, якими цар обдаровував козацьких старшин за певної нагоди.

Аналіз персонального складу цієї групи вищих козацьких урядовців переконує у тому, що на уряд призначали авторитетних та заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії [6, 33].

Прямим обов'язком суддів був розгляд і винесення вироку по цивільних справах. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію -Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду.

Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина», або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная» [6, 34], атрибутом влади - також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных... справ» [6, 34].

Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконанням лише їхніх прямих функціональних обов'язків. Часто-густо вони виконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства до чужих країн (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний - посольства до Москви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була досить далекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активну участь. Зокрема, функції наказного гетьмана в походах у різний час виконували генеральні судді А. Жданович, І. Самойлович та П. Животовський.

Про генерального підскарбія перші звістки доходять із часів гетьманування Б. Хмельницького. До функціональних обов'язків генерального підскарбія належали питання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберігання натуральних зборів. Він визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу.

Зважаючи на те, що найприбутковішими були збори з млинів, генеральний підскарбій саме цьому промислу приділяв найбільшу увагу. До його прерогативи належало право видачі дозволу на побудову нових млинів, контролю за дотриманням правил їх користування.

Охарактеризовані вище інститути генеральних старшин, а саме: генеральних обозного, писаря, судді, а в пізніше - і підскарбія, дослідники зараховують до складу «вищої» групи гетьманського уряду. Відповідно до «нижчої» генеральної старшини належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.

Уряд осавулів, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця XVI -початку XVII ст. З початком революції генеральні осавули входять до складу генеральної старшини, і так само, як і генеральний обозний, найтісніше пов'язуються з військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська. Зокрема, відомо, що впродовж другої половини XVII ст. з числа генеральних осавулів наказними гетьманами призначалися: Демко Лісовець (двічі), Василь Томиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, Артем Мартинович, Демко Пиляй, Яків Кіндратович Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), Матвій Гвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі) [6, 35].

Під час військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, він відповідав за організацію караульної служби. В мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконує різного роду поліцейські функції, проводить судові розслідування та приведення до виконання вироків Генерального військового суду. Активно залучалися генеральні осавули й до виконання дипломатичних місій. Досить політичною була їхня роль під час проведення Генеральних рад, на яких вони виступали як розпорядники.

На відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко окреслених функціональних обов'язків. Із формального боку функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного -гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Уряди генеральних бунчужного та хорунжого з'явилися в середині XVII ст. і тривалий час існували як посади двірські, а не військові. Але згодом, навіть після того, як вони закріпилися серед урядів генеральних, особи, що їх обіймали, й надалі були зобов'язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов... как сія должность... точного преписанія не імєит» [14, 305].

Близькими до функцій генерального осавула були обов'язки генерального бунчужного і генерального хорунжого. Як і осавулам, їм також нерідко доручають командувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати у Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалось і залучення генеральних бунчужних та хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч випадки виконання ними важливих дипломатичних завдань чи керування повноважними посольствами до іноземних правителів не були типовими).

Загалом же, з наявного у джерелах фактичного матеріалу випливає, що як генеральний бунчужний, так і генеральний хорунжий не були надто прив'язані до виконання чітко обумовлених функціональних обов'язків, як це мало місце у випадку з іншими генеральними старшинами.

Поява цієї категорії вищих козацьких урядників була пов'язана з ускладненням функцій гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державності середини XVII ст. Тривалий час ієрархічно як бунчужний, так і хорунжий не входили до складу генеральних старшин, це були посади гетьманські або двірські. Свідченням доволі невисокого соціального статусу «гетьманського бунчужного» може слугувати розмір річної платні, передбаченої угодою з російським царем 1654 р. - на рік 50 польських злотих, тобто так само, як полковим писареві чи хорунжому. Натомість генеральний суддя отримував ушестеро, а генеральний осавул увосьмеро більше грішми та, крім того, мав право на користування прибутками з одного млина. Грошова платня полкового осавула перевищувала учетверо (не беручи до уваги прибутків з млина), а платня сотника чи писаря Генерального військового суду вдвічі платню гетьманського бунчужного.

