Історіографія історії Білорус

Цьому також сприяло ополячення білоруської шляхти, яке В. Ластовський засуджував. Лише народ зберіг рідну мову і традиції, боровся за незалежність, розвивав білоруську культуру.

За Ластовським кожний, хто притримувався антинародної політики ,був ворогом білоруської незалежності.

Причини козацько-селянського руху в Білорусії в 1648-1651 рр. він вбачав переважно в національно-релігійній політиці правлячої еліти Речі Посполитої. Війська литовського гетьмана Януша Радзивіла, які придушили повстання, називав польськими.

Концепції В. Ластовського властива антишляхетська спрямованість. Проте він не повністю ототожнює білоруський етнос лише із селянством, також включає до нього представників інших верств суспільства. Він вживає термін “наша польська шляхта” щодо тих її представників в Білорусії, які в першій половині ХІХ ст.. відрізняли себе від шляхти польських земель.

Позитивну оцінку отримала політична діяльність Я.Радзівіла в 1654-1657 рр. У його спробі перейти під протекцію Швеції, Ластовський вбачає прагнення позбавитися залежності від Польщі і, згодом, відновити політичну незалежність Білорусько-Литовської держави.

В. Ластовський докладно висвітлює антибілоруську та антинародну політику русифікації, відзначає значне погіршення матеріального становища селян, посиленні кріпацтва після переходу Білорусії під владу Росії.

В праці В. Ластовського “образ ворога” набрав вирішального значення в історії Білорусії. Цей образ він пов'язував у правлячими колами Польщі і Росії. Він не вживав його щодо всіх поляків та росіян як нації в цілому. Ластовський також вказував на “білоруський внесок” у ополячення. Він відзначав, що пояснення багатьох процесів в білоруській історії лише діями сусідніх держав некоректне. Слід враховувати такий чинник як байдужість білорусів до долі краю, незгуртованість, неповага самих до себе як представників самобутньої нації тощо.

В другій половині ХІХ ст. для більшості етнічних білорусів ідентифікація за приналежністю до регіону, конфесії, соціального прошарку визначала національну самосвідомість. Власна культура, білоруська мова, білоруська історія не була для них предметом гордості. Навпаки, багато з них прагнули позбутися “білоруськості”, тому що в масовій свідомості вона асоціювалися з низьким соціальним статусом людини.

Усвідомлення власної нації як суб'єкту історичного процесу втілювалося в розумінні власної відповідальності за минуле і майбутнє своєї країни. Створення концепції “двох злих сил” в білоруській історіографії було спричинено розумінням залежності долі народу від зовнішнього чинника. Зворотним боком концепції став своєрідній комплекс власного історичного безсилля і відчуття непричетності до власної історії.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.. остаточно сформувалася теорія “золотого віку”. Її прихильники вважали таким часом для Білорусії період Литовського князівства, яке, на їх думку, утворилося шляхом добровільно об'єднання, сприяло подоланню феодальної роздробленості. Ця держава мала прогресивне значення для розвитку білоруського народу. В цей період, на думку авторів теорії, білоруські селяни не зазнавали феодального гніту, розквітла білоруська державність.

Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, з'явилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності - брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.).

На початку 20-х років ХХ ст. Єдиний в світі центр білоруської історичної науки існував у Радянській Білорусії. Здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський. Домінували їх погляди на історію Білорусію, які не були тісно пов'язані з марксистською теорією у офіційній інтерпретації. Друкувалися праці інших авторів, які розробляли національну концепцію історії Білорусії, зокрема Ф. Турука, В. Ластовського, З. Жилуновича (Ц. Гартного).

В. Пічета у фундаментальній праці “Аграрна реформа Жигмонта-Августа у Литовсько-Руській державі” (1917., 2-е вид. 1958) всебічно розглянуто причини, здійснення, наслідки визначальних для життя білоруського села ХУІ-ХУШ ст. господарських перетворень. Наукові публікації вченого видані в 1920-30 рр., присвячено становищу окремих категорій селянства наприкінці ХУ-ХУІ ст., юридичному статусу сільського населення у приватних володіннях напередодні видання Литовського Статуту 1529 р., стану поміщицького господарства, тощо. Розглядаючи політичну історію Великого князівства Литовського, В. Пічета значну увагу приділяв шляхам входження білоруських земель до складу цієї держави, її політичному ладу, унії з Польщею та відносинам з Московською державою. Погляди Пічети на проблему входження білоруських земель до Великого князівства Литовського еволюціонізували. На початку 1920-х рр.. він розглядав князівство як “Литовсько-білоруську державу”, а об'єднання балто-східнослов'янських земель як прояв добровільності. Наприкінці 1930-х рр. вважав, що утворення князівства відбувалося шляхом агресивного захоплення литовськими феодалами білоруських земель. У останніх працях вчений повернувся до першопочаткової концепції.

