Лютнева революція в Росії та падіння царату

Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет в армії, подав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з яких виходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь в уряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керовані Чхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цього разу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти). Проти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в уряді дуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірні розраховували прив'язати соціалістів «участю», примусити їх розділити урядову відповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впливом на масу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойових дій, проваливши в той же час контрреволюційні плани.

Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два прийоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія про програму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготували програму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх інших важливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус національних меншин). Для розв'язання проблеми війни меншовики пропонували у відповідності зі своєю програмою одночасно робити зусилля для укладення миру без анексії і контрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнювати боєздатність армії, а також провести її демократизацію. На засіданні Ради значною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Проти виступили тільки більшовики і кілька анархістів.

Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якій помірні (кадети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдяки своїй політичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі (міністр зв'язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський (військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складу уряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя. Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цього принципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голови Виконкому Ради. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабінеті міністрів, не протиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Він розділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого - інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, вододіли і політичні кордони не проходили більше, як в найперші дні революції, суворо між Радою та урядом. Воші ставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різних течій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади - Ради, організації, всякого роду комітети, - які створювалися тими, хто вважав, що діячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.

«Примиренство» взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і справа критикував всяку політику «класової співпраці».

Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, що підштовхували підприємницькі кола до опору, і насамперед робітники, які об'єдналися в заводських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькі землі, не дожидаючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли про свою волю до незалежності, - всі були повні рішучості діяти, не беручи до уваги заклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успіху їм потрібен час.

3. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості

Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштовувався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії - слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти воюючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект потерпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовжена. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістичної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмовилися видати паспорти «пацифістам».

Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачливим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлення «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцінками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшовистська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокомандування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що продовжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офіцерів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати наступ, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили доповіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціатива Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.

У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не перевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.

«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досягли широкого розмаху страйки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загострення цих конфліктів? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».

У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійського з'їзду. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистському дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.

На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входило проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали оброблені землі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок використання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, встановлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкраданні сільськогосподарського інвентарю.

Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально зрівняному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.

Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всі прохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції - тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автономію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одностороннього розв'язання національного питання до скликання Засновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і українців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.

Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Всеросійський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшовиків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на революційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5