Переяславська рада. Входження України до складу Рос

Українсько-російські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р. Цей документ не раз розглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування в історіографії. Деякі історики, зокрема, М. Петровський висловив припущення, що лист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України до Росії. Варто зауважити, що саме ця теза використовувалась у радянській історіографії. Чи не поодиноким винятком з цієї теорії була думка, висловлена І. Крип'якевичем стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській армії, при цьому російський цар мав мати і власний інтерес - претендувати на польську корону.

Ще в перших місцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладеним Адамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але від початку 1648р. Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й проти української революції. З початком визвольної війни та появою на українських землях союзника повстанців - кримського хана, польське керів- ництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Хмельницького і татар.

Отримавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16(26) лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися до відбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленого листа князя О. М. Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки анти козацької кампанії, проведеної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький в листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О. М. Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги.

Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви і в листі Богдана до сівського воєводи Леонтьєва від 8(18) червня 1648 р., де йшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя

На початку того року український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину. Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. Але Москва не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на "вільний мир" з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неясними оцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на "спадщину" Київської держави.

Будуючи плани "унезалежнення" Української держави, Хмельницький розраховував на допомогу православного російського царя. В травні 1649 року направляє до Москви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено прохання про покровительство московського монарха.

Варто зауважити, що "московська карта" була важливою, але не єдиною в тогочасній дипломатичній грі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з трансильванським двором, прагнучи організувати спільний антипольськпй похід. Зокрема, під час лютневих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули трансильванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки князя Д'срдя II Ракоці стосовно того, що разом з українськими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претендента на корону Речі Посполитої вступляться литовські війська.

Однак плани Хмельницького щодо використання Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі тоді так і не були втілені в життя. Влітку 1649 р. в боротьбі за звільнення з-під влади польського короля Військо Запорозьке могло використати лише Кримське ханство. А наскільки ненадійною була його допомога засвідчили результати Зборівської битви.

Після Зборова українсько-російські відносини значно погіршилися. Пригнічений невдачею, Богдан Хмельницький вбачав одну з її головних причин у небажанні Москви надати Україні необхідну військову допомогу.

На політичний курс Хмельницького в стосунках з царем значний вплив справляє й позиція кримського хана, який наполегливо схиляв гетьмана до спільного походу на московське порубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські плани не могла не непокоїти Москву.

Початок 50-х рр в історії української дипломатії позначений активізацією її контактів з керівництвом Османської імперії. Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке змушує гетьмана на початку 1650 р. знову активізувати контакти зі Стамбулом і султанський уряд, незважаючи на скрутне внутрішнє становище, обіцяє надати Україні військову допомогу.

Наступного року українсько-турецькі контакти тривають, і в середині вересня до Хмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьмана про готовність турецького уряду взяти під свій захист Україну, але ж політично - дипломатичні гойдалки продовжуються, і наприкінці 1650 -- початку 1651 рр. поліпшуються українсько-російські відносини. Це зумовлено тим, що у Москві розпочав роботу Земський Собор(19 лютого 1651 року), московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов "вічного миру" дозволити Олексію Михайловичу прийнята в підданство Військо Запорозьке.

Поразка козацького війська під Берестечком завершує період висхідного розвитку визвольної боротьби. Укладений за її результатами Білоцерківський мирний договір зводить нанівець автономію козацької України, спричиняє значне загострення соціальних суперечностей на Наддніпрянщині, породжує реальну загрозу спалаху громадянської війни. Незважаючи на блискучу перемогу під Батогом, внутрішньополітичне становище України та геополітична ситуація з регіоні не лише не поліпшилися, а й, з огляду на різні обставини, значно погіршується. Перед Хмельницьким постала дилема: визнати владу польського короля, відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення, або ж заручившись військовою підтримкою чужоземних правителів, поступившись власним суверенітетом. На середину 1653 р. шанси на політичне розв'язання конфлікту з Річчю Посполитою шляхом задоволення королем і сеймами вимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної волі українського народу були вельми мізерними.

Складність становища гетьманського уряду значно посилювалася й тим, що затяжна війна з Річчю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцеве населення, значна частина якого не могла бути залученою до війська через матеріальні нестатки. Крім того, у настроях переважної більшості населення України почало з'являтися відчуття емоційно-психологічної втоми, розчарування та зневіри. Невдоволення рядового козацтва політикою гетьманського уряду, неспроможного завершити війну і тим самим припинити спустошення краю та насильства над місцевим населенням своїх союзників -- татар, зриває наступальну операцію козацького війська під Городком і змушує йото керівництво шукати шляхи примирення з польським королем. Російські шпигуни в Стамбулі у першій половині 1653 р. інформували уряд Олексія Михайловича про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана . Підтвердженням цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б. Хмельницького, в якій повідомлялось про те, що султан, милостиво реагуючи на прислану йому останню чолобитну про прийняття гетьмана і Військо Запорозьке "в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно них свою високу ласку. Щоправда, захист свого нового васала Порта планувала здійснювати силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження кримському ханові Іслам Гірею.

