Питання з історії України 
атастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам. І знову до гри вступила завидна тактична майстерність Леніна, його готовність зробити крок назад, щоб згодом просунути соціалізм на два кроки вперед - знамените ленінське "танго".21 березня 1921 р. на Х з'їзді партії він насилу переконує своїх товаришів погодитися на проведення нової економічної політики (непу), та й то лише після небезпечного Кронштадтського повстання, що вибухнуло в дні ро- боти з'їзду й продемонструвало непопулярність тодішньої політики Рад. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами. Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими "командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля. Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн. українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10% більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою. Політика українізації. У 1923 р. на XII з'їзді партії було прийняте рішення про проведення політики коренізації. Вона полягала в залученні до партійного і радянського керівництва місцевих національних кадрів. На Україні політика коренізації проходила під гаслом українізації. З погляду національних інтересів українського народу, українізація була об'єктивно обумовлена, насамперед, попереднім історичним розвитком, коли система національного руху була доведена самодержавством, до крайностей - заборонялося вживання української мови, видання книг, газет і журналів рідною мовою, не було українських шкіл. Українців відносили до "іногородніх", а слова "Україна" і "українці" цензура викреслювала. Зміни в національно-культурно-освітній діяльності на Україні відбулися в 1917-1920 р., і тому більшовики змушені були миритися з цими факторами. Особливість України складалася ще в тім, що її східні і південні райони в той час заселяло в основному російськомовне населення. Тому більшість робітничих клас, що зосереджувався в цих регіонах, було російськомовним. Українізація повинна, була сприяти зміцненню союзу робітничого клас і селянства, що на 80%. складалося з українців. У цьому випадку українізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як спосіб зміцнення основ "диктатури пролетаріату". Унаслідок здійснення політики українізації вже в 1924 р. в УРСР 80% шкіл (що відповідало питомій вазі українців серед населення республіки) перейшли на українську мову навчання. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Па українській мові видавалося більш половини книг і журналом, цілком велося радіомовлення, випускалися майже пес кінофільми і т.д.) Із середини 20-х років політика коренізації створювала необхідні умови для культурного розвитку національних меншостей, що проживали на території УРСР. Наприкінці 20-х рр. у складі УРСР нараховувалося 28 національних районів, понад тисячу сільських і більш сотні селищних Рад. На початку 30-х рр. у республіці було понад 2 тис. шкіл з національною мовою навчання: єврейських - 786, німецьких - 028, польських - 381, болгарських - 73 і ін. Функціонувало 634 бібліотеки з літературою мовою національних меншостей, кілька національних театрів. На середину 30-х рр. мовою національних меншостей на Україні видавалося 70 газет і 55 журналів. Однак розмах національно-культурного відродження на Україні (і частковості, українізація), що вийшла за рамки, дозволені центром, стурбували Сталіна. Почалося спочатку сховане, а пізніше і відкритий опір українізації з боку сталінського керівництва. Згортання українізації проходило зовні непомітно: ніяких офіційних рішень щодо її скасування не приймалося. Але вже на початку 30-х рр. національно-культурне відродження України було зведено к. нулеві. Для здійснення національної політики по-сталінськи в 1925 р. на Україну був спрямований Л. Каганович на посаду Генерального секретаря ЦК КП(б) У. Він став організатором і натхненником (під видом боротьби з націоналізмом), шельмування і переслідування національних кадрів, і насамперед тих хто уособлював українізацію, - М. Грушевського, А. Шумського, Н. Хвилевого й ін. З погляду І. Сталіна і його соратників, українізація стимулювала сепаратистські тенденції. Їх не задовольняло те, що українізація не обмежувалася вивченням поширенням мови, що на її основі швидко росте незначний шар національної інтелігенції. У середині 30-х рр. термін "українізація" остаточно зникає зі сторінок офіційних документів. 4. Чому у III Універсалі ЦР обстоювалася територіальна автономія і лише у IV Універсалі проголошувалася політична самостійність УкраїниНа звістку про більшовицький переворот у Петрограді Центральна Рада прийняла таку резолюцію: "Визнаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краї повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади виключно до рук Рад Робітничих і Солдатських Депутатів, які є лише частиною організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді". На засіданні Малої Ради 20 листопада проф. Грушевський по довшій розмові про необхідність рятувати край перед анархією, посилаючись на резолюцію 3-го Всеукраїнського Військового Конгресу, прочитав Третій Універсал. В ньому, між іншим, говорилося: однині Україна стає Народною Республікою. Не відділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів. Згідно з цим Універсалом, до Української Республіки мали входити губернії: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська і Таврійська (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини й інших територій з українською більшістю мала вирішити організована воля самого населення. Третій Універсал скасував приватну власність, націоналізував поміщицьке, монастирське, казенне та церковне майно; встановив 8-годинний робочий день, скасував смертну кару за злочини і проголосив загальну амністію всім політичним і кримінальним злочинцям; дав всім національним меншинам в Україні повні права й свободу. Щонайважніше, він призначив всенародні вибори до Українських Установчих Зборів на 27 грудня 1917 року, а їх перше загальне зібрання мало бути скликане 9 січня (старого стилю) 1918 року. Щоправда, Третій Універсал проголосив Українську Народну Республіку, але ще в федерації з Росією, де вже всерйоз засіли більшовики, від яких Центральна Рада не мала жодного запевнення, що вони шануватимуть угоду з Тимчасовим правлінням Керенського. Із заяв