Генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін-Таврійський

На той час уяву князя Тавриди давно вже хвилювала легенда, за якою давньогрецька цивілізація зародилася в Північному Причорномор'ї, і звідти поширилася на територію історичної Еллади. Тому і столицю відродженої Візантії Потьомкін хотів бачити саме в Північному Причорномор'ї, неподалік древньої Ольвії. Плани князя збіглися з бажаннями Софії Вітт. Прекрасна фанаріотка ненавиділа Константинополь--Стамбул, де пізнала приниження і злидні, а потім була продана власною матір'ю заїжджому шукачу пригод. До того ж заснований Потьомкіним Миколаїв стратегічно і політично більше підходив на роль нової візантійської столиці.

Незабаром у «грецькому проекті» князя Тавриди не залишилося місця російській імператриці Катерині та її онуку Костянтину. Софія та Потьомкін вирішили обвінчатися і коронуватися на нове царство. Усвідомлюючи свою владу над князем, пані Вітт зажадала від нього негайних дій. У степах Північного Причорномор'я з'явилися сади, парки, села, верфі та міста.

У мальовничому місці злиття рік Бугу та Інгулу Потьомкін заснував місто, яке мало стати столицею відродженої Візантії. Григорій Олександрович назвав місто Миколаєвом на честь святого Миколи Мирлікійського. Тут, у мурованому соборі св. Григорія, князь збирався повести під вінець Софію, а в храмі святого Миколи Угодника -- коронуватися. Палац для Софії та Потьомкіна вже закладався. Біля нього іноземець-садівник розбив парк.

І садів, і палаців у новому місті дійсно було в достатку. Щоправда, до нинішніх часів багато з цих чудес не дожили. Літній палац ясновельможного князя було спалено матросами незабаром після Жовтневої революції, «величезні палати Спаськ і Богоявленськ», згадані Левицьким, перетворилися на райони Миколаєва, а ім'я Софії Вітт стали пов'язувати не з Потьомкіним і Миколаєвом, а з графом Потоцьким і уманським парком. І сталося так тому, що візантійським планам Потьомкіна та Софії не судилося здійснитися. У гру вступила імператриця Катерина.

Хід імператриці

Государиня давно вже побоювалася «чудового князя Тавриди», котрий зосередив у своїх руках непомірну владу. Потьомкін ставав некерованим, і імператриці тепер нічого було берегти князя -- її турботою й опікою користувався новий фаворит, Платон Зубов. До того ж плани Софії та Потьомкіна розгнівали Катерину: вона почала думати про усунення Григорія Олександровича.

Існує гіпотеза, що Катерина направила до князя молодого лікаря, спеціально навченого «мистецтву» поводження з отрутами, і Потьомкін був отруєний. Втім, навіть якщо такі вказівки і не були дані, раптова і незрозуміла смерть Григорія Олександровича підтверджує версію про отруєння. Щоправда, неясно, хто в даному разі виступав замовником. «Чудовий князь Тавриди» помер посеред степу, по дорозі в місто, де збирався коронуватися, а «імператрицю», котра нею так і не стала -- Софію Вітт, -- продали втретє і востаннє у її житті. Покупцем став граф Станіслав Потоцький.

Із коронним гетьманом, графом Ксаверієм-Станіславом Потоцьким, Софія Вітт познайомилася ще 1788 року, за три роки до смерті Потьомкіна, коли за таємним дорученням ясновельможного їздила на Варшавський сейм. Тоді вона переконала Потоцького примкнути до Тарговицької конфедерації, після чого вибухнуло повстання Костюшка, і граф змушений був залишити батьківщину. На настійну вимогу російської імператриці Вітт збув із рук свою чарівну жінку, за котру палко закоханий Потоцький виклав два мільйони польських злотих. Втім, обвінчатися вони змогли лише після смерті першої дружини графа, Жозефіни-Амалії Мнішек--Потоцької, відомої художниці, котра оспорювала лаври Елізабет Віже-Лебрен. Потоцький і Софія оселилися в Умані, де граф кинув до ніг своєї богині розкішний парк.

Імператриця Катерина усього на п'ять років пережила людину, котру спочатку пристрасно любила, а потім не менш пристрасно ненавиділа. Кажуть, вона оплакувала «князя Тавриди», а сльози ці витирав новий фаворит государині, красень Платон Зубов. Смерть Потьомкіна перегорнула найкращі сторінки катерининського царювання, яке вступало у свої неминучі присмерки. Державін написав на смерть Потьомкіна оду, а Софія -- мимовільна винуватиця загибелі ясновельможного -- усе життя оплакувала його, «як рідного брата».

