Культура України періоду феодальних відносин 
p align="left">Однак особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 рік) про заборону української мови, в тому числі й у друкуванні книг. (Див. Додаток І)Як приклад незгасаючого імперського нахабства та крайнього шовінізму звучали слова міністра внутрішніх справ Росії Валуєва: "Ніякої окремішної малоросійської мови не було, нема і бути не може". Другий документ - Емський указ (1876 рік) - доповнення до Валуєвського циркуляру, був спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в царині культури. А саме: заборонялося ввозити з-за кордону українські книжки, робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо). ІІ.1 Наслідки Емського указуОкрім хвилі негативних емоцій, указ викликав і низку довготривалих негативних - з погляду урядових інтересів - наслідків. Уся українофільська культурна активність набула тепер характеру символічних маніфестацій і притягальних властивостей забороненого плоду. Видавнича діяльність перемістилася за кордон, у Галичину та Женеву, куди переселився М. Драгоманов. Туди ж відсилалися і гроші, які Громада активно збирала у Південно-Західному краю. Поступово Галичина перетворилася в український культурний П'ємонт, надійно захищений австрійським кордоном від впливу Петербурга. Указ підривав і позиції проросійськи орієнтованих галицьких русинів, яких уряд збирався підтримувати передбаченими в указі таємними субсидіями «Слову».Отже, уряд укотре «наступив на граблі». Зовсім недавно, по свіжих слідах польського повстання, віленські генерал-губернатори М. Муравйов і К. фон Кауфман у своїх спробах покласти край поширенню польської книги у Західному краї не зупинялися навіть перед знищенням латинських шрифтів у друкарнях. Результатом стала масова контрабанда польських книг з Галичини та Царства Польського, тож заборону видавати і продавати польські книги у північно-західних губерніях уже в 1869 р. довелося відмінити. Неважко було здогадатися, що за наявності української видавничої бази у Галичині, а про це йшлося навіть у матеріалах самої Наради, Емський указ мав аналогічні наслідки. Досить показовою є реакція на Емський указ галицької преси. Польська «Газета Народова» із задоволенням скористалася з цієї ситуації для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії. Підкресливши, що «руський народ [...] ніколи не розплинеться в монголізмі», газета зробила однозначний і бажаний для себе висновок: «Бути русином і бути в добрих стосунках з Москвою надалі не можна». Тут же давалися практичні рекомендації: «Хто заборонить закордонним русинам писати і друкувати, оминаючи цензуру, або спроваджувати чисто руські твори з-за границі без дозволу урядової влади? Тимчасово цей удар буде сильний для русинів - але благотворний назавжди. [...] Байдужі перетворяться на фанатиків, сплюхи спроможуться на чуда. Як велика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення. Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва... [...] Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!»[12, 37-38]Незграбність і контрпродуктившсть Емського указу стають особливо очевидними, якщо оцінити ті перекреслені ним перспективи, які відкривала більш гнучка тактика О. Дондукова-Корсакова. Отже, початковий розрахунок київського генерал-губернатора, що українофіли дорожитимуть наданими їм легальними можливостями і перевагу отримає поміркована орієнтація, виявився правильним. У 1872-1873 pp. M. Драгоманов закликав галицьких українофілів до стриманості, настоюючи на пріоритеті легальної українофільської діяльності у Києві. Він виступав за паралельне використання української та російської у початковій школі, підкреслюючи корисність вивчення російської мови. Майбутнє України, принаймні, на досить тривалу перспективу, М. Драгоманов вбачав у федеративному союзі з Росією. Ця позиція пояснювалася не тільки недосяжністю незалежності в сучасних йому умовах - М. Драгоманов говорив про наявність спільних інтересів як щодо реформування Росії, так і в спільній колонізації малозаселених просторів Сибіру, Уралу та Далекого Сходу. Серед лідерів українофілів ця тенденція виражена не тільки М. Драгомановим - нагадаємо про незмінну обережність В. Антоновича, про претензії деяких членів Громади до П. Чубинського за його надто вірнопідданські декларації. Та й більшість рядових учасників руху не були радикальними. Пізніше М. Драгоманов, не схильний згадувати, що сам донедавна був настроєний досить помірковано, писав, що йому після повернення з-за кордону у 1873 р. не сподобалася у київських українофілів «уступчивость официальному миру и заигрывание с консервативными кругами, а в молодежи даже вражда к «радикалам», как тогда звали социалистов»[12, 39-40].Перехід під час царювання Олександра Ш до політики русифікації у масштабі всієї імперії означав фактично інтелектуальну капітуляцію перед проблемою формування російської нації. Завдання ж русифікації імперії як єдиного цілого можна було вважати хоч трохи реалістичним (і то лише на віддалену перспективу), тільки погодившись із офіційною тезою про абсолютне превалювання росіян серед населення Російської імперії, тобто декларативно включаючи малоросів і білорусів разом з великоросами до складу єдиної загальноросійської нації. А це, зі свого боку, передбачало ігнорування уроків попереднього царювання, події якого виразно продемонстрували політичній еліті, що над досягненням мети об'єднання східних слов'ян в єдину націю потрібно довго та наполегливо працювати. Ці уроки і були проігноровані, коли примусове навернення до православ'я - улюблений засіб К. Победоносцева, який так і не зрозумів механізмів націоналістичної політики, - перетворилося у стрижень русифікаторських зусиль влади. Не дивно, що головним результатом недиференційованої та невмілої русифікаторської політики двох останніх царювань стали лише гігантські православні собори сумнівної архітектурної вартості, де-не-де збережені, як у Хельсінкі, де-не-де згодом знесені, як у Варшаві. Розділ ІІІ. Загальна характеристика діяльності «Просвіт» та виникнення нових форм культурно-освітньої роботиДуховне відродження української нації можливе лише на базі глибоких змін у всіх сферах буття - у свідомості, культурі, економіці тощо. Саме тому проблему відродження національної самосвідомості нинішніх поколінь українців і формування цієї свідомості у майбутніх можна назвати і морально-етичною, і психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Ось чому сьогодні особливої актуальності набуває проблема формування історичної самосвідомості українського народу.