Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття

Роблячи висновки можна сказати, що економічна, технологічна і соціо-культурна модернізація Сходу у другій половині ХХ століття, ішла повсюдно, хоча і нерівномірно. Більш швидко і стабільно вона проходила на Далекому Сході і в ПСА в силу ряду причин і обставин (історично вироблених, в тому числі - в руслі релігійних вчень синтоїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства таких якостей як дисциплінованість, лояльність, працелюбство, мала вимогливість) і зовнішніх факторів (вплив США, "економічного дива" Японії, енергії Хуацяо). Хоча із протиріччями, але зате ефективно вона йшла в країнах які вирізнялися багатоукладністю, міжцивілізаційною контактністю (в Малайзії, Таїланді, Індонезії), ще складніше - в країнах Південної Азії, особливо і Індії, де модернізація наштовхувалася на кастовість, комуналізм (засилля общин), становість, етнічне, релігійне і мовне різноманіття. В різних іще більш складних варіантах це ж ми бачимо в Пакистані, Бангладеш і Шрі Ланці, які, до того ж, були зоною підвищеної конфліктності в етноконфесійному плані.

Особливий регіон Азії це Китай, Монголія, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа. Сьогодні ці держави з центрально плановою економікою, видозміненою сьогодні, доводять (за виключенням КНДР) можливість ринкового варіанту подібного централізму (особливо КНР). Історія поки що не дала остаточної відповіді на питання, чи може існувати в конкретних умовах Сходу подібна модель суспільства, хоча успіхи його розвитку не викликають заперечень, а досвід КНР вивчається у всьому світі.

Ще один момент, Країни Далекого Сходу і ПСА, і Південної Азії зуміли перетворити колись гостре протистояння Захід-Схід у м'яку форму напівконкуренції - напівпартнерства, напівпогодженості - напівкритики, тому що почувають себе більш впевнено в економічному відношенні. Таким чином, неоднорідність та нерівномірність процесу модернізації Сходу багато в чому визначається, перекручується, "підправляється" як різними умовами в різних регіонах Сходу, так і впливом на них політики Заходу, дій Японії і Китаю, а також - складних процесів на пострадянському просторі.

6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються

Результати економічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останні півстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі, кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичним прогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття, країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністю стійкого прогресу в економічній сфері.

У другій половині ХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, які складають 1/6 - 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3 - 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакше вступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятий для віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасного економічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентного подушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотири десятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях, пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі "стрибка" промислового - 1,3 - 1,5%.

Завоювання політичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ, імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення систем макроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використання капіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкій модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж, даний процес охопив не тільки маленьких і середніх "тигрів" (Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних "драконів" (Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).

Все це викликало значне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 - 1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 - 0,6% та в 1950 - 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг 2,6 - 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічна результативність була така вражаюча.

Якщо в передових країнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції, зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була інша закономірність - по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їх економічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертів ЮНКТАД в 1960 - 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутих країнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, він виріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки - з 0,49 до 0,68 і особливо різко в азіатських країнах - з 0,46 до 0,81.

Економічний ріст на душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в два рази вище ніж по країнах Заходу в період їх "промислового стрибка" кінця ХУІІІ - початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутим державам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим за паритетами купівельної здатності валют, якщо в розвинутих країнах відмічалась тенденція до скорочення темпів приросту подушевного ВВП (з3,8 - 4,0% в рік в 60-і рр. до 2,4 - 2,6% в 70-і рр., 2,1 - 2,3% у 80-і рр., 1,4 - 1,5 у 1991 - 1998 рр.) то в країнах, що розвиваються, не дивлячись на кризові явища у багатьох країнах, темпи приросту ВВП в розрахунку на душу населення в цілому підвищувались: з 1,9 - 2,1% у 60-і рр. до 2,3 - 2,5% у 70-і рр., 2,7 - 2,9% у 80-і рр. і 3,4 - 3,8% у 1991 - 1998 рр.

