Отто фон Бісмарк і його роль в утворенні Німецької імпер

Позиція нейтралітету, зайнята царською Росією в зв'язку з війною Прусії та Австрії проти Данії, укріпила Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об'єднання Німеччини, а саме для проведення війни проти Австрії, фактично із-за питання про те, кому бути гегемоном в Німеччині.

Датську війну від війни австро-прусської відділяли всього лише два роки - термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше того, стала приводом до неї. “Вже сучасники тих подій зрозуміли, - пише Чубинський В. В. у своїй монографії про Бісмарка, - що в першому військовому конфлікті в зародку знаходився інший. І нема по суті нічого важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що призвів і не міг не привести до війни 1866 року” [6, 172].

Літом 1866 року розпочалась війна між Австрією та Прусією. Прусські війська, які були краще озброєні та підготовлені до війни, вщент розбили австрійців в битві при Садовій [16, 371].

Найважливішим підсумком австро-прусської війни було цілковите відсторонення Австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального впливу Пруссії на північно-німецькі держави шляхом створення Північно- німецького союзу, анексії Шлезвіга - Гольштейну та приєднання до Пруссії трьох держав - Ганноверу, Гессен-Кастель, Нассау, а також вільного міста Франкфурта-на-Майні. Під іменем Північно-німецького союзу в Центральній Європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу Бісмарк писав в своїх мемуарах: “… я виходив з того, що єдина Німеччина - лише питання часу і що Північно-німецький союз лише перший етап на шляху до його вирішення” [4, 51].

Лінія на об'єднання Німеччини згори під верховенством Прусії добилася значного, хоча ще і не кінцевого успіху. На початку 60-х років в Німеччині склалась ситуація, коли вирішення одного із найважливіших завдань буржуазного перевтілення - створення єдиної національної держави - стало невідворотним. І в цей момент консервативний юнкер Бісмарк, уособлюючи в собі і історичну необхідність, і певні соціальні сили, взявся за втілення буржуазного завдання об'єднання держави. Він реалізовував національні сподівання буржуазії і тим самим рятував основи існуючого устрою, перетягував на свою сторону - на сторону монархії, воєнщини, найвищої бюрократії, юнкерства - великі буржуазні кола. Вони змушені були за задоволення своїх національних сподівань заплатити відмовою від ліберальних ілюзій [17, 5].

Австро-прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають бісмарковою “революцією зверху”. По-перше, об'єднання Німеччини, на наш погляд, було актом прогресивним, метою і завданням буржуазної революції. По-друге, здійснив його Бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі революційних по суті методів. Нарочницька Л. І. в своїй книзі “Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ вв.” відмічає, що “намагання не допустити об'єднання Німеччини “знизу” лежало в основі всієї політики уряду Бісмарка, головним завданням якої було здійснити це об'єднання шляхом війн під владою прусської монархії” [8, 260].

На наш погляд, той факт, що всі історіографи Бісмарка трактують здійснене під його керівництвом об'єднання німецьких земель як жорстке і антидемократичне, є абсолютно справедливим. (Бісмарк діяв за принципом “мета - виправдовує засоби”). При проведенні своєї політики в цьому напрямку Бісмарк спирався не на звичайні інтегративні сили, а на “залізо і кров”, а саме на військову могутність Пруссії, навколо якої, власне, і відбулось об'єднання Німеччини.

1.3. Утворення Німецької імперії.

Підписавши мир з Австрією, Пруссія перейшла до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Бісмарку потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією, не бажаючою допустити появи на своїх східних кордонах сильної об'єднаної Німеччини. Бісмарк приступив до ретельної дипломатичної підготовки цього удару.

Прагнучи за будь-яку ціну спровокувати війну, Бісмарк підробив важливий дипломатичний документ. 13 липня 1870 року, отримавши із Емса телеграму з викладенням розмови прусського короля з французьким послом, Бісмарк скоротив текст депеші, надавши йому образливого для Франції характеру. Прочитавши телеграму, Мольтке відмітив: “Так-то звучить зовсім інакше; раніше вона звучала як сигнал до відступу, а тепер - фанфарою, яка відповідає на виклик” [4, 84]. Сфальсифіковану таким чином “емську депешу” він наказав опублікувати в засобах масової інформації.

