Колоніальні війни Рос

У період Великої французької революції Росія включилась у реакційну коаліцію європейських держав (Велика Британія, Австрія, Росія) проти Французької республіки. Російськими військами у війні з Францією командував той же Олександр Суворов, італійський і швейцарський походи 1799 р. він здійснив уже за нового царя - сина Катерини Другої Павла Першого. Участь російсько-австрійських військ під командуванням Суворова у війні з Францією призвела до поразки та повалення республіканського уряду і забезпечила прихід до влади диктатора Наполеона Бонапарта Першого.

Внутрішня політика Катерини Другої, способи і засоби її втілення відзначались безмежною жагою слави, фаворитизмом, зміцненням поміщицької влади над селянами. Посилення кріпосницького гноблення і тривалі війни лягали важким тягарем на плечі народних мас, селянське невдоволення переросло в Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775). Жорстоке і криваве придушення повстання військами під командуванням Олександра Суворова (Суворов особисто супроводжував Пугачова до Симбірська, де ватажка селянської війни під час т. зв. «слідства» було піддано нелюдським тортурам, затим доправлено у Москву і за вироком Сенату, затвердженого Катериною Другою, страчено) визначило перехід Катерини Другої до політики відкритої реакції (як у внутрішній, так і зовнішній сферах). Катерина Друга ввела інститут генерал-губернаторства («Учреждение для управлений губерниями», 1775). На посади генерал-губернаторів («государевих намісників») з того часу і аж до лютого 1917 року (для Фінляндії - до жовтня 1917 року) призначались найбільш реакційні і найбільш віддані цареві генерали. Будучи, по суті, військовими диктаторами на ввірених територіях (одна чи кілька губерній) і маючи надзвичайні повноваження, вони опирались на самодержавний військово-поліцейський апарат, їм покладалось слідкувати за діями адміністрації, політичними настроями, придушувати будь-які спроби опору кріпосних селян, визвольні рухи гноблених народів і народностей на колоніальних територія імперії (від Прибалтики і України і аж до Далекого Сходу).

Доречно наразі нагадати слова російського поета Олександра Пушкіна про Катерину ІІ та її царювання: «Если царствовать значит знать слабость души человеческой и ею пользоваться, то в сем отношении Екатерина заслуживает удивление потомства. Её великолепие ослепляло, приветливость привлекала, щедроты привязывали. Само сластолюбие сей хитрой женщины утверждало её владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве. (…) От канцлера до последнего протоколиста всё крало и всё было продажно. Таким образом развратная государыня развратила государство. Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию и польские провинции. Екатерина уничтожила пытку - а тайная канцелярия процветала под её патриархальным правленим; Екатерина любила просвещение, а Новиков, распространивший первые луч его, перешёл из рук Шешковского, «домашнего палача кроткой Екатерины» (прим. Пушкіна - авт.) в темницу, где и находился до самой смерти. Радищев был сослан в Сибирь; Княжнин умер под розгами - и Фонвизин, котрого она боялась, не избегнул бы той же участи, если б не чрезвычайная его известность. Екатерина явно гнала духовенство, жертвуя тем самым своему неограниченному властолюбию и угождая духу времени. Но лишив его независимого состояния и ограничив монастырские доходы, она нанесла сильный удар просвещению народному. Семинарии пришли в совершенный упадок. Многие деревни нуждаются в священниках. Бедность и невежество этих людей, необходимых в государстве, их унижает и отнимает у них самую возможность заниматься важною своею должностию. От сего происходит в нашем народе презрение к попам и равнодушие к отечественной религии».

Імператор Олександр І Павлович (1777-1825), онук Катерини ІІ, вступив на престол після вбивства свого батька, за час царювання він приєднав до Росії Грузію (1801), Фінляндію (1809), Бессарабію (1812), Азербайджан (1813), а також здійснював спроби заволодіти зовнішніми колоніями, зокрема американським півостровом Аляскою.