В середині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага із султанською грамотою. За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропоновано протекторат на умовах навіть значно кращих порівняно з становищем кримського хана. Скрутне політичне становище Української держави та відсутність власних засобів для нейтралізації військового потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького пристати на загалом привабливі пропозиції Стамбула. Пославшись на несприятливий для переговорів час, Хмельницький просить посла поки що зачекати. А сам тим часом намагається успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли К. Бурляй і С. Мужиловський уже вкотре безрезультатно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького в підданство Москви та надання йому військової допомоги для боротьби проти Польщі . Скликаний на Покрову (1 (11) жовтня) Земський собор ухвалив рішення: "…Чтоб их не отпустить в подданство турскому султану или крымскому хану…, гетьмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями принять…" .

В Україну відправили посланників -- стольника Р. Стрешнєва і дяка М. Бредихіна, які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігається досі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні.

Таким чином, за умов, що склалися на кінець 1653 р., прийняття протекції російського царя ставало одним із небагатьох (якщо не єдиним) відносно прийнятних для керівництва гетьману та старшини шляхів виходу зі скрутного зовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними процесами в козацькій Україні.

Переяславська присяга

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору Московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію -- велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна.

1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Б. Хмельницький довідався про ухвали Земського собору під час Жванецької кампанії. Отримавши інформацію про умови замирення 15 грудня Кримського ханату й Речі Посполитої, які, нагадуємо, не передбачали визнання Української держави, він усвідомив усю безвихідністі ситуації. На зібраній старшинській раді гетьман повідомив про прибутті російського посольства з царською "милістю". По дорозі до Чигирина розпустив військо й наказав полковникам, сотникам та осавулам "съезжатца в Переяславль к Васильеву дни безо всякого мотчанья".

Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилась в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.Прибуло туди 31 грудня, де їх зустрів Переяславський полковник Павло Тетеря.

У цей час Богдан Хмельницький перебував ще у Чигирині і приїхав до Переяслава лише 6(15) січня і з ним прибула уся генеральна старшина. Ввечері цього ж дня гетьман провів зустріч з В. Бутурліним, на якій були присутні І.Виговський та П.Тетеря.

Аналіз змісту розмови свідчить, що жодна із сторін не порушувала питання про доцільність зібрання козацької ради для розгляду питання про прийняття протекції й принесення присяги царю. Так, російський посол запропонував Б. Хмельницькому ранком 18 січня приїхати до нього на "приїжджий двір", де йому подадуть государеву грамоту і проголосять царський милостивий указ, після чого мав разом із старшинами й "різними людьми" присягнути у церкві, "как им быти под государевою высокою рукою". Зі свого боку, гетьман вніс певні корективи у запропонований розпорядок дня, повідомивши, що ранком переговорить з полковниками, приїде до російського посла вислухати царську грамоту й указ, тоді знову зустрінеться для розмови із старшинами, опісля якої вони й присягнуть.

Єдине джерело, що збереглося до наших днів про цю розмову, -- "Статейний список руського посольства на чолі з В. Бутурліним"- це є звіт В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших, вважати його за повністю достовірне джерело - важко. Також у самій доповіді, чомусь відсутній факт обговорення умов прийняття протекції козацькою Україною. Протокольного документального запису про Переяславську Раду не існує.

Існує думка, що обидві держави дуже поспішали з проведенням власне самого акту, менше турбуючись про формально-правове оформлення його змісту. І після цього постає питання: "Що ж тоді спонукало саме українських урядників поводитися таким чином? " Відповідь на поставлене запитання слід шукати у критичному становищі Української держави, що опинилася перед загрозою ліквідації, внаслідок можливого наступу польського війська зі своїми новими союзниками - татарами. Усвідомлення цієї небезпеки й потреби негайного реагування та опертя на військову підтримку країни-протектора і штовхало Б. Хмельницького максимально поспішати з оформленням акту протекції. Безпосереднім свідченням його глибокого занепокоєння загрозою поновлення бойових дій слугує універсал від 17 січня старшинам Війська Запорозького з наказом готуватися до відбиття наступу "неприятелів-ляхів"

Зранку 8 січня гетьман скликав таємну старшинську раду, яка ухвалила прийняти протекцію, але, очевидно, висловилася за те, щоб це рішення знайшло підтвердження з боку козацької ради . В такий спосіб старшина прагнула легітимізувати, відповідно до звичаєвого права Війська Запорозького, своє рішення й уникнути можливих закидів з боку козацтва у його незаконності.

О 14 годині на переяславському майдані вдарили у барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, козаків і міщан. Сюди ж з'явився і Богдан Хмельницький під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок -- це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу -- Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя

Якщо проаналізувати зміст промови Б. Хмельницького, й реакції на неї присутніх на майдані, вона однозначно засвідчує, що вирішальним чинником у прийнятті власне такого рішення виступило усвідомлення ними історичної спільності православної віри населення Малої (козацької України) і Великої Русі.

Потім мала відбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церкві виникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти. І тут відбувся один з найвідоміших конфузів переяславської присяги - царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю і гетьман має покладатися на "царське слово".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Десь у цей час прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький, вони теж повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым".

Страницы: 1, 2, 3, 4