Історіографія исторії Польщ

Історіографія исторії Польщ

2

Історіографія історії Польщі

Становлення історичної науки у західних і південних слов'ян, зокрема у Польщі, відбувалося в період національного відродження на зламі ХVШ-ХІХ ст., в умовах втрати чи відсутності власної державності. Історична наука відіграла величезну роль у пробудженні та формуванні національної самосвідомості, у боротьбі за власну державу. Поширення ідей Просвітництва у Польщі співпало з часами ліквідації Польської держави. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. розгорнулася полеміка публіцистів щодо правомірності цього акту, що одержала назву "Війна історичних пер". В 1773 р. Ф. Лойко видав за дорученням короля трактат "Вісті про Галич та Володимир", - в якому доводив, що угорські королі ніколи не володіли галицькими землями, на яких було створено Руське воєводство. Спираючись на історичний факт володіння Угорщиною галицькими землями в ХІV ст., Габсбурги як правонаступники угорських королів, виправдовували захоплення цієї частини Речі Посполитої. В іншій праці Ф. Лойко висвітлив історію польських земель на узбережжі Балтики (Помор'я) з найдавніших часів та захоплення їх німецькими феодалами.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ НАПРЯМОК в польській просвітницькій історіографії пов'язаний з діяльністю Г. Коллонтая, С. Сташіца, Ф. Езерського.

Г. КОЛЛОНТАЙ (1750-1812 рр.) брав участь в розробці Конституції 1791 р. та повстанні 1794 р., за що його ув'язнили.

У австрійській в'язниці написав працю "Критичний розгляд основ історії про початок роду людського", в якій вимагав критичного ставлення до історичних джерел, визнавав дію об'єктивних законів історії, вважав, що предметом дослідження повинен бути весь комплекс життєдіяльності людини - виробництво, законодавство, наука, культура, освіта, звичаї. Він розглядав людину як незмінну природно - біологічну сутність. Головний закон природи, на думку Коллонтая, полягав у абстрактній свободі людини. Тому він шукав у минулому причини існуючої соціальної нерівності людей, щоб повернутися до первісної свободи.

Був співавтором праці "Про встановлення та занепад польської конституції 3 травня 1791 р. ", в якій головна провина за поділи Речі Посполитої покладалася на сусідні держави. Вони скористалися недосконалістю державного устрою, магнатським свавіллям, слабкістю королівської влади.

С. СТАШИЦЬ (1755-1826 рр.) в праці "Людський рід" виклав свою історичну концепцію. Розвиток суспільства він розглядав як об'єктивний процес боротьби прогресивного та реакційного, боротьби проти гноблення, яке пов'язане із появою приватної власності на землю; рішуче виступав проти ідеалізації шляхетської демократії. Розвиток суспільства повинен закінчитися створенням ідеального справедливого ладу, заснованого на природних законах де пануватимуть рівність, воля, власність.

Ф. ЕЗЕРСЬКИЙ (1740-1791 рр.) - в своїх публіцистичних працях включав до поняття "народ" селян. Суть історії вбачав у вдосконаленні науки, освіти, культури, мистецтва.

ПОМІРКОВАНИЙ НАПРЯМ в просвітницькій історіографії репрезентує засновник нової польської історіографії А. НАРУШЕВИЧ (1733 - 1796 рр.). В праці "Меморіал" виклав своє розуміння завдань дослідника історії. Предметом дослідження вважав діяльність королів, шляхти, а також історію економіки, торгівлі, політики, держави, права, культури, науки, релігії тощо. Причини суспільних явищ вбачав в сфері свідомості, протиставляв раціоналістичні принципи розуміння історичного процесу теологічній концепції, заперечував безпосередній вплив провидіння на історичні події. Вперше до поняття "польський народ" включив мешканців міст. А. Нарушевич виступав за критичне ставлення до джерел, вперше в польській історіографії розробив елементарні методи критики джерел. Був проти некритичного сприйняття історичної традиції, легенд.

Працюючи, за дорученням короля, над створенням історії Польщі, створив колектив архівних працівників, які зосередили величезний масив документів - 230 томів. Ними користувалися й наступні покоління дослідників.

