Політична діяльність Лазара Кагановича

Політична діяльність Лазара Кагановича

2

Полтавський національний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу «Історія України»

на тему

«Лазар Каганович»

Виконав:

студент групи ІП - 43

Замула Михайло

Полтава - 2010

План

Вступ

1. «Швець-революціонер»

2. У центрі партійного апарату

3. На чолі України

4. Перехід на господарську роботу

5. У «антипартійній» групі. Безпартійний пенсіонер

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Діячам найближчого сталінського оточення, їх справжній ролі і місцю в багатьох подіях радянської політичної історії останнім часом приділяється велика увага. Не став винятком і Л. М. Каганович, політична кар'єра якого закінчилася у 1957 році. Саме тоді він разом з В. М. Молотовим та Г. М. Маленковим був звинувачений у створенні так званої «антипартійної групи», викритої на червневому Пленумі ЦК КПРС. І хоча після цього Пленуму, а особливо після виключення з партії у травні 1962 року, його репутація виявилася «підмоченою», у довідках до різного роду видань писали про нього досить стримано і це незважаючи на те , що на ХХІІ з'їзді партії М. С. Хрущов та інші промовці відверто говорили про нього як одного з найактивніших виконавців волі Сталіна, про помітну роль Кагановича у злочинах сталінської доби. Саме тоді було, зокрема, сказано, що він особисто висунув пропозицію щодо створення різних позасудових органів, які стали знаряддям репресій проти радянських людей - комуністів і безпартійний. Йшлося й про те, що Каганович ще до закінчення судових засідань особисто редагував проекти вироків, і довільно вносив до них вигідні йому зміни, мотивуючи це тим, що проти його персони буцімто готувалися терористичні акти. Відзначалося, що на совісті цього сталінського поплічника сотні репресованих і розстріляних керівних працівників залізничного транспорту, починаючи з начальників залізниць і закінчуючи начальниками політвідділів.

Нажаль, започаткована ХХ зїздом КПРС «Відлига» не лишила по собі ні серйозних, так би мовити, антисталінських видань, ні документально обґрунтованих політичних біографій винуватців та ініціаторів багатьох трагічних подій і серед них Л. М. Кагановича

У «застійний період», особливо у зв'язку з реанімацією позитивно акцентованих суджень про Сталіна, картина істотно не змінилася. Вітчизняна історіографія про Кагановича практично не згадувала. Мовчали навіть енциклопедичні видання. Книжка Р. О. Медведєва «Вони оточували Сталіна» яка містила серед інших і політичний портрет Кагановича, у нашій країні тоді не видавалася. Нині ситуація зовсім інша. За останніх 2 - 3 роки надруковано чимало праць, автори яких аналізують політичну біографію Кагановича. З'явилися й статті, спеціально присвячені його діяльності на Україні, хоча в цілому це питання ще потребує уваги дослідників.

1. «Швець-революціонер»

Лазар Каганович народився 10 (22) листопада 1893 року в селі Кабани Київської губернії. Він походив з багатодітної та бідної єврейської сім'ї. Бідність змусила Кагановича перервати навчання, і, вивчивши ремесло чоботаря, Лазар став з чотирнадцяти років працювати на взуттєвих фабриках і в шевських майстерень. Позбавлена багатьох прав, якими користувалися в Росії не тільки російські, але й інші «інородці», єврейська молодь була благодатним середовищем для революційної агітації. Всі опозиційні-ні партії вербували тут своїх прихильників: сіоністи, бундівці, анархісти, есери, меншовики. Але молодий Каганович зробив інший вибір - він приєднався у 1911 році до більшовиків. Поза сумнівом, тут позначився вплив старшого брата Михайла, який вступив до партії більшовиків ще в 1905 році. Він теж був робітником, але не шевцем, а металістом. Більшовики стали і двоє інших братів Лазаря.

Переїжджаючи з місця на місце і інколи піддаючись короткочасним арештів, Каганович за завданням партії створював нелегальні большовицькі гуртки і профспілки шкіряників у Києві, Мелітополі, Катеринославі та в інших містах. Перед революцією він працював на взуттєвій фабриці в Юзівці, очолюючи і тут нелегальний союз сапожників і шкіряників. У Юзівці Каганович познайомився з молодим М.С. Хрущовим, який ще не вступив до партії більшовиків, але брав участь у революційній роботі.