В 1918-1920 рр. в Москві було видано “Курс білорусознавства”. Книга починалася працею В. Пічети “Історія білоруського народу”. У різних збірниках та часописах вчений в 1920-х роках опублікував декілька статей, в яких висвітлено проблеми історичного розвитку Білорусії ХІХ - початку ХХ ст., зокрема розвитку соціальних відносин, селянського, робітничого, національного, опозиційного руху.

М. Довнар-Запольський в 1925 р. передав до видавництва підручник “Історія Білорусії” для середніх спеціальних вищих навчальних закладів. Проте влада визнала його шкідливим і через це його не надрукували. Лише в 1994 р. праця побачила світ. У ній, зокрема дослідник стверджував, що на території Білорусії у жовтні 1917 р. відбулася лише аграрна революція і “справжнім переможцем” був не робітничий клас, а “трудовий елемент села”. А, оскільки пролетаріат у Білорусії складав незначну меншість населення, то його диктатура неправомочна і тому у Білорусії повинна діяти диктатура селян та робітників. В 1926 р. вчений видав працю “Народне господарство Білорусії. 1861-1914 рр.” З народницьких позицій проаналізувавши фактичний матеріал, автор стверджував про відносну стабільність господарства селянина-середняка. З точки зору сучасних білоруських дослідників, він принизив рівень розвитку капіталістичних, ринкових відносин. В економіці Білорусії досліджуваного періоду. Він не бачив підприємницьких, ринкових елементів ні в поміщицькому, ні в селянському господарстві.

М. Довнар-Запольський поділяв погляд на білоруський народ як соціально-однорідне суспільство, що знайшло відображення в “теорії єдиного потоку”. В. Ігнатовський в 1919 р. видав “Короткий нарис історії Білорусії”, який використовувався як підручник у загальноосвітній школі, а в 1920 р.- “Історію Білорусії у ХІХ - на початку ХХ ст.”, що слугувала посібником у вищій школі. Обидві праці виконані з позицій національної концепції історії Білорусії. Провідною темою радянської, відповідно і білоруської радянської історіографії з 1920-х років стала історія революційного руху ІІ половини ХІХ -початку ХХ ст. Ця проблема з позицій національної концепції історії Білорусії відображена в праці Ф. Турука “Білоруський рух. Нариси історії національного та революційного руху білорусів” (1921 р.). Ф. Турук високо оцінював діяльність Білоруської соціалістичної громади та її газети “Наша нива”. В роки революції 1905 р., на його думку, ця організація була “головною організаційною силою революційного руху, його керівним центром”, а газета “Наша нива” - єдиним осередком білоруського національного життя, виразником сподівань та інтересів білоруського народу.

В цей період з'явилася праця про революційну діяльність Бунду, до жовтня 1917 р. Її автор - І. Чернявський вважав, що пригнічення європейської буржуазії в Російській імперії спричиняло до переходу її на прогресивні, революційні позиції. Вона очікувала революційного вибуху в Росії, який мав принести їй визволення та рівноправне становище на російських ринках. Оскільки більшовицькі партійні організації в Білорусії виникли в 1917 р., то в 20-х роках ХХ ст. створюється безпідставна, на думку сучасних дослідників, теорія “двокореневого” (від соціалістичної громади та Бунду) походження комуністичної партії Білорусії. Проти цих поглядів у 1928 р. виступив керівник Іспарту Білорусії С. Агурський у праці “Нариси з історії революційного руху в Білорусії”.

Ґрунтовним дослідженням була праця А. Цвікевича “Західно русизм. Нариси з історії суспільної думки в Білорусії в ХІХ - на початку ХХ ст.” (1929 р.).

Наприкінці 20-х років ХХ ст. посилився ідеологічний контроль над історичною наукою. В 1927 р. почало працювати Товариство істориків-марксистів БРСР. В 1929 р. Інститут білоруської культури було перетворено в Академію наук БРСР, в 1931 р. в її структурі створено Інститут історії. Обидві установи очолив В.Ігнатовський.

В цей час учені прилюдно оголошують про перехід на марксистські методологічні позиції.

