Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже" [28; с. 78, 115, 180]. Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства - "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички [30].

Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.

Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі

2.1 Язичництво та язичницький світогляд

Язичництво (вiд давньослов. слова "язики" -- народи) є досить невизначеним термiном, що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов'янського язичництва надзвичайно широкi -- своїми коренями воно сягає в кам'яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ -- початку ХХ ст. [17; с. 347].

Язичництво давнiх слов'ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це -- слов'янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов'ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.

Перше релiгiйне нашарування в давньослов'янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра --Десна), що заселяло цю територiю ше з кам'яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.

Другий шар у язичництвi давнiх слов'ян, деякі дослідники, пов'язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV--ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра -- Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов'язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.

Нарештi, центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiв ІІІ--ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв -- творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].

Таким чином, язичництво давнiх слов'ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов'янського язичництва -- впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном -- не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму.

Бiльш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воно iснувало в схiднослов'янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд час виникнення в них власної державності [17; с. 348].

Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).

Язичество - це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].

Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов'ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов'янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]

Дивовижною сферою народно-традиційної культури є знання, набуті у процессі тривалого спостереження за явищами природи, виробничого і життевого досвіду. Перебуваючи в оточенні непізнаної природи, люди, однак, у процесі часообігу осягали закономірність і взаємозумовленність багатьох явищ. Раціональні знання переплітались із системою вірувань і уявлень. Усе це разом формувало своєрідне середовище, де організовувалося буття людини.

Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, -традиційними.

Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та ваги тощо.

Тобто через переважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва [12; с. 44-45]; Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту - народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар - неписаний кодекс рільника [47; с. 11]. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець - рік поділяється на чотири пори року - зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.

Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо. Березень - березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень - цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень - май, травник, пісенник; Червень - червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень - липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень - хлібочол, - різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень - вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо"; Жовтень - костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад - падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень - мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень - просинець, перезим'є, тріскун, сніговик; Лютий - крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.

Місяць поділявся на чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин [28; с. 115].

Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір'їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще одна планета - Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [31; с. 275-276].

З джерел сивої давнини, має витоки і народна медицина. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.

У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

Вже у прадавній слов'янській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м'яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії [7; с. 22].

Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему форму мовного навіювання - замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.

Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров'я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських божеств [7; с. 27].

Характеризуючи етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.

До фольклорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад, за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов'янського фольклора: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадія мезоліту зазнала дещо змін, так з'являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір'ю- Землею, або ж Маковою.

Основу язичницьких вiрувань давнiх слов'ян складали рiзноманiтнi природнi культи. Слов'яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо, або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичних вiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчних i регiональних релiгiях -- досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiї давнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дуже легко - вони iснували поруч з людьми, були для них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].

В очах наших слов'янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження за рiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла i свiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому що саме його променi палять руських ваїв у "Словi о полку Iгоровiм" Отже, слов'янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброго врожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв i домовикiв.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8