Навесні 1917 року Лазаря Кагановича призвали до армії. Він був направлений для військової підготовки в 42-й піхотний полк, розташований в Саратові. Молодий солдат, у якого були вже семирічний досвід нелегальної партійної роботи і гарні дані оратора, зайняв помітне місце в саратовській організації більшовиків. Від саратовського гарнізону Каганович брав участь у Всеросійській нараді більшовицьких військових партійних організацій. Після повернення до Саратова Каганович був заарештований, але втік і нелегально перебрався в Гомель в прифронтову зону. Вже через кілька тижнів він став не тільки головою місцевої профспілки шевців, а й діячем Поліського комітету більшовиків. У Гомелі Каганович зустрів Жовтневу революцію. Тут під його керівництвом владу без кровопролиття перейшла в руки Рад. Гомель був тоді невеликим провінційним містечком. Але тут знаходилася вузлова станція в прифронтовій зоні Західного фронту.

Під час революції більшовики майже безперервно переходили з од-ного поста на інший, часто в самих різних районах величезній Росії. Так було і з Кагановичем. При виборах до Установчих зборів він пройшов по більшовицькому списку. У грудні 1917 року Каганович став також делегатом 3-го Всеросійського з'їзду Рад. З цими двома мандатами він прибув в Петроград. На з'їзді Рад Каганович був обраний у ВЦВК РРФСР і залишився працювати в Петрограді. Разом з іншими членами ВЦВК навесні 1918 року він переїхав до Москви. Почалася громадянська війна. Деякий час Каганович працював комісаром організаційно-агітаційного відділу Всеросійської колегії за організацію Робітничо-селянської Червоної Армії - тоді виникало безліч подібних організацій з довгими назвами. Але вже влітку 1918 року Каганович був направлений до Нижнього Новгорода, де дуже швидко пройшов шлях від агітатора главкому до голови главкому партії і главиконкому. Під час важких осінніх боїв 1919 року з Денікіним Каганович був переправлений на Південний фронт, де брав участь у ліквідації небезпечних проривів білогвардійської кінноти Мамонтова. Після того, як Червона Армія зайняла Вороніж, Кагановича призначили головою губернського ревкому і губвиконкому Воронезької губернії. Ленін, імовірно, майже нічого не чув про Кагановича. Не збереглося жодного листа або записки Леніна зі згадуванням його імені. Але Сталін і Молотов вже знали Кагановича, вони явно виділяли його з числа місцевих керівників. Восени 1920 року Каганович був направлений за дорученням ЦК в Середню Азію, Тут він став членом комісії Туркестану ВЦВК та РНК, членом бюро ЦК РКП (б) по Туркестану (так зване «мусульманське бюро»). Одночасно Каганович був наркомом робітничо-селянської інспекції Туркестану, членом Реввійськради Туркестанського фронту і головою Ташкентської міськради. Він був обраний також і в ЦВК РРФСР. Всі ці призначення не могли проходити повз Сталіна, який був в цей час і наркомом у справах національностей та наркомом РРФСР.

2. У центрі партійного апарату

Як тільки Сталін був обраний у квітні 1922 року Генеральним секретарем ЦК РКП (б), він відкликав Кагановича з Середньої Азії і поставив його на чолі організаційноінструкторского, а незабаром і організаційно-розподільного відділу ЦК. Це була одна з найбільш важливих позицій у розширенні апараті ЦК. Через відділ, яким керував Каганович, йшли всі основні кадри на відповідальні пости в УРСР та СРСР.

Сталін був жорстким і грубим шефом, який вимагав повного підпорядкування. Каганович теж мав сильний і владний характер. Але він не вступав у суперечки зі Сталіним і відразу ж показав себе абсолютно лояльним працівником, готовим до виконання будь-якого доручення. Сталін зумів оцінити цю поступливість, і Каганович незабаром став одним з найбільш довірених людей своєрідного «тіньового Кабінету», або, як висловлюються на Заході, «команди» Сталіна, тобто того особистого апарату влади, який Сталін почав формувати в середині ЦК РКП ( б) ще до смерті Леніна. Лазар Каганович швидко обігнав у партійній кар'єрі свого старшого брата Михайла, який в 1922 році був секретарем повітового комітету партії в невеликому містечку Вікса, а потім очолив Нижегородський губернський раднаргосп. Лазар Каганович в 1924 році був обраний не тільки членом ЦК РКП (б), але і секретарем. Новому секретарю ЦК було тоді всього лише тридцять років.