19 липня 1870 року Франція оголосила війну Пруссії. В результаті ряду послідовних поразок основні сили французької армії були розбиті протягом декількох місяців. Прусська армія в серпні відкинула одну частину французьких військ до фортеці Мец і взяла її там в облогу, іншу оточила під Седаном. Тут 82-тисячна французька армія здалась в полон разом з імператором Наполеоном ІІІ. 4 вересня 1870 року в Парижі відбулася революція, збанкрутілий наполеонівський режим впав під натиском народу. Але на території Франції несподівано розгорнулись події, яких не змогли передбачити ні Бісмарк, ні Мольтке. Після падіння наполеонівського режиму в Франції до влади прийшов уряд Ть'єра. Франція стала республікою, очолюваною “урядом національної оборони”. Бісмарк та прусський генералітет раптом побачили перед собою нового супротивника. Народна війна принесла чимало труднощів. З другої половини вересня німці, захопивши Версаль, розпочали облогу Парижа. Буржуазний уряд Франції пішов на переговори з прусаками про капітуляцію.

Франко-прусська війна (правильніше її називати франко-німецькою) носила подвійний характер. Якщо швидке об'єднання Німеччини являлось актом історичної необхідності, то війна, яка мала ціль завершити це об'єднання, об'єктивно слугувала прогресу. Але прогресивність її поширювалась лише до певного пункту. Як тільки вирішальна перемога над французами була здобута і перешкоди об'єднанню Німеччини були усунуті, історично прогресивна місія війни закінчилася. Всі наступні дії німців, і перш за все нав'язані Франції умови миру, були вже чистим захопленням та грабунком.

Отже, в цій війні Франція була розгромлена і перед Північно-німецьким союзом, перед Пруссією постало давно заплановане завдання - приєднання південно-німецьких держав.

Після того, як прусська армія розгромила основні сили Франції, 18 січня 1871 року в Версальському палаці, на території переможеної Франції, прусський король Вільгельм І був проголошений імператором Німеччини.

Жорсткі умови перемир'я і мирного договору, нав'язаного Франції, свідчили про те, що Бісмарк зумів задовольнити основні економічні, політичні і військові вимоги юнкерсько-буржуазної та мілітаристської імперії. Віднині Бісмарк став “кумиром пануючих класів - юнкерства і буржуазії, всіх тих кіл, які об'єднались під стягом мілітаризму, націоналізму та імперії” [5, 83]. Він став “залізним канцлером” Німеччини.

Таким чином, “Бісмарк із роздробленої Німеччини “залізом і кров'ю” створив в центрі Європи мілітаристську державу” [7, 174].

В цілому, на наш погляд, можна по-різному оцінювати здійснення процесу об'єднання Німеччини. Безумовно, методи об'єднання були достатньо жорсткими, однак в ситуації, що склалася в 1860-70-ті роки в Німеччині, вони були необхідні. Сам факт об'єднання, незважаючи на антидемократичність його шляху, був прогресивним, так як поклав край багатовіковій роздробленості, знищив перепони на шляху економічного розвитку країни, крім того, створив нові умови та можливості для розгортання соціально-політичної боротьби, для підйому німецького робітничого руху. Також, на наш погляд, не варто применшувати роль Отто фон Бісмарка в процесі утворення Німецької імперії. Звичайно, існували об'єктивні політичні і економічні передумови об'єднання німецьких держав, але без активного впливу суб'єктивного фактору, яким і стала політика Бісмарка, звичайний процес об'єднання німецьких земель міг тривати ще досить довго.

Так чи інакше, на наш погляд, очевидне наступне: поява внаслідок політики Бісмарка, новоствореної Німецької імперії якісним чином змінило політичний баланс сил в Європі і здійснило вагомий вплив на подальший розвиток не лише європейської, але і світової історії.

3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу, основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року. Відносно цієї дати дуже точно висловився Енгельс: “Конституція… була “скроєна по мірці” Бісмарка. Вона була подальшим кроком на шляху до особистого панування, здійснюваного шляхом балансування між партіями в рейхстазі та між партикуляристськими державами в Союзній раді, - кроком на шляху до бонапартизму” [18, 474].

Дійсно, Бісмарку нелегко було б утриматися на своєму посту і тим більше користуватися тією великою владою, яку він мав, якби не своєрідний державний устрій Німецької імперії. Ніхто, напевно, не визначив сутність політичного режиму імперії найбільш вдало, ніж Маркс: “…обшитий парламентськими формами, змішаний з феодальними пережитками і в той же час такий, що знаходився під впливом буржуазії, бюрократично вибудуваний, поліцейсько-охоронний військовий деспотизм…” [19, 28]. В цьому визначенні сконцентровані основні риси тієї форми бонапартистської диктатури, яка утвердилась в Німеччині, перш за все завдяки старанню Бісмарка. Вона нав'язала авторитарні методи управління державою. Звідси - обмеження прав рейхстагу, відсутність підзвітного парламенту уряду, концентрація важелів влади в вузькому колі - Вільгельм І, Бісмарк, Мольтке. Вона, ця диктатура, означала опору на військову силу та бюрократичний апарат. Вона, на кінець, трималась на постійному лавіруванні між провідними класами, в першу чергу - між великими капіталістами і аграріями, а значить - і між представляючими їх інтереси партіями.

