 |
|
|||
 |
||||||||
Меню |
||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Причини "вгасання" практики Магдебурзького права так само прості, як і причини його появи. ДО XVІ-XVІІ вв. на місці держав, що роздирають феодальними протиріччями, виникли абсолютні монархії. Центральні влади прагнули до повного контролю над фінансовими потоками, торгівлею й виробництвом. З'явилися "трансгосударственные" торговельні компанії. Крім того, епоха Великих відкриттів і потік золота, що заюшив слідом за ними, у Європу викликали "революцію цін", активний розвиток банківської системи, а також зміна політики інвестування (гроші активно вкладалися у виробництво, розвивалися мануфактури). Економічна основа "магдебурзького" міста - торговельні привілеї й цеховий пристрій виробництва - виявилася підірваною. До того ж "магдебурзьку" систему споконвічно підточували внутрішні протиріччя. Наприклад, ще в 1365 р. польський король Казимир ІІІ заснував Верховний апеляційний суд у Кракові, заборонивши звертання до Магдебурга, де до цього вирішувалися всі господарські суперечки між "магдебурзькими" містами. Але це не виходить, що досвід Магдебурзького права пройшов безвісти. Він ліг в основу нинішнього територіально-адміністративного європейського самоврядування. У країнах ЄС рішення місцевих виборчих органів влади значать для громадян набагато більше, ніж рішення центральних державних органів. А основні гроші, що надходять від платників податків, акумулюються в руках муніципалітету, що обирає. 1.1 Походження й поняття магдебурзького права Магдебурзьке право (лат. jus theutonіcum magdeburgense), феодальне міське право. Зложилося в німецькому місті Магдебурзі в XІІ - XІІІ століттях з різних джерел, у тому числі із привилей, виданих архієпископом Вихманом міському патриціату (1188), Саксонського зерцала, постанов суду Магдебурга й ін. Мало універсальний характер, тобто трактувало різні види правовий відносин: діяльність міської влади, суду, його компетенцію й порядок судоведения, питання земельної власності "у границях міста", порушення володіння, захоплення нерухомості, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д. Особливе місце займали норми, які регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з'явилося юридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність. Воно давало місту право на самоврядування й власний суд, право земельної власності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзьке право було перейнято багатьма містами Східної Німеччини, Східної Пруссії, Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі[2, c.55]. З XІ століття Магдебурзьке право поширилося на міста Великого князівства Литовського. Жителі міст, які одержували Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей, від суду й влади воєвод, старост й інших державних службових осіб. У приватновласницьких містах Магдебурзьке право не звільняло городян від залежності й влади феодалів, однак залежність не мала рис примуса. На основі Магдебурзького права в місті створювався виборний орган самоврядування - магістрат. Із введенням Магдебурзького права скасовувалася дія місцевого права, але не заперечувалася правомірність користування місцевими звичаями, якщо дозвіл справи не передбачалося Магдебурзьким правом. У судовій практиці магістратів Бєларусі разом з Магдебурзьким правом використалися норми загальнодержавного права - Статутів ВКЛ, суднових статутів столиці - Вільно, і власної юридичної практики [3, стр.443]. 1.2 Особливості магдебурзького права на Україні Конкретна дата введення Магдебурзького права у Києві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов'язують її з грамотою великого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається, що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, і гарантував "збереження містского права... по лавному. как бьіло за великого князя Вітовта". І хоча у грамоті термін "Магдебурзьке право" не вживається (його, очевидно, замінено поняттям "містке право"). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у зверненні до київського війта нагадав киянам: "Есмо дали вам право немсцкое"[4, c.504]. Про який конкретно нормативно-правовий документ ("лист доброй пам'яті отца иашего..") йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і у зв'язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів: та істориків України, Польщі та Литви. На мій погляд, сьогодні вже можна з'ясувати цю прогалину нашої минувшини. Йдеться, поза сумнівом, про "Жалувальну грамоту" короля Польського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457р., адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству, боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста і торговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гданськ. Торунь та ін.) королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всіма привілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І саме ці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо у Казимировій грамоті 1457 р.: володар зобов'язується "...не казнити ниименьи, а ни ленязьми, ни нятством. ни її кровью"; проголошує європейську модель в; відкритого судочинства "очи-в-вочи"; запевняє, шо надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній "винуватець". На відміну від норм середньовічного права, н вже каратися не будуть. Більш того, Казимир декларував шляхті та боярам право добровільного виїзду "з наших земель князьвства великого для лепшого исшастиа набьітья, а любо учинков рьітсрьских, до каждьіх земель, сторон, только вумєняючи стороньі неприятельское". Разом з тим монарх визнав їхнє право на утримання власних маєтків і земель, вільну торгівлю та широкі можливості для підприємницької діяльності, розвитку промислового виробництва та розбудову "городов наших новьіх потреб- ч ньіх, а старьіх поправлсння". Деякі вчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в 1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374р. до нього приєднався Кам'янець, в 1432 р. - Луцьк, а в 1497 р. - Київ. У нинішній столиці України з'явилися колонії греків, вірменів, генуэзців, мали свої торговельні представництва (двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарок збиралися 10-15 тис. купців. Серед пам'ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманов. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356р.); Київ (протягом 1494-1497р.); Станіслав (1663р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелец, Лубни, Полтава, Чернігів й ін. Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. "Установи для керування губернією Всеросійської імперії" 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебургсоке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р. В XVІІст. Поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Перяславские договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них. Основною перевагою, що є в українських містах, було право на власне винокуріння. Київські міщани, наприклад, мали дозвіл торгувати "пивом, медом, вином і горілкою, при цьому строго платячи місту оброк". Вигода була чимала: за даними різних джерел, у середині XVІІІ століття від винокуріння міський магістрат одержував 100-150 тис. золотих монет. Винокурні були розкидані навколо всього Києва. Хроніки говорять, що тільки на Куренівці й Приорке (тоді пригородах) в 82 хуторах справно диміли 62 винокурні. У результаті, в XVІІ-XVІІІ вв. міський бюджет на 67,5% формувався за рахунок відрахувань від власного виробництва спиртного. Крім того, конкурентами державної "акцизної монополії" виступали й монастирі. Наприклад, з 1725 р. по 1766 р. у Києві працювали близько 20 монастирських винокурень, які здавали в оренду міщанам (монастирський устав забороняв ченцям винокуріння) [14, c.84]. Природно, це викликало невдоволення центральної влади, що розглядала доходи від продажу спиртного як власну монополію. В 1764 р. імператриця Катерина ІІ веліла "завугільні шинки викорінити...". Фактично були скасовані й всі інші вільності. В 1782 р. указом Олександра І Магдебурзьке право в сильно урізаному виді (пільги по торговельних митах) було відновлено для жителів Подолу. На честь цієї події в 1802- 1808 р. на гроші, зібрані магістратом, на дніпровській набережній звели Тосканскую колону (архітектор - Меленский). На її меморіальній дошці значиться: "Ретельністю київського громадянства за твердження прав древния сіяючи столиці всеросійським імператором Олександром Й...". Пам'ятник зводився потай від імперської влади, але за згодою генерал-губернатора міста Фенша. Однак подарунок імператорові не знайшов розуміння ні в нього самого, ні у вдячних жителів. В указі від 7 листопада 1802 р. імператор заявив: "Я здивований, що про пропозицію сем від вас повідомлений я не був". Генерал-губернатор поплатився своєю посадою, а київські міщани були обурені "розкраданням засобів" при будівлі колони.
| |
|||||||
| © 2010 Все права защищены. | ||||||||