Лібералізація радянського режиму на початку 30-х років змінилася насадженням адміністративно-репресивними методами марксистсько-ленінської ідеології, яка, як зазначає вчений М. Біч, сполучалася з модернізованою російською великодержавною концепцією.

В 1930 р. В. Ігнатовський вперше з марксистських позицій розглядає повстання 1863 р. у монографії “1863 рік в Білорусії. Нарис подій”. Проте, автору закидали за висвітлення питання про так званий сепаратизм К. Каліновського, в якому Ігнатовський вбачав перший прояв втілення ідей білоруського національного руху.

На початку 30-х років було заборонено “Короткий нарис історії Білорусії” Ігнатовського. Видана в 1934 р. В. Щербаковим 1 частина “Нарисів історії Білорусії незабаром була розкритикована. Викладання історії Білорусії в навчальних закладах в середині 30-х років фактично припинилося.

Проте і в цих умовах білоруська історіографія продовжувала розвиватися, було опубліковано монографії, які дотепер зберігають свою наукову цінність. До них належать праці Д. Дудкова “Столипінська реформа у Вітебській губернії” (1931 р.), “Про розвиток капіталізму в Білорусії в другій половині ХІХ - початку ХХ ст.”(1932 р.), К. Кернажицького “Аграрна реформа у Бобруйському старостві та економічне становище його населення з ХУІІ до середини ХІХ ст.” (1931 р.), “Господарство кріпаків у Білорусії в кінці ХУШ- першій половині ХІХ ст.” (1935 р.). Д. Дудков як методологічну основу використовував праці В.Леніна. На їх основі він висвітлював процес формування капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві Білорусії, зробив спробу показати місце та роль товарного землеробства у поміщицькому господарстві, зв'язок сільськогосподарського виробництва з ринком Він вважав, що сільське господарство Білорусії спеціалізувалося головним чином на вирощуванні картоплі та виробництві горілки.

Д. Дудков і К. Кернажицький неправильно обрали критерії для визначення соціальної диференціації селянства і перебільшували питому вагу заможних селян та рівень розвитку капіталізму у білоруському селі. Так К. Кернажицький твердив, що 53,7% всіх селянських господарств Гродненської губернії належали до куркульських.

В. Щербаков у праці “Жовтнева революція в Білорусії та німецька окупація” (1930 р.) доводив колоніальний статус Білорусії в складі Російської імперії. М. Майзель всебічно відобразив події революції 1905 р. в праці “1905-1907 роки в Білорусії. Хроніка подій “(1934 р.).

Наприкінці 20-х - у 30-ті роки основна увага науковців була привернута до дослідження змін, що відбувалися у суспільстві в ході перетворень радянської доби. Це власне було дослідженням не історичного минулого, а сучасності, яке здійснювалося не стільки на науковій основі, скільки з позицій офіційної ідеології. Підсумком діяльності білоруських істориків за 1921-1941 рр. було видання 32 монографій. Репресії 30-х років завдали нещадного удару молодій історичній науці Білорусії. Їх жертвою став І. Ігнатовський та багато інших прихильників національної історіографічної концепції. Хоча М. Довнар-Запольський та В. Пічета переїхали до Москви, проте теж зазнали переслідувань.

25 червня 1938 р. народний комісар внутрішніх прав Білоруської РСР Насєдкін подав до ЦК ВКП(б) доповідну записку “О фактах засоренности личного состава и вредительства в Белорусской академии наук», в якій стверджував, що ця установа перетворилася у зграю польський шпигунів, правих ухильників, троцькістів, націонал-фашистів. Діяльність науковців характеризувала як збирання інформації для розвідок імперіалістичних держав та поширення ідей буржуазного націоналізму, спрямованих проти радянської влади. Контрреволюційною була оголошена праця М. Лявдянського “Стародавня історія Білорусії”.

Про масштаби репресій свідчить той факт, що з 139 аспірантів Інституту історії АН БРСР, які навчалися в 1934 р., в 1938 р. залишилось працювати 6. Трагічно склалася доля академіків - істориків П. Горина, С. Матулайтіса, Е. Ривліна, С. Сарбента, В. Щербакові та інших.

Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально -методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і нав'язувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як возз'єднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після возз'єднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків - єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Об'єктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, пов'язана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, з'явилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Слов'яни Верхнього Подніпров'я та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування слов'ян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів кам'яного віку до ІХ ст. (індоєвропейці - ранні балти - слов'яни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.

Страницы: 1, 2, 3, 4