Офіційно Бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року. Із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році. Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ і прусського міністра-президента.

Безперечно, на початку 70-х років положення Бісмарка в правлячій верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля Бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою.

Що стосується особисто Бісмарка, то йому ніколи більше не судилося піднятися на рівень завдань, що вирішувалися в 1864-1871 роках, коли він фактично виступив як свого роду знаряддя історичної необхідності. З того часу, як велика історична справа була виконана, його діяльність набула набагато менш значного характеру. В його діях стало проявлятися набагато більше ознак класової обмеженості та націоналістичної вузькості, ніж це було раніше. І в цілому діяльність Бісмарка після 1871 року являлась в більшій мірі протирічливою, що призводила не до тих наслідків, на які була розрахована, позначена різноманітними промахами. Останнє відноситься як до зовнішньої, так - причому в більшій мірі - до внутрішньої політики “залізного канцлера”.

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка.

2.1. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка.

В даному підрозділі ми спробуємо виділити та охарактеризувати основні риси Бісмарка як особистості та дипломата.

Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьми років свого перебування у Франкфурті (1851-1859 рр.) в якості посла Пруссії при Союзному сеймі, він мав можливість самим ретельним чином вивчити “всі ходи і виходи навіть до найпотаємніших проходів” [4, 58], всі важкі дипломатичні хитросплетіння, що виникали із суперечливих інтересів окремих німецьких держав. Він міг навчатися у своїх власних суперників в Союзному сеймі: австрійська дипломатія, яка пройшла школу Меттерніха, мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг. Короткочасне перебування Бісмарка у Відні, в цій, за виразом прусського короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі відіграло неабияке значення.

Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в Петербург (1859), Бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Бісмарк, за власним признанням, брав “уроки дипломатичного мистецтва” в Горчакова [20, 17].

На кінець, в області політичній та дипломатичній у Бісмарка був ще один приклад - Наполеон ІІІ. Будучи прусським послом в Парижі (1862), Бісмарк міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим більше що методи Наполеона ІІІ навіть імпонували прусському юнкеру, який поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль: задовольнивши національні інтереси німецької буржуазії, підкорити німецькі держави мілітаристській Пруссії. Недаремно Енгельс відмічав, що Бісмарк зовсім не доктринер, який живе в світі реакційно-утопічних поглядів та ілюзій, це - “людина великого практичного розуму та величезної вивертливості, природжений і тертий ділок, який при інших обставинах міг би позмагатися на нью-йоркській біржі із Вандербілтами та Джеями Гулдамі…” [18, 442].

Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли Бісмарк був викликаний королем Прусії, він мав можливість самим безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох найбільших європейських держав, які оточували Прусію: Росії, Австрії та Франції. Досвід, набутий ним у Франкфурті-на-Майні та в Відні, в Петербурзі та Парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних арсеналів іноземних держав. В дипломатії Бісмарка були, безперечно, і власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та Фрідріха ІІ.

Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав підкупити його, залишались марними. Вирішуючи основні політичні питання, Бісмарк іноді не з власної волі піддавався (особливо в 70 - 80-х роках) впливу окремих фінансових груп [9, 47].

Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж самою характерною його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб'язним, з іншими - прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і готовності до вирішального удару. Дипломатичне вміння виступало у нього у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно, ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем'єр-міністр Англії Дізраелі проголосив після розмови з Бісмарком відомі слова: “Остерігайтесь цієї людини! Він говорить те, що думає”. А говорив Бісмарк, згідно тієї розмови, що незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій наявній нагоді оголосить війну Австрії, ліквідує Німецький союз, підкорить середні та дрібні держави і подарує Німеччині національну єдність під керівництвом Прусії.

На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним.

Згодом у Бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка містифікувала і відлякувала його підлеглих. Інколи він немов втрачав контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох років Бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними представниками часто жалівся на нього.

Страницы: 1, 2, 3, 4