Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канад

Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канад

Передумови третьої хвилі української еміграції. Особливості поселення українців у Канаді

Дослідження проблеми еміграції до Канади є важливим з таких причин: 1) необхідність всебічного вивчення як позитивного, так і негативного досвіду функціонування українських спільнот за кордоном, що має велике значення для становлення України як сучасної національної європейської країни; 2) зростаючий інтерес до різних аспектів життя української діаспори з боку науковців та всіх, хто цікавиться цією темою, зумовлюють необхідність заповнення й досі існуючих прогалин в історії української діаспори; 3) переважна більшість країн Європи має столітню історію дослідження впливів еміграції на різноманітні сфери життя та чималий досвід її регулювання. В той же час в Україні робляться тільки перші кроки в цьому напрямку.

Тема третьої хвилі української еміграції в Канаду потребує поглибленого вивчення, оскільки досі в історіографії вона висвітлювалась поверхово. Історіографію даної теми умовно історики поділяють на два періоди: радянський - з середини 1950 до 1990 та період незалежності - з 1991 до сьогодення.

В радянській Україні питання українців в Канаді практично замовчувалось або висвітлювалось найчастіше з негативного боку. Наукове дослідження діаспори 1950-1990 років подали у своїх працях українські історики у вигнанні І. Тесля та П. Юзик, Ю. Бачинський, І. Тиктор, М. Боровик та ін. Вони торкаються еміграційних проблем українців Канади з 1946_го року. В Україні й до сьогодні їх праці майже відсутні у науковому обігу. Тому коротко зупинимося на них.

У монографії «Велика історія України» історик Іван Тиктор, виділивши окремим розділом «заокеанську еміграцію», коротко описує періоди та напрямки переселення [2]. Основну увагу він зосереджує на культурному та політичному житті українців за океаном, а саме в Канаді.

У 1975 році в Мюнхені вийшла праця І. Теслі та П. Юзика «Українці в Канаді - їх розвиток та досягнення» [3]. В роботі досліджуються проблеми трьох хвиль переселення українців до Канади. Основна увага звернена на духовне та культурне життя українців.

З настанням незалежності Української держави в історичній науці набуває популярності тема української діаспори. Поштовхом для дослідження цієї проблеми послужила монографія, присвячена святкуванню 100-річчя українців у Канаді під назвою «Українські канадці в історичних зв'язках з землею батьків: до 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади» [4]. Саме названою вище працею українські історики В. Євтух, А. Шлепаков, А. Трощинський та інші започаткували другий етап історіографічної проблематики української еміграції в Канаді.

В 1991 році видано довідник «Зарубіжні українці» [5]. В роботі висвітлено деякі політичні та соціально-економічні причини еміграції українців трьох переселенських етапів її історії.

Ця робота стала вагомим поштовхом для ґрунтовнішого дослідження еміграції українців до Канади.

Паралельно з вищеназваною монографією побачила світ ще одна наукова праця авторського колективу київських істориків «Українці в зарубіжному світі» [6]. Праця присвячена українським емігрантам, які поселились в різних країнах світу, їх розселенню та кількості, зайнятості, умовам життя та адаптації.

Заслуговують на увагу роботи українських істориків Канади. В першу чергу слід відзначити монографію М. Боровика «Століття українського поселення в Канаді» [7].

Проблема українців Канади висвітлюється в томі 15 «Українці крізь віки» // Українці в світі, під редакцією В. Трощинського та А. Шевченка [8]. В своїй праці автори сформулювали теоретичну концепцію поняття «українська діаспора».

Розглядаючи літературу, яка стосується третьої хвилі еміграції українців до Канади, слід зазначити, що різні аспекти цієї проблеми характеризуються різним ступенем дослідження. Виходячи з даної історіографії, ми простежуємо, що темі українців у Канаді надавали великого значення багато істориків, сконцентрувавши увагу на економічному, культурному та науковому житті українців у Канаді. Але, з точки зору автора, ця тема сучасними українськими дослідниками вивчена недостатньо, зокрема причини переселення, кількість емігрантів та територія їх розселення.

Мета цього дослідження полягає в тому, щоб з'ясувати причини, хід, напрямки та наслідки еміграції українців до Канади. У даній статті, використовуючи нові документи та матеріали, ми прагнемо проаналізувати закономірності й особливості переселення українців. Крім цього, підсумувати наслідки їх виїзду та можливість повернення в Україну.