Головна праця вченого - семитомна "Історія польського народу", що охоплює період з найдавніших часів до 1386 р. Головний зміст - історія держави та її правителів. Автор притримується думки, що сильна монархічна влада забезпечувала рівновагу станів, гарантувала порядок в державі. Свавілля, анархія, жадоба магнатів-причина занепаду Польщі.

А. Нарушевич перебував під впливом так званого сарматського міфу, який був започаткований в польській суспільній думці в ІІ половині ХVІ ст. "Сарматисти" вважали, що предками шляхти тобто лицарського стану були войовничі сармати. Вони підкорили місцеві племена, які згодом перетворилися у простолюд. Ідеалізувалась створена шляхтою держава - Річ Посполита та унікальність устрою, зокрема право "ліберум вето", шляхта і народ розглядалися як тотожні поняття. Проголошувався культ військової доблесті, польського патріотизму і боговибраності Польщі як форпосту християнства, нетерпимості до інших релігій та народів, самовдоволеності.

А. Нарушович виводив слов'ян від сарматів. Початок польської історії вбачав у владі гміни - первісної форми суспільних відносин племен, що населяли територію Польщі в давнину. Гміна - це громада. Соціальну нерівність пояснював завоюванням слов'янами, з яких виникла згодом шляхта, автохтонів, що стали підневільними.

Соціальну нерівність вважав природним явищем, що не породжує гноблення. Причини гноблення вбачав в психічних чинниках - свавіллі, жадобі, зверхності, які слов'яни сприйняли у німців. Співчував селянам та засуджував їх гнобителів. Причини послаблення Польщі полягають у переході від польського до німецького права, що спричинило послаблення королівської влади, порушило рівновагу між станами, внаслідок чого посилився гніт одного стану над іншим. Провідною ідеєю праці е почуття патріотизму. Послідовники Нарушевича, які працювали в часи загибелі Польської держави, прагнули ідеалізацією минулого в своїх працях, пробудити патріотичні почуття шляхти.

Ю.У. НЕМЦЕВИЧ (1758-1841 рр.) опублікував у 1816 р. збірку “Історичні пісні", що витримала 20 перевидань протягом 100 наступних років. З коментарях Ю. Немцевич вказав, що причиною занепаду Польщі було посилення влади магнатів.

Видав також 6 томів історичних джерел та працю "Історія правління Сігізмунда ІІІ". Вважав королівську владу регулятором соціальних відносин в суспільстві. Соціальну нерівність виводив з теорії "суспільної угоди", згідно якій одні люди повинні виробляти продукти та вироби, інші - захищати батьківщину.

Т. ЧАЦЬКИЙ (1765-1813 рр.) в двотомній праці "Про литовські та польські закони, їх дусі, джерелах тощо" Ідеалізував звичаї, лад, племінні риси слов'ян, на противагу звичаям та законам, які надійшли від германців.

Е.С. БАНДТКЕ (1768-1835 рр.) в двотомнику "Коротке зображення історії Королівства Польського" тісно пов'язав історію Польщі із загальноісторичним процесом. Підкреслював аналогічний іншим європейським країнам розвиток її державного устрою до часу, коли почали обирати королів, що загальмувало розвиток країни. Соціальну нерівність вважав наслідком "природнього розвитку".

В. СУРОВЕЦЬКИЙ (1769-1827 рр.) критикував недоліки устрою Речі Посполитої. Ідеалізуючи польський народ, вказуючи на його чесноти, якими поляки перевершували інші народи. В праці "дослідження початків слов'янських народів" розглядав владу первісних гмін як своєрідний, характерний лише для слов'ян соціальний лад, як ідеальну форму взаємовідносин між різними "класами". Проникнення "німецького феодалізму" з його привілеями, нерівність, свавіллям спричинило розклад цього ладу. Позбавлення прав селян і мешканців міст, підтримка духовенством та магнатами німецьких порядків спричинили знищення первісної гармонії. Ці явища, а також захист шляхтою перш за все власних егоїстичних інтересів при управлінні державою, мали наслідком поступовий економічний та політичний занепад Польщі.