більшовицьких делегатів у Центральній Раді було відоме їх негативне ставлення до автономії України, і вже з тієї причини обстоювати далі федерацію з Москвою було великою помилкою українських соціалістів. І ця помилка мала вагомі й трагічні наслідки на розвій дальших подій в Україні. Крім того, проголошення автономної України, хоч і в федерації з Росією, поставило проти нової республіки всіх московських кадетів, які зараз же виявили їй непослух, дарма що вона прийняла їх, оборонила від смерті і дала повні громадянські права. Нарешті, Третій Універсал, що проголошував націоналізацію землі, не викликав ентузіазму землевласників, а між ними селян, а також поставив в опозицію до Центральної Ради кола вищого й нижчого духовенства, від якого відбирав споконвічне церковну землю, що була основою його прожитку та тримання церковних інституцій. Універсал не згадував, яку держава думає дати компенсацію за ці землі, ані які будуть спроможності утримати ці інституції. Центральна Рада не мала регулярного війська, бо всяке військо вважала "знаряддям поневолення пануючого класу над працюючим народом", тому її нечисленні сили уступали новій червоній гвардії, яка була створена з москалів, латишів, китайців і мадярів. Українські селянські маси не були виховані в національному дусі, а до того настроєні на "поділ десятин", тепер слухали більшовицьких, приємних вухам лозунгів "про рай на землі", заховували нейтралітет або навіть помагали їм, не розуміючи, що самі готовлять собі нову неволю. В хвилині найвищої загрози для держави Рада Міністрів на скору руку організувала добровольців. На додаток між правими і лівими партіями Центральної Ради виникла незгода. Щоправда, більшість соціалістів була проти більшовицької агресії, але ліві угрупування готувались навіть завести у себе радянський режим у надії, що він паралізує більшовицьку пропаганду між селянами. Навіть сам Винниченко прихилявся до них і радив усунути або навіть ув'язнити членів Ради Міністрів і заступити їх іншими. Сам Винниченко відмовився від прем'єрства, а Симон Петлюра пішов з військами на фронт. До цього часу в Бресті більшовицькі делегати визнавали українських учасників переговорів, але, коли більшовицька навала докочувалась до Києва, Лев Троцький привіз із собою до Бреста українську делегацію від "Харківської Республіки", переконуючи Центральні держави, що саме вона представляє тепер більшість українського населення. Становище українських делегатів ускладнювалось ще й тим, що Третій Універсал, щоправда, проголосив Українську Республіку, але ще в федерації з Росією, і тепер Лев Бронштейн-Троцький посилався на те, бо підписувати мир могла лише суверенна держава. Тоді Центральна Рада вирішила прискорити проголошення самостійності України. На засіданні Малої Ради 22-24 січня 1918 року схвалено остаточний текст Четвертого Універсалу про повну суверенність України. Він був прийнятий на пленарному засіданні в ніч під 25 січня, але має дату 22 січня 1918 року. Таким чином, під впливом делегацій Центральних держав і під напором більшовицьких частин сталося те, що могло і повинно було статися навесні 1917 року, коли уся Московщина звивалася в судомах анархії. У Четвертому Універсалі говорилось: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського народу... " Універсал стверджував, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не сміє втручатися в її внутрішні справи. Універсал доручав урядові довести до кінця переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенні миру буде заступлена міліцією; роздати всю землю селянам без викупу на початку весняних робіт; ліси, води і підземні багатства краю можуть бути націоналізовані; всі фабрики і заводи негайно мають перейти на мирну продукцію, бо цивільне населення терпить великі недостачі. Уряд має подбати, щоб ніхто не використовував громадян при ввозі чи вивозі товарів за кордон, тому держава бере під свій контроль всі банки. Скоро мають бути скликані Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію Української Народної Республіки. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якого обрано Винниченка. 5. Здобутки і втрати початкового періоду перебудови в УкраїніГорбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал "Огонек" на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація "Пам'ять", що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський шовінізм і антисемітизм. У порівнянні з цим прояви "нового духу" на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Щербицького, затятого консерватора, останнього в Політбюро пережитку застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам'ятала, як болісно вона "опеклася", з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам 60-х років. Попри ці побоювання серед української інтелігенції з'являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне чутливі питання, як голодомор 1932-1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917-1920 рр. Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові - цій столиці національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові гідний пам'ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе обрали представниками Львова на майбутньому партійному з'їзді в Москві, відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив організаторів в "антирадянській діяльності" й заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії. Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови). У червні 1986 р.проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для зв'язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти.За його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75% усіх шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22% загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською мовою навчалися тільки 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний "істеблішмент" на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови... Перелік літературиКульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины. К. Освита, 1995 г Орест Субтельний. Украина История. К. Лебедь 1994. Акопян А.Г., Акопян Т.Г. История Украины: с 1917 г. Всемирная история: с начала ХХ века. - Донецк: РИП "Лебедь". 1994 - 240 с. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К. Укр. Письменник, 1993. - 413 с.
Страницы: 1, 2
|
|