Загальній меті дослідження підпорядковані такі завдання: 1) на основі нових архівних документів, писемних джерел та літератури, а також статистичних даних розкрити соціально-економічні та політичні причини української еміграції до Канади; 2) дати характеристику соціальному складові українських емігрантів; 3) оцінити діяльність допомогових організацій, що займаються опікою та переселенням українців; 4) розглянути особливості розселення, умови життя та соціальний статус переселенців; 5) простежити динаміку чисельності українського населення протягом досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки третьої хвилі охоплюють перше десятиліття післявоєнного періоду, оскільки в той час в Україні панував тоталітарний режим, який знищував національно свідомих представників українського народу, у тому числі й тих, які під час війни потрапили за кордон.

Еміграція кожної країни має свої причини та свій склад. Мотиви, що зумовлювали переселення українців в післявоєнний період включали політичні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно пов'язана з соціально-економічним розвитком тих чи інших регіонів чи країн та з їх занепадом.

У вересні 1939 року ситуація в Західній Україні була надзвичайно складною. На всіх етнічних українських землях, які входили до складу Польщі, налічувалось: 9 млн. 328 тисяч осіб, у тому числі 5 млн. 698 тисяч українців, 328 тисяч поляків, 924 тисячі євреїв, 78 тисяч німців, 48 тисяч росіян, 50 тисяч осіб іншої національності. У відсотках частка українців становила 62,4%, поляків 25,6%, євреїв 10,1%, німців 1%, росіян 0,5% інші - 0,4% [9].

З приходом радянської влади на західноукраїнські землі місцеві в'язниці переповнились людьми, над якими чинилися жорстокі розправи. З початком війни службовці радянських органів державної безпеки намагалися вивезти їх на російські території. Про масштаби репресій може говорити, зокрема той факт, що начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан А. Філатов 24.06.1940 року запросив 948 вагонів для евакуації ув'язнених. Однак наступ німецьких військ зірвав цей намір. Тоді в'язнів було фізично знищено. Радянським режимом було заборонено політичні партії, громадські об'єднання, культурні спілки. Управління перейшло до керівників, які приїхали з інших регіонів, та в переважній більшості не знали й не бажали знати місцевих особливостей і традицій.

О. Коновал у статті «Чому ми виїхали з дому» вказує на політичну причину виїзду. «У 1933 році від голоду померло 7 млн. українців. У 1934 році за селом у Полтавській області вбили дідуся, а пасіку забрали в колгосп. У 1935 році заарештували мого батька та вислали на Колиму без права листування з родиною. В колгосп не приймали - батько ворог народу. В 1939 році батько несподівано повернувся з Колими. В сільській раді знайшли причину, щоб знову заарештувати, почалося бомбардування Миргорода, прийшли німці, і батько уникнув заслання або смерті. Вдруге він не збирався опинитися в Сибіру. Тому вирушили ми возами на Захід. Після війни в Америку» [10].

1 вересня 1939 року в зв'язку з нападом нацистської Німеччини на польську територію, захопленням німцями західноукраїнських земель приблизно 5 млн. українців були насильницьки вивезені до Німеччини як дармова робоча сила. Радянською владою переміщені особи розглядались як зрадники Батьківщини, вороги народу. Вони не наважувались повертатись до рідного краю, тому що побоювались зустрічі із сталінським терором, з яким українці були знайомі ще з розповідей співвітчизників до війни.

Генеральний посол Канади А. Глинка, який офіційно відвідав у 1945 році численні табори для переміщених осіб, узагальнив причини, чому українці не захотіли повертатись на Батьківщину: «1) Ці люди ознайомлені з демократичним устроєм, вони бажають жити життям вільної людини. Українці ненавиділи диктатуру в усіх її формах. 2) Вони були глибоко релігійними людьми, у той час як на контрольованій комуністами території не було свободи віросповідання. Третя причина - тому що під комуністичною диктатурою особиста та національна свобода була неможлива ні в господарстві, ні в політичних замислах. 4) Існувала стала небезпека з боку Народного Комісаріату внутрішніх справ (таємної міліції). 5) Емігрантів, яких насильно висилали на свої території, повертали не додому, а відправляли на Схід, до Сибіру» [11].