Розвиток РОМАНТИЧНОГО НАПРЯМУ в польській історіографії, який розпочався приблизно з 20-х років XX ст., відбувався на тлі національно - визвольної боротьби, зокрема повстань 1830-1831 рр., 1846 р., 1648 р., 1863-1864 рр. Романтична історіографія, яка проповідувала віру в силу духовності та культ індивідуалізму, повагу до національної своєрідності, сприяла зростанню національної самосвідомості, пробуджувала патріотичні почуття поляків. Польська романтична історіографія героїзувала історичних діячів, вела пошук місця Польщі серед Європейських народів. Історики брали активну участь в політичній боротьбі. Історична наука найбільш плідно розвивалася в культурних центрах розділеної Польщі. В І третині XIX ст. найбільш сприятливі умови для цього були в Герцогстві Варшавському (1807-1812) та Королівстві Польському. Тут діяло товариство друзів наук, Варшавський, Вільнюський університети, Крем'янецький ліцей, а також бібліотеки Красіньських та Замойських у Варшаві.

В ІІ третині XIX ст. центром польського інтелектуального життя став Краківський університет, при якому з 1816 р. існувало Краківське наукове товариство, бібліотека Осоліньських у Львові. На початку 50-х років XIX ст. створено товариство друзів наук в Познані.

І. ЛЕЛЕВЕЛЬ (1786-1861 рр.) - фундатор романтичного напрямку, професор Вільнюського університету до 1824 р., активний учасник національного руху та повстання 1830-1831 рр. Після поразки повстання жив в Парижі, згодом в Брюсселі, де створив найбільш цінні історичні праці. Вперше в польській історіографії сформулював поняття всесвітньої історії як історії всіх народів та держав, вказував на необхідність дослідження специфіки в розвитку різних народів.

Історію людства Лелевель розумів, як тривалий процес розвитку і удосконалення суспільства. Визначальну творчу роль він відводив народним масам, з діяльністю яких він пов'язував розквіт держав і народів.

В працях "Історика", "яким повинен бути історик" та інших розглядав методологічні питання. Підкреслював, що без розуміння минулого неможливо зрозуміти сучасність. Історія повинна служити сучасності, поглиблювати і розвивати суспільну свідомість, пробуджувати громадську активність.

Предмет історії - вивчення всіх сторін діяльності людини, мета - відновлення правди про минуле, спираючись на вірогідні джерела, завдання - виявлення відносин та зв'язків між подіями, їх причин та наслідків.

Історичний процес, на його думку, залежав від специфічного "національного духу", якихось "струменів культури" та інших духовних явищ, піднесення та занепад яких визначає долі народів. Процес історичного дослідження поділяв на три етапи: істеричну критику, "етіологіку" (встановлення причин і наслідків вчинків людей), історіографію (опис).

Історична критика має мету визначити вірогідність джерел. Лелевель першим в польській історичній науці опрацював наукові прийоми оцінки та критики джерел. Подальше завдання дослідника - поєднати в причинно-наслідковому зв'язку історичні факти і явища. Після цього їх слід описати, строго притримуючись історичної правди.

Польській історії присвячені праці: "Польща, що відроджується", "Порівняння двох повстань польського народу 1794 та 1830-1831 рр. ", чотиритомник "Польща середніх віків", двотомник "Історія Польщі", "Народи на слов'янських землях напередодні утворення Польщі" та інші.

В поняття народ Лелевель включав селянство та шляхту, їх взаємовідношення становили суть історії Польщі.

Походження польського "національного духу" шукав в стародавній історії слов'янських народів. Ідеалізував ті часи. Вважав, що існування в ті часи волі, рівності, відсутність монархії та свавілля сприяли утворенню слов'янського, а згодом польського "національного духу" з такими рисами як мужність, миролюбство. Ідеальний суспільний лад зіпсувала "західна цивілізація", що принесла римське право, католицьку церкву, феодалізм. З цього часу постійно боролись дві стихії - польська, слов'яно - республіканська та чужа, монархічно-феодальна. Поступова перевага монархізму, аристократизму, фанатизму спричинила до занепаду країни. Носій вічних ідеалів поляків - народ. Лелевель створив періодизацію історії Польщі, в основі якої було видалення "національного духу".