Вагомий внесок у процес формування самосвідомості українського народу зробила масова національно-культурницька громадська організація “Просвіта”. Просвітяни завжди опікувалися духовним надбанням нації, були провідниками ідей Української державності, віковічних цінностей народу, доклали неабияких зусиль для того, щоб Україна стала незалежною, демократичною державою. Тому особливої актуальності набуває вивчення діяльності “Просвіти”. «Посвіта» - українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 08.12.1868 р. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою «Посвіта» спочатку була одноступеневою організацією - Головний Відділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875 році). На початку 1890-х рр. «Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру: головний відділ, філія, читальня товариство зберегло до кінця свого існування. [10, 21]Новоутворені філії керували просвітнім рухом в повітах, засновували читальні та допомагали в їх роботі. Діяльність філій координував головний відділ у Львові І його концелярія. На кінець ХІХ століття власні читальні діяли у 65% українських населених пунктах Галичини.Діяльність «Просвіти» регламентувалася статутами, які затверджували загальні збори товариства. Визначальними в його роботі були статути прийняті у 1870 р., 1891р. і 1924 р.. Перший статут скасував планований раніше науковий характер діяльності товариства і дозволив поширити свій вплив на райони; другий скерував роботу на піднесення економічного добробуту українського села, і в 1924 р. товариство повернулося до культурно-освітньої праці. Головами «Просвіти» були визначні постаті Галичини: А. Вахнянин (1868-1870 рр.), Ю. Лаврівський (1970-1973 рр.), В. Федорович (1873-1877 рр.), 0. Огоновський (1877-1894 рр.), Ю. Романчук (1896-1906 рр.). [10, 25-26] Вагоме місце займала «Просвіта» не тільки в культурному, але й політичному житті Галичини, особливо в кінці ХІХ ст. Найбільш суттєвого політичного забарвлення набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю. Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками, народовцями і москвофілами. «Просвіта» виступала представником народовського напрямку в справах погодження українських партій, була ініціатором створення пресового органу народовців - газети «Діло» (1880 р.), а також політичної організації Народна Рада (1885 р). У 1869 р. «Просвіта» добилася допомоги з краєвих фондів на видання українських книжок, спричинилася до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови якурядової (1868 р.), надсилала петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та іншим інституціям. Велика заслуга товариства в розвиткові економіки краю. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, товариство «Просвіта» заснувало при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси, проводило заходи для піднесення агротехнічної культури, забезпечувало друкованою продукцією теоретичні та практичні народногосподарські програми. Для здібної молоді товариство призначало стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Великого значення протягом усього часу існування «Просвіта» надавала видавничій діяльності, як основі поборювання неграмотності та ширення просвіти серед українського населення Галичини. Перша книжка під назвою «Зоря» вийшла в 1889 р. тиражем 2 тис. прим. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань, в основному, популярного змісту. З 1877 року товариство видавало щомісячні книжечки, які розсилало в обмін на членські внески. При допомозі урядових дотацій «Просвіта» з 1869 р. до 1876 р. готувала та видала 22 підручники для українських гімназій (загальний тираж 15100 примірників), що дало поштовх для розвитку української національної освіти. [10, 28-35]В 1878 у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. Високим рівнем підготовки вирізнялися серійні видання товариства. Для ширення просвіти і розвитку теорії та практики української книжкової справи, товариство «Просвіта» видавало 7 періодичних органів: «Письмо з «Просвіти» (1876-1879 рр, 1891-1894рр.), «Читальня» (1894-1896рр.) Редакторами книг і періодичних видань «Просвіти» були відомі громадські і культурні діячі. Зокрема, Ю. Романчук, Ом. Партицький, Я. Весоловський, І. Франко, С. Шах, В. Левицький (Василь Лукич), П. Огоновський, К. Левицький та інші. Художньої цінності книгам «Просвіти» додають ілюстрації художників Ю. Панкевича, І. Труша, П. Ковжуна. З 1869 року при централі «Просвіти» функціонувала наукова бібліотека, яка після передачі в 1909 році значної частини фондів Бібліотеки НТШ реорганізована в публічну бібліотеку. Велика кількість книг поступала із Наддніпрянської України шляхом книгообміну та доброчинних пожертв. Власні бібліотеки мали понад 50% читалень «Просвіти». Одночасно з виданням популярної літератури «Просвіта» організувала в регіоні широку мережу книгорозповсюдження. Книги розсилалися поштою, вперше була організована виїздна торгівля, проводилися виставки-ярмарки української книги. Незважаючи на власні матеріальні труднощі, велику кількість книжок «Просвіта» поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала у віддалені місця компактного проживання українців. Розділ ІV. Розквіт та основні напрями розвитку народної творчості. Професійне мистецьке життяІV.1 Музика
Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси “Їхав козак за Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка “Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.). Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах. Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними. Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтеліґенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С.С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною української вокальної класики стали “Вечорницi” П.І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор “Закувала та сива зозуля”, тема якого - страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М.М. Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця “Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...”. [7, 341-342] Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В.Лисенка - великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики. ІV.2 Театр
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси. Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819 р. і пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). [14, 112-115]
Страницы: 1, 2, 3, 4
|
|