Ще з середини XVIII ст. на території півострова і прилеглих островів були засновані російські торгово-промислові та військові поселення, 1799 року царський уряд створив Російсько-Американську компанію, якій було передано у монопольне користування усі промисли та корисні копалини півострова, а також на Алеутських, Курильських та інших островах. Столицею російської Аляски став Ново-Архангельск (Алеутські острови, тепер - американське місто Сітки). Володіння Аляскою призводило Росію до конфліктів з Великою Британією і США, 1821 року указом Олександра І іноземним суднам було заборонено плавати вздовж берегів російських володінь. Втім, досить швидко Росія вимушена була надати США (1824) і Англії (1825) пільгові умови мореплавства і торгівлі у цьому районі. Спроби експансії на Близькому Сході та Балканах у подальшому не давали Росії можливості для зміцнення позицій на Алясці та військової присутності ні на суші, ні на морі у цій частині земної кулі. 30 березня 1867 року Росія (пам'ятна дата в історії Росії!) втратила Аляску з прилеглими островами, продавши її за безцінь (7,2 млн. дол.) Сполученим Штатам Америки вже за царя Олександра ІІ.

Микола І Павлович (1976-1855) вступив на престол після несподіваної і таємничої смерті свого брата Олександра І (Таганрог, 1825), придушивши повстання декабристів і стративши його керівників. Микола І значно посилив експансіоністську політику на Кавказі, в ході російсько-іранської війни (1826-1828) царські війська штурмом оволоділи містами Ечміадзін, Нахічевань з фортецею Аббасабад, Ерівань, Тебріз. На території Еріванського і Нахічеванского ханств у березні 1828 року було утворено Вірменську область. В ході російсько-турецької війни 1828-29 рр. російська армія зайняла частину Західної Вірменії, але за результатами Адріанопольського мирного договору 1829 року змушена була втратити захоплені території.

Микола І справджував прізвисько «Палкін»: були жорстоко придушені Польське повстання 1830-31 рр., визвольний рух Шаміля, розгромлені революційні організації петрашевців, Кирило-Мефодіївське товариство, значно посилилась русифікація і християнізація неросійських народів і народностей; жертвами миколаївського свавілля стали передові люди Росії: Пушкін, Лермонтов, Герцен, Огарьов, Полевой, Надєждін, Чаадаєв, український геній Тарас Шевченко. Микола Палкін став одним із засновників т. зв. «Священного союзу» за участі імператора Австрії і короля Пруссії, метою створення якого була боротьба з революцією в Європі. Здійснюючи принципи «союзу», Микола І розірвав дипломатичні відносини з Францією, вторгся у Дунайські князівства, жорстоко придушив визвольну революцію 1848-49 рр. в Угорщині, здійснював політику жорстокої експансії на Кавказі, в Середній Азії та Казахстані. В інших напрямах зовнішньої політики основною метою було забезпечення сприятливого для Росії режиму у чорноморських протоках. За винятком Унк'яр-Іскелійського договору ця проблема Миколою І вирішувалась у загарбницькому плані, шляхом поділу Оттоманської (Турецької) імперії. Кримська війна 1853-56 рр. призвела до краху миколаївської політичної системи і смерті самого імператора.

Угодою про продаж Аляски за символічну ціну Росія покладала надії на допомогу США (чи її нейтралітет) у боротьбі за ліквідацію Паризького мирного договору 1856 року, підписаного після поразки Росії у Кримській війні, за умовами якого Кримський півострів мав бути демілітаризований і Росії відмовлялось мати військовий флот на Чорному морі. Їй це вдалось за результатами російсько-турецької війни (1877-78). В січні 1877 року Росія уклала угоду з Австро-угорською імперією, яка зберігала нейтралітет, за що отримала право на окупацію Боснії та Герцеговини, і в квітні - угоду з Румунією стосовно пропуску російських військ через її територію. 24 квітня 1877 року Росія оголосила війну Туреччині, яка закінчилась підписанням Сан-Стефанського мирного договору. 1878 року Росія за умовами договору отримала у володіння Південну Україну, південну частину Бессарабії, Крим, Північно-Західний Кавказ, Чорноморське узбережжя Кавказу, південно-західну частину Грузії та північну частину Турецької Вірменії.

Але то була Піррова перемога Росії.