Епілог

Потьомкін бажав бути похованим у Миколаєві, але за іронією долі та волі імператриці Катерини його поховали в Херсоні, місті, яке князь називав «труною». У Миколаївському обласному архіві, у журналі вихідних казенних листів за 1791 рік, містяться цінні історичні відомості про хворобу, смерть і похорон князя. Ці відомості присутні в копіях ордерів, листів і рапортів, написаних у вересні--листопаді 1791 року першим будівельником Миколаєва, полковником М.Фалєєвим, підлеглим йому офіцерам, вищим командним особам і особам духовного звання. Вони розповідають ось про що.

29 вересня 1791 року М.Фалєєв одержав із Ясс від довіреної особи князя Потьомкіна і начальника його канцелярії генерал-майора В.Попова звістку про те, що «...его светлости болезнь усугубилась, и все врачи сомневаются в его жизни». Того ж дня Фалєєв виїхав поштовим трактом у Ясси. 3 жовтня він повідомив звідти обер-інтенданту Миколаївського адміралтейства підполковнику С.Афанасьєву, що «...после опасного усиления болезни почувствовал его светлость облегчение и изволил дать мне знать, что вскоре отправится в Николаев и будет иметь там пребывание до совершенного выздоровления...»

4 жовтня 1791 р. хворий Потьомкін залишив Ясси і виїхав у Миколаїв. У його почті перебував і М.Фалєєв, котрий у дорозі став мимовільним свідком несподіваної смерті князя. Тіло Потьомкіна доставили назад у Ясси, де лікарі його бальзамували. Вражений цією подією, М.Фалєєв писав у Миколаїв, що «мы лишились великого и милосердного нашего начальника светлейшего князя Григория Александровича, он, ехавши в Николаев, в 37 верстах от Ясс 5 октября окончил жизнь свою в поле, оставя всем вечное сожаление, а мне неутешительную горесть, через 4 дня вынос будет его телу...»

13 жовтня відбулася жалобна церемонія, після якої М.Фалєєв виїхав у Миколаїв, а тіло Потьомкіна залишалося в Яссах до особливого на те розпорядження імператриці. 29 жовтня М.Фалєєв одержав копію найвищого рескрипту з повелінням імператриці про поховання тіла Потьомкіна в Херсоні, де в пошану заслуг князя перед батьківщиною було наказано встановити йому пам'ятник.

2 листопада М.Фалєєв відправив В.Попову лист, у якому просив посприяти у похованні тіла Потьомкіна саме у Миколаєві.. При цьому він писав, що «...лучше если б оно погребено было в городе Святого Николая, который он (Потемкин) воздвигнул в память Очаковской победы и столько любил его, что желал остатки дней своих проводить в монастыре Спасско-Николаевском, на строение которого и план мне дал подписанный своею рукой. Возрадовалась бы душа его, взирая с небес на тело, в котором она была, что оно погребено в любимом его граде, здесь же и церковь во имя его ангела воздвигнута. Херсон не мог он терпеть, почитай то место очень нездоровым, и для того там никогда ночевать не хотел и как бы поздно ни было, уезжал в Богоявленск: не рассудите ли, милостивый государь, о сем доложить государыне? А между тем сделать в Херсоне склеп, в коем положить на время тело, пока в Николаеве освятится церковь».

Однак прохання М.Фалєєва так і не задовольнили. Мало того, навіть маршрут руху жалобного кортежу з тілом Потьомкіна було прокладено із Ясс у Херсон не найкоротшим шляхом -- поштовим шляхом через Миколаїв, а в об'їзд його, степом. Лише завдяки сприянню архієпископа Катеринославського Амвросія маршрут руху жалобного кортежу вдалося змінити, та й то вже на шляху його проходження. У Богоявленську жалобна церемонія була проведена в домашній церкві племінниці князя, графині А.Браницької.

26 листопада М.Фалєєв у листі В.Попову повідомив, що «сего месяца 23 числа тело покойного светлейшего князя в Херсонской соборной церкви предано земле с подобающей церемонией, место для погребения выбрано пристойное... об оном имею поднести при сем план расположения означенной церкви. Прилично бы тут было поставить бюст, сказывают, что есть в Санкт-Петербурге сделанный и очень похож, а нет, так можно бы сделать в Италии: я прилагаю при сем идею оному и ежели сия не годится, милостивый государь, прожектировать искуснейшим художникам, а подпись попрошу я Василия Петровича сделать... Не было человека, кто бы не пролил горчайших слез при сем случае, я не меньше имел побуждения к тому. Вспоминал отзывы его светлости о Херсоне, он всегда называл его гробом и будто предчувствовал, что там погребену ему быть. Отдавши последний долг усопшему, возвратился я в Николаев...»