Відмічений феномен зв'язаний не тільки з успіхами східно азіатських "тигрів" але і з швидким нарощуванням в останні два десятиліття економічного потенціалу супергігантів "третього світу" - Китаю і Індії. Зв'язок двох факторів - значних абсолютних розмірів ВВП (а паритетах купівельної спроможності - друге і четверте місця і світі), а також відносно високих темпів його росту - дозволило КНР і Індії зайняти в 1990 р. відповідно перше і третє місця по показнику абсолютного приросту ВВП серед п'ятірки найбільших країн світу (США, КНР, Японія, Індія, Німеччина).

Порівняно швидкі (хоча і знижуються) темпи росту населення, а також відносно високі показники збільшення подушевного ВВП країн, що розвиваються, сприяли підвищенню їх долі в сукупному продукті світу з 27 - 29% у 1950 р. до 34 - 35% у 1990 р. і 40 - 42% у 1998 - 1999 рр. Якщо в 1950 р. по долі в світовому ВВП розвинуті капіталістичні держави більш ніж в два рази перевищували країни що розвиваються, то сьогодні розрив не перевищує 10 - 12%. Таким чином, факт стабільності господарського розвитку країн що розвиваються в найбільш густонаселених країнах де є ще чимало соціально-економічних та демографічних проблем, не дозволяє вважати, що в кінці ХХ ст. країни що розвиваються в цілому залишаються зоною підвищеної економічної нестабільності.

Суттєве зростання темпів економічного росту країн, що розвиваються за останні 50 р. було багато в чому зв'язано з процесом прискореної індустріалізації, з поширенням демонстраційного ефекту, із значним зрушенням в структурах зайнятості населення, основного капіталу, валового продукту, а також сукупного попиту. Разом із тим, вчені підкреслюють значну диспропорцію господарського розвитку цих країн, вибірковий характер передових форм виробництва. Дані характеристики, звичайно, не слід абсолютизувати і тим більше розглядати як признаки і фактори стійкої, довгострокової специфіки притаманної тільки афроазіатським і латиноамериканським державам.

Перехід країн що розвиваються до сучасного економічного росту привів до зниження удільної ваги населення, зайнятого в агро сфері. Світ Азії і Африки в цілому на кінець ХХ ст. втратив один із найважливіших своїх атрибутів. По галузевій структурі зайнятості він перестав бути переважно аграрною периферією. Разом з тим, не дивлячись на певне прискорення динаміки сільськогосподарського виробництва, ще більше зросли темпи росту продукції в промисловості, будівництві, сфері послуг і як результат - розрив у відносній продуктивності праці суттєво збільшився.

Звертаючись до статистичних даних за досить довгий період розвитку країн світу, слід звернути увагу і на той факт, що охоплення населення сучасними формами зайнятості не був повним не тільки в країнах Сходу але і в ряді країн Європи (Греція, Португалія, Іспанія і ін.) Тут зберігались довгий час напівтрадиційні форми виробництва.

Таким чином, нерівномірність, неузгодженість, а також прогалузевий характер сучасного економічного росту властиві як для країн що розвиваються, так і для сьогодні розвинутих країн на етапі їх промислового "стрибка". Більше того, багато країн що розвиваються значно швидше перетворюють свої відсталі традиційні структури виробництва і зайнятості ніж держави Заходу і Японія в ХІХ початку ХХ ст. і навіть випереджають останніх за темпами відмічених перетворень у післявоєнний період.

Слід підкреслити особливо зростаючу роль ще і каталізуючу зовнішньоорієнтованого розвитку і власне експорту у господарському піднесенні відсталих країн, значні зрушення, які відбулися в його структурі (в цілому по країнам, що розвиваються доля готових промислових виробів зросла з 1/10 на початку 50-х р. до 1/6 в середині 60-х р. і більше 2/3 у другій половині 90-х р.), стимулюючу дію в цьому процесі філіалів ТНК, які забезпечують надходження нових (нехай не завжди найновіших) технологій і передового досвіду.

