скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців скачать рефераты

p align="left">Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об'єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої - мобілізувати їх на благородну справу - розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.

3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з'явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулювання міжнаціональних відносин очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством». Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Залучити представників інших національностей до державотворчих процесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступили представники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середини літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».

Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надавалась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціалістичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали представники національних меншин, а саме - росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент - справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі генерального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товаришів - секретарів або міністрів - з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з національних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейських органів місцевого самоврядування.

У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми вирішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з'їзду народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Реннером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами . Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних органів . Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відповідала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надавалась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим . Нації - білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська - могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці - від формування принципів та правових взаємин з національними меншинами до запровадження національної персональної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокремлюватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відокремити від російськомовних українців.

Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції після збройних постань у Петрограді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосування за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.

Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» - документи, що стали юридичною основою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер - міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв - державним міністром.

У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ - кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше - єврейська історико-археологічна комісія.

Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов'язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам'янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав - РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії - за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.

Завершальний етап української революції, пов'язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них - з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницях на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов'язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв'язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захистити євреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальні підстави пов'язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів української демократії, які були проголошені на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

Прикладом послідовності політики на праваових засадах стала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. Багатонаціональної Західноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган - Українська Народна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, - у перших своїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно від національності і віросповідання надавалася «громадянська, національна відповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національним меншинам - полякам, євреям, німцям - було запропоновано обрати своїх представників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило про національно-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада 1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецьких секретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації сприяли утворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної ради Східної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадження пропорційного представництва було створено національні виробничі округи (курії). В них виборчі права мали тільки громадяни - представники конкретних національних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям, німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державних установ, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національних меншин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки., на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійних громад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовий конфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР. Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежну державу набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.

Таким чином, у період існування Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започатковано формування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класових та соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країн прирекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежної держави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часів національної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим для сьогодення.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6