Французьке просвітництво XVIII століття

Герой прозріває, влаштовується помічником пройдисвіта - лікаря, а пізніше і сам, одягнувши відповідний одяг, починає займатись лікарською діяльністю, не маючи ні освіти, ні досвіду. Потім він починає вести знайомство із злодієм, і сам бере участь у злодійських операціях. Але, вміючи вчасно зупинитись, пориває з протизаконним життям.

Талановитий простолюдин Жіль Блаз подається до двору. Стає улюбленим секретарем всесильного першого міністра, герцога Лерма, холодної людини, що зневоділа власного сина. Зрозумівши механізм придворного життя Блаз починає збагачуватись. Він роздає рукою Лерми чини і посади, беручи за це великі хабарі. Король, коли дізнався про це, наказав посадити Жіль Блаза до в'язниці. Звільнившись з ув'язнення, Блаз повертається до повсякденного життя. Герой стає причетним до смерті чотирнадцятирічної дівчини, за що разом з тим отримує дворянський титул, як говорилось в наказі «за особливі заслуги перед королем». Жіль їде в село де й залишається, Лесаж знайшов своєму герою ідеальний притулок. Письменник ще вірить в ідеальність феодалізму і критикує його без різності і жорсткості. Він вірить, що соціальне зло можна виправдати, примусивши дворян до морального перетворення, до чесноти, до поваги якостей простої людини.[2, 213 C.]

Цим романом Лесаж хотів показати суспільство ХVІІІ століття з його жадібністю і характерами, показати як дворяни за допомогою хабарів і знайомств досягають вершин і здійснюють керівництво Францією. Лесаж в сатиричній формі виступає проти такої форми суспільства, засуджуючи його.

«Окончевался ХVП век, и сквозь вечереющий сумрак его уже проглядывал век дивный, мощный, деятельный - ХVШ век, уже народы взглянули на себя» - так писав О.І. Герцен. Грім прокотився в кінці ХVІІІ століття. Це була революція, яка знищила у Франції феодалізм. Монтеск'є стоїть біля витоків ідейного руху, який готував революцію. Він один з перших покликав французький народ до здійснення соціальних перетворень на основі громадської рівності, демократичних свобод, миру і гуманізму. Разом з Вольтером він відкрив епоху французького Просвітництва. Продовжуючи традиції гуманістів епохи Відродження, переможців кріпосницької людської свідомості від пут релігійності, він підняв найбільш наболівші питання свого часу, говорив по них на весь голос і залучив до цього не лише французьке, але й усе європейське суспільство.

Монтеск'є за віком був найстарішим в колі французьких просвітителів. Він народився в 1689 році в замку Ла-Бред, неподалік міста Бордо, в сім'ї небагатого дворянина де Секонда. Його бездітний дядько Монтеск'є, президент парламенту в Бордо заповів йому своє ім'я, багатство і посаду. Це і визначило життєвий шлях письменника. Зайнявши посаду, що дісталася у спадок від дядька він швидко був обраний членом Бордовської академії, в працях якої взяв активну участь, виступив з рядом досліджень по різних питаннях гуманітарних і точних наук. В 1720 році Монтеск'є написав роман «Персидські листи», який видав анонімно. Основні ідеї цього роману пізніше біли викладені в «Роздумах про причини величі і падіння Римської імперії» (1734 рік), і в «Дусі законів» (1748 рік). Вони відіграли велике значення в розвитку просвітницького руху і носили соціальний і філософсько-історичний характер. В «Дусі законів» знайшли своє відображення основні принципи його світогляду. В першому з двох трактатів Монтеск'є на противагу теологічній філософії, створеної Босенє, утверджує те , що Рим впав не тому, що так було задумано Богом, а через його політичний розвиток і зміну міжнародного положення, тобто через діяльність людини. На долю Риму вплинули: необмежене бажання військових завоювань, зіпсування моралі, ослаблення патріотизму.[16, 368 C.]