3. На чолі України

Після смерті Леніна, у результаті гострої внутріпартійної боротьби, Сталіну було вкрай важливо забезпечити собі підтримку України - найбільшої після РРФСР союзної республіки. За рекомендацією Сталіна, саме Каганович був обраний у 1925 році Першим секретарем ЦК КП (б) У. Політична ситуація на Україні тоді була вкрай складною. Громадянська війна закінчилася перемогою більшовиків, але серед селянського населення республіки залишалися ще дуже сильні пережитки петлюрівского і махновського рухів, тобто націоналістичні або анархістські настрої. Більшовицька партія спиралася головним чином на промислові райони України, де переважало російське населення. Значну частину кадрів партія черпала і серед єврейського населення республіки, яке вбачало в Радянській владі гарантію захисту від утисків і погромів, що прокотилися по єврейських селищам у роки громадянської війни. Українська культура не мала достатньої сили, щоб стати серйозною перешкодою русифікації. Не менше половини студентів українських вузів становила російська і еврейская молодь.

У національній політиці на Україні були два курси: на «украінізацію», тобто заохочення української культури, мови, школи, виродження українців до апарату управління і т. п., і на боротьбу з «буржуазним і дрібнобуржуазним націоналізмом». Провести чітку межу між ними, особливо в містах і промислових центрах, було нелегко, і Кагавич явно тяжів до другого курсу: він був безжалісним до всього, що здавалося йому українським націоналізмом. У Кагановича відбувалися часті конфлікти з головою РНК України В.Я. Чубарем, Одним з найбільш активних опонентів Кагановича, який був також член ЦК КП(б)У і нарком освіти України. А.Я. Шумський, у 1926 році домігся прийому до Сталіна і наполягав на відкликанні Кагановича з України. Хоча Сталін і погодився з деякими доводами Шумського, але одночасно підтримав Кагановича, направивши спеціальний лист в українське Політбюро.

Звичайно, Каганович зробив чималу роботу з відбудови та розвитку промисловості України. Однак у політичнії і культурній областях його діяльність принесла набагато більше шкоди, ніж користі. Як партійний керівник Радянської України Каганович був фактичним керівником і невеликій компартії Західної України. Національна ситуація і настрої серед населення західної частини України істотно відрізнялися від того, що відбувалося в її східній частині. Але Каганович не розібрався в складних проблемах цієї компартії, якій доводилося діяти в умовах підпілля на території колишнього Польської держави. Звинувативши ЦК КПЗУ в націоналізм і навіть зраду, Каганович довів цю партію до розколу і добився арешту деяких її керівників, які створили свій керівний центр на території Радянської України. Каганович не посоромився дискредитували всю КПЗУ. У листопаді 1927 року на одному із засідань Політбюро ЦК КП(б)У він цинічно заявив, що не знає, на чиїй стороні в разі війни буде КПЗУ.

Вже після від'їзду Кагановича до Москви Чубар, виступаючи на об'єднавчому засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК КП(б)У, таким чином охарактеризувавши ситуацію, створену Кагановичем в партійному керівництві України: «Взаємна довіра, взаємний контроль у нас порушились, так що один одному ми не могли вірити ... Питання вирішувалися за спиною Політбюро, в стороні ... Ця ситуація мене пригнічує».

Масштаби опозиції Кагановича на Україні зростали. До Сталіна приїжджали Г.І. Петровський і Чубар з проханням відкликати Кагановича з України. Сталін спочатку чинив опір, звинувачуючи своїх співрозмовників в антисемітизмі. І все-таки йому довелося в 1928 році повернути Кагановича до Москви. Але це зовсім не свідчило про невдоволення Сталіна роботою Кагановича. Навпаки, він знову став секретарем ЦК ВКП(б) і навпаки був також обраний членом Президії ВЦРПС. Каганович повинен був скласти противагу керівництву М.П. Томського в профспілках. На початку 1930 року Каганович став першим секретарем Московського обласного, а потім і міського комітетів партії, а також повноправним членом Політбюро ЦК ВКП(б).