І період - 860 - 1139 рр. - епоха первісної аграрної демократії, народовладдя, яке змінило ранню слов'янську владу гмін. Виникає соціальна нерівність внаслідок виділення з селянської маси заможних господарів, а також внаслідок воєн, західних впливів і доби приватної власності землевласників - лехітів. Від них походить шляхта, яка поступово поставила у залежність від себе землеробів-кметів.

ІІ період - 1139-1374 р.р. - епоха "можновладдя", коли із шляхти виділилася аристократія - магнати, які сприйняли чужі звичаї, збільшувалися привілеї лехітів та посилення гноблення кметів. Чвари, лиха, народне горе збудили в шляхті "народний дух" і вона припинила сваволю магнатів.

ІІІ період - 1374-1607 р.р. - епоха "шляхетської влади гмін" внаслідок боротьби шляхти з магнатами. Важке становище селян Лелевель пояснює сприйняттям шляхтою чужих народу принципів аристократизму та католицизму.

ІV період - 1607-1795 р.р. - епоха "виродження шляхетської влади гмін" та посилення чужоземного впливу, насамперед німецького. Послабилися демократичні засади в країні, відбувся відхід від "національного духу".

V період - з 1795 р. - епоха відродження Польщі. Необхідно повернути суспільство до принципів первісної демократії, поширити свободи і рівність на весь народ, шляхом народного повстання встановити республіканський лад.

Причинами послаблення Польщі Лелевель вважав соціально-економічну та політичну структуру суспільства, нерозв'язаність селянського питання, загарбницьку політику сусідніх держав. Повстання 1794 р. та 1830-1831 рр. зазнали поразки через страх їх керівників народних мас.

Лелевель прославляв землеробський вигляд Польщі, як характерну рису слов'янського "національного духу", не надавав містам значної ролі в історії.

В своїх працях показав суттєві моменти формування класів, роль церкви та держави в зміцненні влади феодалів.

Послідовники Лелевеля прагнули пробуджувати національну свідомість поляків зображуючи історію в ідеальному вигляді, не чіпаючи соціальних проблем.

Е. МОРАЧЕВСЬКИЙ (1802-1855 рр.) - в дев'ятитомній "Історії Польської Речі Посполитої" реабілітував шляхетську республіку, як прояв традицій давнього народовладдя, головну причину послаблення Польщі вбачав в моральному занепаді шляхти.

К. ШАЙНОХА (1818-1868 рр), - медієвіст. В працях "доба Казиміра Великого", "Болеслав Хоробрий" протиставляв середню і дрібну шляхту магнатам, зображав шляхту у прикрашеному вигляді. В праці "Ляхітська основа Польщі" стверджував, що державний устрій полякам принесли ляхіти - нормани, розвивав ідеї "цивілізаторської місії" Польщі на Сході."

В. МАЦЕЙОВСЬКИЙ (1793-1883 рр.) в чотиритомнику "Історія слов'янського законодавства" вихваляв суспільний лад та звичаї стародавніх слов'ян і протиставляв їм християнські нововведення.

Праці цих авторів викликали гостру критику.

Е. ДЕМБОВСЬКИЙ (1822-1846 рр.) - один з керівників Краківського повстання 1846 р., належить до революційно-демократичного напрямку в історіографії. В працях "Зауваження про джерела історичних досліджень", "Декілька думок на погляд про розвиток історії та суспільного життя поляків" стверджував що історична наука повинна вивчати життя селян, ремісників, шляхти, а не королів. Причини занепаду країни - егоїстична політика шляхти та вельмож. В поняття народу виключав шляхту. Історію Польщі подавав як історію боротьби селян проти поміщиків як і всі інші події минулого. Процес розглядав як розвиток поняття свободи. Поділяв історію на п'ять епох: теократизм, абсолютизм, політична демократія, соціальна єдність, соціально - політична та моральна єдність, Зміна епох відбувається революційним шляхом.