В «Дусі законів» Монтеск'є стверджує, що закони встановлені людьми, визначаються кліматичними умовами, розмірами території держави і звичаями, тобто причинами, зв'язаними з людським суспільством, що не залежить від Бога. Ця теорія «географічного середовища», як визначального фактору розвитку суспільства, справила великий вплив на буржуазну соціологію. Монтеск'є дає тут класифікацію держави, розрізняючи демократію або республіку, монархію і деспотію. Причому, письменник звертає більшу увагу на дві форми правління - східну деспотію і європейську монархію, критикує обидва ці типи держав, поклоняючись республіці. Монархія - це насилля, яке завжди перетворюється в деспотизм.

Одним з основних положень просвітницького вчення про суспільство було визнання того факту, що деспотизм нівелює людей, приглушує вільний прояв індивідуальних рис характеру. Монтеск'є - представник першого етапу Просвітництва. Це ще не був прихильник демократії; він висловився за монархію, що опирається на положення законів, вважаючи, що законодавча влада повинна належати двопалатному парламенту, в руках короля слід залишити тільки виконавчу владу. Його ідеалом була Англія, країна, яка вже пережила буржуазну революцію і ліквідацію абсолютизму.[30, 186 C.]

Повертаючись до «персидських листів» слід сказати, що в цій кмітливій і іронічній книзі подається широка і різка критика сучасному письменнику суспільства і держави. В цій обширній портретній галереї показані людські характери, як сукупність індивідуальних душевних якостей, визначених походженням виховання, місцем в суспільстві. Але Монтеск'є не відмовляється від класичних прийомів зображення людського характеру, від падіння, і як наслідок - однієї головної риси, деякої психологічної домінанти, яка разом з тим не закриває інших якостей натури. Так, наприклад, у відкупщика Монтеск'є виділяє в додаток до наглості і пихатості, що викликане його багатством, також відсутні освіченість і вихованість.

Книга Монтеск'є цікава і важлива не лише передовим змістом, сатирою на французьке феодальне суспільство; сміливий політичний мислитель і філософ Монтеск'є висловлює в «Персидських листах» свої позитивні ідеали. Головним чином їх носієм стає головний герой - перс Узбек. Дуже цікава його особиста доля. Опинившись при дворі перського шаха він не підкорився йому, не злився з загальною масою придворних. Він вивчає закономірності дійсності, зіставляє основні типи суспільно-політичного устрою - деспотію, республіку і монархію. Встановлює основні шляхи розвитку людського суспільства, в першу чергу - поступову деградацію, і помічає шлях виходу з неї. Узбек при цьому не лише роздумує, але і дискутує, сперечається з противником. У Монтеск'є річ іде не про боротьбу повноцінної ідейної системи з невідповідною системою, а із зіткненням однаково повноцінних світоглядів. Найбільш цінує Монтеск'є в суспільному житті - свободу, рівність громадян перед законом. За свободою, говорив Монтеск'є, завжди слідує надлишок і, навіть, розкіш. Стремління до слави і подвигів зростає з волею підданих. Слава несумісна з рабством. Честь і доблесть встановлюються в республіках, бо лише там можна виголосити слово «Батьківщина». Патріотизм не притаманний країнам де все вирішує деспот.[17, 133 C.]

У випадку Узбека проти індивідуалізму виступає просвітництво Монтеск'є, для якого дуже велике значення має ідея людського колективу, людської солідарності. Різне відхилення від абсолютизму і взагалі феодального ладу супроводжується яскраве стремління відмітити зародки нового порядку, що зв'язаний з оптимістичною концепцією світу у Монтеск'є.

Одною з суттєвих особливостей просвітницького абсолютизму Монтеск'є слід визнати зображення внутрішнього світу персоналу, світу пристрастей. Ця сфера в ХVІІ столітті розкривалась особливо в трагедії, в психологічній повісті, в мемуарах. У Монтеск'є з цією сферою зв'язане життя дружин Узбека. Просвітитель зображує в них незадоволення своїм становищем, виникнення в них стремління до свободи. «Персидські листи» Монтеск'є лише відкривають Просвітництво у Франції знаходяться в широкому центрі просвітницького руху, що відрізняють їх від більш пізніх творів, створених як самим письменником, так і іншими просвітителями. Висуваючи роздумуючого над життям героя, Монтеск'є забирає в нього активність, не дозволяє йому стати пропагандистом передової точки зору на світ, борцем проти неввічливості. Звідси відома пасивність інтелектуального героя Монтеск'є. Він викладає свої ідеї, а не слідує ним. Це не діяч, а глядач. Цим тезам і відповідає жанр роману.