Світлий князь Григорій Потьомкін -Таврійський, Президент Державної Військової колегії, генерал-фельдмаршал, Великий Гетьман Козацьких, Екатерінославських і Чорноморських військ, Головнокомандуючий Екатерінославською армією, легкою регулярною кіннотою, флотом Чорноморським і іншими сухопутними і морськими військовими силами; Сенатор, Екатерінославський, Таврійський і Харківський генерал-губернатор; Її імператорської Величності військ генерал-інспектор, генерал-ад`ютант, дійсний камергер, лейб-гвардії Преображенського полку підполковник, корпусу кавалергардів шеф; Орденів Андрія Первозванного, Святого Олександра Невського, Святого Георгія, Рівноапостольного князя Володимира, Святої Ганни, прусського Чорного орла, данського Слона, шведського Серафима, польського Білого Орла, Святого Станіслава кавалер.

Чудово сказав про нього принц де Лінь, що знав всіх титанів свого часу, від Фрідріха Великого до Наполеона: "Це найдивовижніша людина, якого мені довелося зустріти [...] нудьгуючий серед задоволень; нещасний від власної успішності; непомірний у всьому, філософ, що легко розчаровується, часто похмурий, непостійний, глибокий, здатний міністр, майстерний політик - і раптом десятирічна дитина [...] В чому полягала секрет його чарівництва? Геній, геній і ще раз геній; природна обдарованість, відмінна пам'ять, піднесений лад душі; глузливість без прагнення образити, артистичність без награної [...] здатність завойовувати в кращі моменти будь-яке серце, безодня щедрості [...] тонкий смак - і якнайглибше знання людської душі".

(Саймон Себаг-Монтефіоре "Потемкин")

Князь Григорий Александрович Потемкин-Таврический, сын отставного майора, служившего в гарнизонном полку, родился Смоленской губернии Духовщинского уезда в небольшой деревне отца своего Чижове в сентябре 1736 года. Он произошел от древней дворянской фамилии, переселившейся из Польши в Россию и в малолетство Петра Великого довольно знаменитой [1]. Назначаемый в духовное звание, Потемкин обучался сначала в смоленской семинарии, потом отправлен в Московский университет. Здесь посещал он с большим прилежанием лекции профессоров, оказал быстрые успехи в науках, желая - как твердил товарищам своим - быть непременно архиереем или министром; получил золотую медаль (1756 г.) и вскоре соскучился единообразным учением, перестал ходить в университет, выключен из оного [2], обращался с одними монахами, беседуя в Заиконоспасском и Греческом монастырях о догматах веры. Казалось, юноша, одаренный от природы колоссальным ростом, мужественной красотой, умом беглым, памятью необыкновенной, готовил себя к ношению митры: вышло противное. Честолюбивый нрав его не мог довольствоваться саном пастыря церкви, желал повелевать многими, гонялся за славою и внушил ему счастливую мысль сблизиться с Двором военною службой. В числе духовных, которых посещал Потемкин, находился Амвросий Зертис-Каменский, бывший тогда архиепископом Крутицким и Можайским: он одобрил его намерение и дал ему на дорогу пятьсот рублей [3]. Из кельи монастырской Потемкин перенесся к берегам Невы и вскоре принят в конную гвардию; обучался французскому языку в свободное время. Он был вахмистром этого полка, когда вступила на престол Екатерина II (1762 г.), находился в ее свите и услышав, что Императрица желает иметь темляк на шпаге, сорвал свой собственный, подъехал к Государыне и осмелился поднести оный. Ретивая лошадь Потемкина, привыкшая к эскадронному учению, поравнялась с лошадью Императрицы и, несмотря на все усилия его, упорствовала удалиться. Екатерина улыбнулась, взглянула на отважного всадника, спросила о его фамилии, произвела на другой день (29 июня) Потемкина офицером гвардии, потом подпоручиком и камер-юнкером, приказав выдать ему две тысячи рублей. Он был отправлен в Стокгольм к министру нашему при шведском дворе, графу Остерману, с уведомлением о последовавшей перемене в правлении.

Возвратясь в С. Петербург, Потемкин старался сблизиться с Орловыми, которые находились во всей своей силе, был принят в общество Императрицы, где любезность и простота заменяли принужденные обыкновения, прикомандирован, потом, будучи поручиком, к обер-прокурору Св. Синода Ивану Ивановичу Мелисино. В 1768 году он имел уже чин действительного камергера и секунд-ротмистра конной гвардии. Тогда начал Потемкин обдумывать план своего возвышения и могущества, не довольствуясь полученными наградами; желал большего и, чувствуя свои преимущества перед другими, уверен был в успехе.