Найбільш інтенсивно відбувалося нарощування чистого притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країни що розвиваються в 90-і роки - він виріс у 8 раз. В результаті доля цих країн в загальносвітовому обсязі ПІІ збільшилася з 12-14% у 1988 - 1990 рр. до 36-38% на початку ХХІ ст. Але розподіл ПІІ залишається дуже нерівномірним - 80% їх обсягу припадає на 20 країн, в тому числі майже половина - всього на 5 країн (в 1998 р. в КНР обсяг нагромаджених ПІІ перевищив 260 млрд. долл., що майже в 6 раз більше, ніж для Тропічної Африки). Так і їх філіали контролюють значну частину експорту країн що розвиваються. В азіатських нових індустріальних країнах (НІК) цей показник складає в середньому близько 1/3, а в КНР - 44-46%.

Відмічаючи суттєву роль зовнішнього попиту розвитку країн Сходу і Півдня, слід враховувати, що в цілому по афроазіатській і латиноамериканській напівпериферії і прискорення темпів росту ВВП у другій половині ХХ ст. лише частково може бути зв'язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП - з 23-24% на початку 60-х р. до 28-29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство.

Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього фактору в 1960 - 1996 рр. було забезпечено в Таїланді 84-86%, в Індонезії 90-91%, в Індії і КНР - 94-96% приросту ВВП. Успішний розвиток внутрішнього ринку (мова при цьому іде не тільки про імпортозаміщающих, а і імпорттопередуючих виробництва) багато в чому залежав від створення нормальних умов для функціонування багатьох дрібних і середніх підприємств на конкурентній основі, що передбачало величезні зусилля держави і суспільства по формуванню надійних правових та економічних інститутів.

Досить високих і стійких результатів в економічному розвитку добилися країни, які проводили політику дозованого лібералізму, стимулювали як експорторієнтовані так і імпортзаміняючі, імпортопопереджувані виробництва. Таке поєднання дозволило їм не тільки не підірвати місцеве виробництво, але і забезпечити підвищення його міжнародної конкурентноздатності у відповідності з принципами динамічних (а не стратегічних) порівняльних переваг.

Адже, більшість країн Заходу і Японія в період свого розвитку до рівня розвинутих держав, тобто в епоху промислового "стрибка" в ХІХ - початку ХХ ст. нарощували свою економічну міць і експорт, проводячи політику достатньо жорсткою, але вибірковою протекціонізму, завданням якого було всестороннє зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій національної індустрії і інших секторів економіки. Хоча Захід, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація (ВТО) і виступають сьогодні за економічну відкритість Сходу, самі ставлять бар'єри на історичні товари з країн цього регіону.

Наперекір песимістичним прогнозам радянської історіографії, експертам ліворадикального ґатунку, які накреслили "кола" економічної бідності країн, що розвиваються, ще в 50-60-і рр. деякі з них, особливо країни Східної і ПСА досягли значних успіхів в нарощуванні фізичного і людського капіталу. Норма валових капіталовкладень, яка ледве перевищувала в колоніях і залежних країнах в 1900 - 1938 рр. 6-8% їх ВВП, зросла в середньому по країнах, що розвиваються з 10-12% на початку 50-х р. до 25-26% у 80-90-х рр. Група країн що розвиваються за цими показниками перегнала розвинуті держави. Доля інвестицій в ВВП досягла в 1996 р. в Індонезії 32%, в Південній Кореї 38%, в Малайзії, Таїланді, КНР 41-42%. Ефективність капіталовкладень в цих країнах в даний період була вищою ніж у розвинутих державах.

Збільшення норми капіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в 50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземного капіталу не перевищувала в середньому 10-15%. Це не більше, ніж у багатьох розвинутих країнах другої "хвилі" капіталістичної модернізації.

В той же час було б неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів і фінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливо на початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесок американської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50- першій половині 60-х рр. ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може і неможлива.

На відміну від крупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основній масі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше досить велика. В 1995-1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані 25-33%, в Бангладеш і В'єтнамі 43-53%, в менш розвинутих країнах (Тропічної Африки) в середньому 40-70%.

Процеси лібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у 80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доля приватних інвестицій підвищилась з 58-60% у 1980 р. до 68-70% у 1996 - 1997 рр. в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в 1980-1996 рр. в Пакистані з 36-37 до 52-53%, в Індонезії - з 56-57 до 75-77%, в Таїланді - з 68-69 до 77-78%, на Філіппінах з 68-69 до 79-81%. На початку 1995-1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74-76%, в Туреччині - 79-86%.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5