Знесилена колоніальними війнами у Середній Азії, двома останніми російсько-турецькими війнами, вона змушена була невдовзі погодитись на участь у Берлінському конгресі (13.06. - 13.07.1878), який суттєво скорегував умови Сан-Стефанського мирного договору. Підписаний учасниками конгресу Берлінський трактат відсунув південний кордон Болгарії за Балканський хребет, Болгарія оголошувалась автономним князівством, виборний голова якого затверджувався султаном за згодою великих держав, вона мусила платити щорічну данину Туреччині. Болгарські області на південь від Балкан склали турецьку провінцію Східна Румелія; залишились під Туреччиною Фракія, Македонія та Албанія, Туреччина зобов'язалась на цих територіях і на острові Крит ввести для вірменського населення місцеве самоврядування та урівняти в правах православних християн і мусульман (що вона не виконала). Було визнано незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії, втім контроль над чорногорським узбережжям передавався Австро-Угорщині. Територія Сербії збільшилась, але не за рахунок Боснії, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія. Австро-Угорщина завершила окупацію Боснії і Герцеговини, яку вона розпочала після укладення договору з Росією 1877 року. Нагадаємо, що Росія розв'язала війну з Туреччиною з метою ліквідації умов Паризького мирного договору 1856 року, за яким вона втратила права на розміщення у Севастополі військового флоту та військ на території Кримського півострова. Крим і дозвіл на базування військового флоту у Севастополі вона отримала, але об'єктивно перемога Росії призвела до суттєвої зміни політичних складових на Балканах та інших територіях Південної Європи, закріплення на цих землях панування Туреччини та Австро-Угорщини.

Починаючи з 60_х років ХІХ ст., Росія у боротьбі за дешеву сировину і ринки збуту розпочала колоніальну війну за володіння Середньою Азією. Нею 1865-66 рр. було завойовано Кокандське ханство, 1866 року розпочались воєнні дії проти Бухарського емірату. 1867 року для управління приєднаними територіями було встановлено Туркестанське генерал-губернаторство. 1873 року війська генерала К.П. Кауфмана заволоділи Хівою, в результаті Ахалтекінських експедицій 1880-81 рр. Росія завоювала Туркменію, були приєднані також Атрек, Теджен, Мерв і Пендинська оаза. Приєднавши Середню Азію, російський царизм встановив тут жорстокий колоніальний режим, що вимушені були визнати навіть радянські історики (див. роботи Соколова А. К, Халфіна Н.А., Амінова А.М. та Бабаходжаєва А.Х. тощо). На всій території було утворено військово-адміністративну систему управління без урахування національних та економічних інтересів корінного населення, жорстоко придушувались повстання гноблених народів (Східно-бухарське 1885-87 рр., Середньо-азійське 1916 року).

На кінець ХІХ - початок ХХ ст. Росія серед світових колоніальних держав (імперій) залишалась найвідсталішою у всіх відношеннях країною.

Проте від колоніальних апетитів вона не відмовлялась.

1895 року після перемоги у війні з Китаєм Японія згідно з Симоносекським договором отримала острови Тайвань (Формозу), Пенхуледао (Піскорські) та Ляодунський півострів (Маньчжурія). Але під тиском Росії, підтриманої Німеччиною та Францією, Японія змушена була відмовитися від Ляодунського півострова, після чого почалось загострення російсько-японських відносин. 1896 року Росія отримала від китайського уряду концесію на будівництво через Маньчжурію залізниці, а 1898 року орендувала Квантунський півострів з Порт-Артуром (сучасне китайське місто Люйшунь) з правом створення на ньому військово-морської бази. Під час придушення Іхетуаньського («боксерського») повстання в Китаї царські війська окупували Маньчжурію і відрізали Корею від торгівлі з Японією. Загарбницька політика уряду Миколи ІІ на Далекому Сході, спрямовувалась т. зв. «бєзобразовською клікою», до якої входили великий князь Олександр Михайлович, поміщики Родзянко, Балашов, підприємець Вонлярлярський, князь Воронцов, граф Сумароков-Ельстон, контр-адмірал Абаза, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів Плеве, статс-секретар Бєзобразов. Микола ІІ розрахував на те, що легка перемога у війні з Японією не тільки розширить зовнішні колоніальні володіння імперії, але й надасть можливість перебороти революційну кризу в самій метрополії.

У війні з Японією 1904-1905 рр. Росія, попри подвійну перевагу у війську, озброєнні (на суші і морі), зазнала від Японії катастрофічних поразок у Ляоянській, Мукденській, Цусімській битвах, втратила майже всі кораблі своїх військово-морських сил на Далекому Сході, у тому числі крейсер «Варяг», канонерський човен «Кореєць», броненосець «Петропавлівськ». Передислоковані з Балтійського моря кораблі, які склали 2_у і 3_у Тихоокеанські ескадри, теж були повністю знищені. Японія зайняла Сахалін, Маньчжурію, Корею.

