Большая База Данных Рефератов - Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)

ле навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]

Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа".

Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом".

Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.

Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.

Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув'язнення Джаноне помер [5, 189].

Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали.

Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.

Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ".

"Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми".

Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.

Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги.

У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175]

З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи".

"Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.

Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97]

Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунок невикористаних пустищ.

Франческо Джанні - міністр великого герцога Тоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати її своєю власністю.

Проголосивши своїм гаслом - "Вільна людина на вільній землі", - просвітителі вимагали скорочення сеньориальных повинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителів уважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу оренду частини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: "Коли людина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приносити врожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці не дістануться йому хоча б частково".

Основною мішенню нападок просвітителів були феодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудови феодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив, на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі.

Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.

Критикуючи феодальне суспільство, Карічоло з гіркотою говорив про сицилійського селянина: "Рабство настільки деградує душу, що вона більше не почуває ваги ланцюгів".

У підприємницькій діяльності вони бачили "фактор цивілізації й прогресу". Мануфактури, на думку Галіані, були знаряддям звільнення людства від феодального рабства й марновірств.

Таким чином, просвітництво - це загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку європейських країн були причиною особливостей і відмінностей Просвітницького руху в Італії.

Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини.

У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.

Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи та бурхливого розвитку промисловості. Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.

РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО
3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії
Рісорджименто - це національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Епоха рісорджименто охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима. [12, 455]

Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Загальне захоплення історією було характерним для XIX ст., як і захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків.

В 1768 - 1772 роках була опублікована "Революція Італії" п'ємонтця Карло Деніна. Це була одна з перших загальних історій італійського народу. Досить помітна публікація багатотомної "Історії італійської культури", що почав бергамець Джиролано Дірабоскі. [13, 66]

В 60-і роки в Мілані сформувався кружок філософів, літературних критиків і економістів за назвою "Суспільство кулака". Його очолили брати Пьєтро й Олександрі Веррі.

Однією із самих яскравих особистостей "Суспільства кулака" був Беккаріа (1738 - 1794 р), що видав в 1764 році трактат "Про злочини й покарання". Ця праця була переведена на багато іноземних мов і прославила ім'я Беккаріа далеко за межами Італії. Про трактат високо озивався сам Вольтер. [16, 90-91]

Беккаріа доводив, що в злочинах по більшій мірі винувато саме суспільство, що штовхає бідняка на злодійство й далі на вбивство. Він, також, критикував методи судочинства й сваволя чиновників, вимагав скасування катувань і страти. Вважав, що всі люди повинні бути вільні й рівні перед законом.

В цей час нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля.

У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. [7, 115]

Для розв'язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали "ланцюжки", яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв'язках природи.

На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології - еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. [9, 12]

Незважаючи на переможний поступ науки і пов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.

В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. [18, 206]

Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства нових вірних.

У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832 рр). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. [3, 164]

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення. Філософія межувала з ідеологією і політикою. Основний перебіг суспільної думки поступово перетворювався на політичні теорії. В роботах видатних філософів - Вінченцо Джоберті, Чезаре Бальбо, Массимо Д'Адзельо, Джузеппе Мадзіні мова йшла про найближче майбутнє Італії і її народу. [9, 56]

Віськонті, Пелліко, Романьозі були переконані в тому, що духовне відродження Італії можливо тільки за умови її політичного відродження. Звідси вони зробили висновок про необхідність безпосереднього зв'язку культурної, цивільної і політичної діяльності.

У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси - розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді - світове значення, як, скажімо, роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні. Створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. [13, 300]

Головною задачею літератури і мистецтва італійські митці вбачали у виховання національної свідомості. Письменники, поети, художники тощо, визначили нову літературу перш за все як "літературу дійсності", настійно підкреслюючи необхідність правдивого віддзеркалення життя в творах літератури і мистецтва. []

Таким чином, світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.

В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питання політичного об'єднання країни та селянське питання.

Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.

Страницы: 1, 2, 3, 4

Меню

Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)