Влітку 1930 року перед XVI з'їздом партії в Москві проходили районні партійні конференції. На Бауманській конференції виступила вдова Леніна Н.К.Крупська і піддала критиці методи сталінської колектівізаціі, заявивши, що ця колективізація не має нічого спільного з ленінським кооперативним планом. Крупська звинувачувала ЦК партії в незнанні настроїв селянства і у відмові радитися з народом.

Коли Крупська ще вимовляла свою промову, керівники райкому дали знати про це Кагановичу, і він негайно виїхав на конференцію. Піднявшись на трибуну після Крупської, Каганович піддав її мова грубому розносу. Відкидаючи її критику по суті, Каганович заявив також, що вона як член ЦК не мала права виносити свої критичні зауваження на трибуну районної партійної конференції. «Нехай не думає Н.К.Крупська, - заявив Каганович, - що коли вона була дружиною Леніна, то вона володіє монополією на ленінізм». Початок 30-х років був часом найбільшої влади Кагановича. Хоча «праві» лідери: Бухарін, Томський і Риков - були вже виведені з Політбюро, цей орган не був ще повністю слухняний волі Сталіна. З ряду питань Кіров, Орджонікідзе, Рудзутак, Калінін, Куйбишев іноді заперечували Сталіну. Але Каганович завжди стояв на його боці. У роки колективізації в ті райони країни, де виникали найбільші труднощі, Сталін направляв саме Кагановича, наділяючи його при цьому надзвичайними повноваженнями. Каганович виїжджав для керівництва колективізацією на Україні, в Воронезьку область, в Західний Сибір, а також в багато інших області. І всюди його приїзд означав тотальне насильство по відношенню до селянства, депортацію не тільки десятків тисяч сімей «куркулів», а й багатьох тисяч сімей так званих «підкуркульників», тобто всіх тих, хто чинив опір колективізації. Особливо жорстокі репресії обрушив Каганович на селянсько-козацьке населення Північного Кавказу. Досить сказати, що під його тиском бюро Північно-Кавказького крайкому партії прийняло восени 1932 року рішення виселити на Північ жителів шістнадцяти великих станиць: Полтавської, Медведівської, Урупской, Башаевскої та ін. Слід нагадати, що козчі станиці набагато більші російських сіл, в кожній було зазвичай не менше тисячі дворів. Одночасно на Північний Кавказ переселялися селяни з малоземельних сіл нечорноземних районів. Суворі репресії проводилися і у підвідомчій Кагановичу Московської області, яка охоплювала тоді територію декількох нинішніх областей. Мабуть, з огляду на саме цей «аграрний досвід», Сталін призначив Кагановича завідувачем новоствореним аграрним відділом ЦК ВКП(б). Каганович керував у 1933-1934 роках організацією політвідділів МТС і радгоспів, яким на час були підзвітні всі органи Радянської влади в сільській місцевості . Каганович був жорстокий не тільки по відношенню до селян, а й до робітників. Коли в 1932 році в Іваново-Вознесенську почалися страйки робітників і робітниць, викликані важким матеріальним становищем, то саме Каганович керував розправою із активістами цих страйків. Дісталося від нього і багатьом місцевим керівникам. Деякі з них бойкотували введені тоді закриті розподільники для партійних працівників і посилали своїх дружин і дітей в загальні черги за продуктами. Каганович оцінив їх поведінку як «антипартійний ухил».

У 1932-1934 роках листи, з місць багато адресували: «Товарищам І.В. Сталіну і Л.М. Кагановича ». Каганович вирішував чимало ідеологічних, технологічних питань, тому що в Москві було розташовано безліч закладів, пов'язаних з культурою та ідеологією. У 1932 році комісія під його головуванням у черговий раз заборонила показ пєси Н.Р.Ердмана «Самогубець», яка лише нещодавно, через багато років після смерті автора, була поставлена Московським театром сатири.

Страницы: 1, 2