Росія змушена була звернутись до американського президента Т. Рузвельта з проханням про посередництво умирних переговорах з Японією. За підписаним 5 вересня 1906 року (пам'ятна дата в історії Росії!) в американському місті Портсмуті мирним договором, Росія визнала Корею сферою японського впливу, передала Японії орендні права на Квантунську область з Порт-Артуром, південну гілку Китайсько-Східної залізниці. За Японією залишилась південна частина острова Сахалін та курильський архіпелаг.

Витрати Росії на війну склали 2 млрд. 347 млн. рублів, біля 500 млн. рублів було втрачено у вигляді майна, яке відійшло Японії, та затоплених суден. Втрати Росії у живій силі склали 400 тис. вбитими, пораненими, полоненими.

19 липня (1 серпня) 1914 року розпочалась Перша світова війна між двома коаліціями держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу, закріпачення народів, які повставали проти колоніального та національного гноблення. Росія у тій війні намагалась компенсувати втрати, понесені нею у попередніх війнах, зміцнити свій вплив на Балканах шляхом захоплення Босфору і Дарданелл, розширити території своїх колоній на Півдні та Південному Заході.

Як наслідок, у лютому (за н. ст. - березні) 1917 року в Росії закінчилось панування династії Романових і, загалом, царського режиму від першого московського царя Івана IV Лютого і до краху імперії. В Росії сталося те, що увійшло в підручники історії під назвою «Лютнева буржуазно-демократична революція». У цій назві лише означення місяця (за ст. стилем) відповідає змісту і суті подій, що відбувалися тогочасно в Російській імперії. Демократією в ній і не пахло, новостворений Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим намагався продовжити ту ж імперську політику, яку здійснював царизм.

Українці першими серед інших колоніальних народів Росії заявили про самостійність (з тактичних мотивів - «у федеративній спілці вільних народів»). Українська Центральна Рада, утворена 20 березня 1917 року, в той же день надіслала привітання голові Тимчасового уряду князеві Львову та міністру юстиції Керенському, у якому висловила надію, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. 22 березня Центральна Рада видала свою першу відозву до українського громадянства. «Народе український, - говорилося у відозві, - впали вікові пута, прийшла воля усьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200_річного сну. Уперше ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація».

Національно-визвольний рух охопив інші загарбані Російською імперією території: Північний Кавказ, Закавказзя, Польщу, Прибалтику, Середню Азію, Сибір і Далекий Схід. Серед членів Тимчасового уряду, як за князя Львова, так і адвоката Керенського, серед найвидатніших представників російської інтеліґенції не знайшлось жодного демократа, який би розумів і зрозумів невідворотність тих історичних процесів, які стосуються створення, розвитку і занепаду імперій, у якій би формі вони не визначались. Те, що сталось з СССР 1991 р., за законами і логікою історії повинно було статись навесні-влітку 1917 р. Не сталось: завдячуючи тупості і імперським амбіціям російської правлячої верхівки, менталітету російської нації, майже нікому не відома марґінальна організація підпільників під назвою РСДРП скористалась ситуацією, 1/6 земної кулі була вкинута у вир жорстоких і кривавих воєн.

Історичний процес має свої закони, згідно з ними, зокрема, будь-який національно-визвольний рух тільки тоді здатен на досягнення своєї мети, коли він отримує міжнародну підтримку. Українська Народна Республіка у 1918-1920 рр. залишилась на самоті перед навалою більшовицької орди; західні країни, в першу чергу ті, які поряд з Російською імперією складали Троїстий союз «Антанта», новонародженій українській державі допомоги не надали.

Відповідно до укладених міжнародних документів в процесі роботи Паризької мирної конференції 1919-20 рр., скликаній державами-переможницями для вироблення та підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914-18 рр., незалежність отримали Болгарія, Польща, Угорщина, Чехо-Словаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава (з 1929 року - Югославія). На конференції була присутня спільна делегація від Української Народної Республіки та Західної області УНР. Українські представники висунули вимогу про визнання УНР незалежною державою. З перелічених вище держав, які скинули довголітнє імперіалістичне ярмо, за своєю історією, національно-визвольною боротьбою, геополітичним значенням Україна чи не першою мала право на визнання своєї незалежності. Під тиском колишніх міністрів Тимчасового уряду, які представляли на конференції Росію, а також французького прем'єр-міністра Клеменсо, УНР у її вимозі було відмовлено.

Російська імперія ще 70 з чимось років проіснувала, прибравши назву СССР.

Страницы: 1, 2