В ієрархічній драбині Війська Запорозького аж до початку XVIII ст. уряд генерального хорунжого все ж стояв нижче за уряд генерального бунчужного. Причини такого становища дослідники вбачають передовсім в особистості вельми енергійного старшини, до того ж родича гетьмана І. Самойловича, майбутнього генерального осавула і полковника переяславського Леонтія Полуботка, котрий, упродовж 1672-1677 рр. обіймаючи уряд генерального бунчужного, неодноразово призначався наказним гетьманом та виконував важливі доручення гетьманського проводу. Проте, на думку Горобця В.М., ієрархічна перевага генерального бунчужного над генеральним хорунжим простежувалась і в попередні десятиліття, коли хорунжі взагалі не потрапляли до переліку старшин, яким була передбачена грошова платня [14, 305]. Крім того, навіть згадки про них у джерелах зустрічаються набагато рідше, аніж про генеральних чи військових бунчужних.

Перебування на уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішного просування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужним призначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадах полкової чи сотенної старшини.

Щодо ж статусу самого інституту генеральних бунчужних у службовій ієрархії Гетьманату, то з кінця XVIII ст. відбувається його пониження порівняно з інститутом генеральних хорунжих. Свідченням цього є вже хоч би те, що в цей час стратегія службового зростання генеральних старшин передбачає переміщення з уряду генерального бунчужного на уряд генерального хорунжого, а не навпаки.

Протягом другої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою свої посади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очах російської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим з гетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшини відбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю. Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул [9, 48].

Таким чином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації стояв генеральний обозний. В його функціональні обов'язки входило керування Генеральною військовою артилерією, органызацыя її матеріального забезпечення та формування складу військової старшини Генеральної військової артилерії -- осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозного також покладалося завдання ведення компуту -- реєстру козацького війська.

При вирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральний писар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільше посвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.

Уряд генерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов'язком був розгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справ скликалася суддівська колегія -- Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою держави перебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входило визначення порядку встановлення і збору податків,органызація зберігання натуральних припасів, призначенням митарів у полках.

До складу нижчої входили генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. На відміну від перших, формальне коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так, формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного -- гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливих політичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств, командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідування та засідали в Генеральному військовому суді.

Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацької держави у XVII ст.

2.1 Структура полкового та сотенного управління

Адміністративний поділ Української козацько-гетьманської держави дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану. Політико-адміністративна система Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, скрізь відповідав потребам оперативної мобілізації збройного люду. Новаційний же підхід уряду Б. Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури українських земель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам було легше ними управляти. Перевагою нової адміністративної мережі стало те, що накази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. При становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави використовувався досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку XVII ст., а на переломі 1625-1626 рр., під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах [21, 32].

Із вибухом Української революції середини XVII ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени - у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства, на півдні Галицької землі Руського воєводства [21, 33]. На середину 1649 р. загальна кількість полків становила понад 20 військових одиниць, що спиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.

Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Могилевського полків. Козацьке військо у кількості 40 тис. вояків відтепер мало базуватися на теренах 16 полків: Чигиринського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського,Уманського, Брацлавського,Кальницького, Канівського, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського [14, 315]. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад, Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.

Несприятливий для Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів зумовив ситуацію, за якої з кінця 1650-х рр. його територія, головним чином, невпинно танула. Зокрема, наприкінці 1650-х було втрачено контроль над землями Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. Після поразки визвольних змагань козацтва на Правобережжі та зречення П.Дорошенком гетьманської булави польська влада поступово ліквідувала Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський, Могилевський, Паволоцький, Вінницький,Уманський, Черкаський та Торговицький полки. Лише в ході колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, впродовж 1684-1685 рр. було відновлено адміністративну структуру на Правобережжі, в результаті чого спочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом - Корсунський і Брацлавський [21, 38].

Території полків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Згідно з Реєстром Війська Запорозького 1649 р., вона коливалася від 8-ми сотень у Чернігівському полку до 23-х у Білоцерківському та 22-х - у Брацлавському.

За часів громадянських війн та іноземних вторгнень 50-60-х рр. XVII ст. кількість сотень значно скоротилась на теренах Правобережного Гетьманату і стала дещо меншою на Лівобережжі. Згідно з інформацією 1672 р., тобто часу остаточної стабілізації на землях Лівобережного Іетьманату, тут налічувалося 117 сотень, тоді як Реєстром Війська Запорозького 1649 р. зафіксовано існування 124 [14, 317].

Страницы: 1, 2, 3, 4