Причиною до переселення стала також насильницька колективізація одноосібного західноукраїнського села, яка набрала характеру гострої боротьби. Вона супроводжувалась репресіями щодо одних, та заграванням з іншими. На темпи та методи колективізації в значній мірі впливала збройна боротьба з учасниками національного визвольного руху. Реалізація цілей другого етапу спочатку приховувалась та переносилась на пізніший термін. Хоча саме на другому етапі влада вирішувала основне завдання - заручившись підтримкою частини населення, колективізувати землю. Ціною великих зусиль та численних жертв влада нав'язала західному регіону України радянську модель колективного господарства. Система збирання земель в колективні господарства проводилась руками людей, відрядженими зі Східних регіонів та загостренням репресій з боку державного апарату [12].

Прийшовши в 1939 році на Західну Україну, більшовики за кілька тижнів показали свої наміри. В тому році практично припинилось релігійне та політичне життя. Кожного дня відбувалися нові арешти, людей охопили непевність та страх. Двадцять два місяці такого «життя» з більшовиками привели до того, що прихід німців був зустрінутий частиною населення з полегшенням. Та не принесла бажаного звільнення і німецька окупація. Вивезення населення на примусові роботи до Німеччини впало новим тягарем на долю українського народу.

Ситуація на території Західної України склалась нестерпна. З одного боку, польське та німецьке населення жорстоко ставилось до корінного населення, з іншого, - урядовці радянської влади, комуністи.

Необхідно відзначити, що перед та під час війни значних жертв зазнало духовенство: спочатку радянська влада кинула в тюрми десятки греко-католицьких єпископів та тисячі священиків, під час німецької окупації переслідували духовенство гітлерівці. В 1943 році розстріляно та замучено в гестапо десятки греко-католицьких та православних священиків. Після війни радянська влада продовжила масові репресії, переслідування, вивезення.

1946 рік - перші повоєнні місяці, коли на вимогу Сталіна почалась примусова депортація колишніх радянських громадян до СРСР. Вона супроводжувалась насильством, розстрілами, знущанням, тортурами, обов'язковою висилкою до концтаборів. З цього приводу Іван Багряний написав брошуру «Чому я не хочу повертатись до СРСР» - маніфест нової хвилі української еміграції, що вперше показав світовому людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини, які панували на одній шостій земного суходолу:

«Я один з тих самих українців, що не хочуть додому, під більшовизм, дивуючи світ.

Я є українець, робітник з походження… уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний по Європі, утікаючи перед репресійними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».

Для європейців і громадян усіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за свої гріхи перед Вітчизною?… для нас «Вітчизна» також напевно є святим змістом і може більшим, як для будь-кого. Але не сталінська «родіна». Мені моя вітчизна сниться щоночі…

Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни. Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Знищуючи людей за ніщо: за дрібниці, за сказане слово, за анекдот, за скаргу на погане життя та ще й роблячи з одвертим цинізмом, більшовики виставляють таку формулу: в СРСР людей хватіт і нєчово церемоніться…» [13]. Перекладений на європейські мови, цей публіцистичний виступ І. Багряного став міжнародно визнаним документом і обговорювався на ООН [14].

Таким чином, українська еміграція до Канади (як і до інших країн Заходу) супроводжувалась суспільно-політичними причинами. Серед них слід відзначити такі: 1) знищення українців органами НКВС. 2) оголошення поза законом членів та керівників громадських та політичних партій альтернативних комуністичній, 3) невизнання частиною громадян радянської системи як такої, що забезпечить демократичний розвиток суспільства; 4) насильницька колективізація; 5) репресії проти заможної частини селянства; 6) придушення національної культури, мови, гідності та релігії.

Воєнна та повоєнна, - на відміну від української довоєнної еміграції, порівняно однорідної у соціальному відношенні, представники якої частково покидали насиджені місця з політичних поглядів, - еміграція була за соціальним складом значно різноманітнішою, а за світоглядом - антикомуністичною.

Дослідник З. Нагорський відмічав, що ця еміграція була новим та невідомим для Америки явищем: «за розмірами представництва і за суттю політичних вигнанців вона, очевидно, переважила все відоме в новий час» [15]. Всі емігранти повоєнної хвилі були біженцями та «переміщеними особами», а їх кількість досягла астрономічних вимірів.

У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 році радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 року. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу [16].

Істотну частину «переміщених осіб» становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.

Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.

Дослідник Степан Рудницький у своїй праці «До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки» зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.

Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.

Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом [18].

Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань [19].

Страницы: 1, 2