В 1769 году возгорелась война с Турциею. Потемкин воспользовался этим случаем, чтобы удалиться на некоторое время из столицы; служил сначала под знаменами генерал-аншефа князя Голицына, потом в армии генерал-фельдмаршала графа Румянцева: участвовал 19 июня, в поражении генерал-майором князем Прозоровским двадцатитысячного турецкого войска, перешедшего у Хотина на левый берег Днестра и желавшего пробраться к Каменец-Подольскому; в овладении, 2 июля, турецкими укреплениями под Хотиным; пожалован в генерал-майоры за оказанную храбрость и опытность в военных делах; предводительствуя отрядом конницы, отличил себя в сражении, 29 августа, на котором верховный визирь, Молдованжи-паша и крымский хан были совершенно разбиты и обращены в бегство.

Граф Румянцев, приняв главное начальство над армией после князя Голицына и угадывая, какая участь ожидала Потемкина, доставлял ему случаи пожинать лавры; он увенчал себя новою славой, в начале января 1770 года, в окрестностях Фокшан, опрокинул (4 числа) за реку Милку, вместе с генерал-майором графом Подгоричани, турецкий десятитысячный корпус, предводимый Сулиман-пашою и сераскиром Румели-Валаси; положил на месте тысячу человек, отнял пять орудий, два знамя и пять фур с порохом; содействовал (4 февраля) генерал-поручику Штофельну в овладении Журжею; преследовал неприятеля, обращенного в бегство Румянцевым, 17 июня, близ Рябой-Моги-лы; участвовал в битвах Ларгской (7 июля) и Кагульской (21 июля); отразил на последней хана крымского, намеревавшегося ударить в тыл русской армии; награжден орденами Св. Анны и Св. Георгия третьего класса; принял деятельное участие в занятии Измаила генерал-поручиком князем Репниным; первый вступил в предместье Килии, когда оно было объято пламенем; с успехом отразил (1771 г.) нападения турок на Кранов; вытеснил их из Цимбры; освободил находившихся в этом городе христиан; сжег несколько неприятельских судов на Дунае и четыре магазина, наполненные мукою и сухарями; обратил в бегство четырехтысячный отряд турецкий (17 мая) на походе к реке Ольте; держал в осаде крепость Турну, вместе с генерал-майором Гудовичем; предводительствуя небольшою флотилией (в октябре), делал поиски на правом берегу Дуная, подходил к Силистрии. В 1772 году происходили переговоры о мире, и Потемкин провел это время, большею частью, в шлафроке или лежа на софе, погруженный в размышление. Между тем он произведен в генерал-поручики за прошедшую службу.

С возобновлением военных действий (1773 г.) Потемкин снова обнажил меч свой: переправился через Дунай в виду многочисленного неприятеля, 7 июня, участвовал в разбитии Османа-паши под Силистрией, в овладении его лагерем. Эти подвиги Потемкина остались без награждения. Оскорбленный полководец, всегда предприимчивый, отправился в С. Петербург и решился написать следующее письмо к Императрице [4]: "Всемилостивейшая Государыня! Определил я жизнь мою для службы Вашей, не щадил ее отнюдь, где только был случай к прославлению Высочайшего Имени. Сие поставя себе простым долгом, не мыслил никогда о своем состоянии и если видел, что мое усердие соответствовало Вашего Императорского Величества воле, почитал уже себя награжденным. Находясь почти с самого вступления в армию командиром отделенных и к неприятелю всегда близких войск, не упустил я наносить оному всевозможного вреда: в чем ссылаюсь на командующего армиею и на самих турок. Отнюдь не побуждаем я завистью к тем, кои моложе меня, но получили лишние знаки Высочайшей милости, а тем единственно оскорбляюсь, что не заключаюсь ли я в мыслях Вашего Величества меньше прочих достоин? Сим будучи терзаем, принял дерзновение, пав к священным стопам Вашего Императорского Величества, просить, ежели служба моя достойна Вашего благоволения и когда щедрота и Высокомонаршая милость ко мне не оскудевают, разрешить сие сомнение мое пожалованием меня в генерал-адъютанты Вашего Императорского Величества. Сие не будет никому в обиду, а я приму за верх моего счастия, тем паче, что находясь под особливым покровительством Вашего Императорского Величества, удостоюсь принимать премудрые Ваши повеления и, вникая в оные, сделаюсь вяще способным к службе Вашего Императорского Величества и Отечества". На другой день Потемкин удостоился получить следующий собственноручный рескрипт: "Господин генерал-поручик! Письмо ваше г. Стрекалов Мне сего утра вручил и Я просьбу вашу нашла столь умеренною в рассуждении заслуг ваших, Мне и Отечеству учиненных, что Я приказала изготовить указ о пожаловании вас генерал-адъютантом. Признаюсь, что и сие Мне весьма приятно, что доверенность ваша ко Мне была такова, что вы просьбу вашу адресовали прямо письмом ко Мне, а не искали побочными дорогами. Впрочем пребываю к вам доброжелательная Екатерина [5]".

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11