В 20 - 30 - ті роки у Франції з'явився новий письменник з іншими думками, більш радикальними і сміливими ніж у Монтеск'є. Це Вольтер. Вже в першій половині ХVІІІ століття творчості Вольтера у французькій літературі належить одне з провідних місць. Справжнім же володарем дум всієї просвіченої Європи письменник став в середині і в другій половині століття, після появи своїх найвідоміших книг.[16, 104 C.]

Виходець із середовища багатих паризьких буржуа Франсуа Марі Аруе (1694 - 1778 р.р.), що прославився під псевдонімом Вольтер, став уособленням передової філософії і літератури свого часу не тому, що був найрадикальнішим мислителем. Навпаки, світогляд письменника характеризується явною поміркованістю. Але прижиттєва справа і авторитет Вольтера були закономірні і ним заслужені. Все його життя, особливості його темпераменту, система поглядів, основні риси таланту зробили його символом передової думки свого часу. На протязі свого довгого і бурхливого життя письменник не залишив без уваги жодного питання, що хвилювало суспільні кола. До того ж його чутливість до чужих думок були насправді чудовою і Вольтер. Пускаючи у користування власні оригінальні думки, одночасно проводив синтез і популяризацію чужих, підмічаючи їх потенційні можливості. Він «пропускав» ці нові ідеї через свою свідомість, робив їх своїми і переказував. У вольтерівських творах філософія говорила загальнозрозумілою і жартівливою мовою.

Якщо Вольтер і не був глибоко оригінальним мислителем, то блискучим письменницьким талантом він володів в повній мірі. Філософ, учений, політик, історик він був перш за все письменником. Вся творчість Вольтера виросла від злиття передової ідеології і літературної майстерності. Але не лише сприйняття, оперативність і письменницький талант зробили Вольтера настільки відомим. Важливим було не лише те, які ідеї він пропагував, але і те, кому він адресував цю пропаганду. Відомо, що ідеї Вольтера в тій чи іншій мірі задовольняли багатьох - і бідних інтелігентів, і аристократів, і філософських самодержців. Письменник часто суперечив сам собі. Такі відомі фрази, як «роздавити розум » і «якщо би Бога не було, то його потрібно було б вигадати» в його вустах симптомістичні. Іронія і скептицизм Вольтера поширювалися навіть на передові ідеї, які він сам поділяв. Письменник злісно знущався над церквою, він висміював честолюбство аристократів, але сміявся і над самовизначеними міщанами. В народовладдя він не вірив і його боявся. Революційним і реакційним крайностям він намагався протиставити щось третє - інтереси до передових наукових ідей, незалежність думок, вільнодумство і антиклерикальнісиь, деякий аристократизм духу, який і приваблював до Вольтера різних представників суспільства XVIIIст. Його послідовників називали «вольтер'янцями» і це було одночасно грубе прізвисько і досить позитивна атестація. Ідеями Вольтера захопились багато його сучасників, майже всі мислителі і письменники кількох наступних поколінь - і якобінці, і Стендаль, і Байрон, і Пелліно, а в Росії - Фонвізін, Новіков, Радіщев, і всі декабристи, і сучасники Пушкіна. Вольтер вступив у літературу в бурхливі роки, що послідували після смерті Людовіка XIV (1715р.), коли довго приховане незадоволення виплеснулось назовні, коли отримала широку популярність поезія не стільки смілива, скільки «хуліганська». За одну з них в 1717р. на одинадцять років він потрапив у Бастилію.[2, 223 C.]

Своїми сильними віршами і епіграмами Вольтер створював своєрідні веселі і скептично-кмітливі зауваження до історії своєї епохи. Як лірику малих форм, йому належить одне з перших місць в літературі того часу. Показовою є думка, яку висловив Гете у розмові з Еккерманом про дрібні вірші Вольтера, спрямовані до різних осіб: «Вони без сумніву належать до найкращих його речей. В них немає жодного рядка, в якому не було б сатири». Вольтер у віршах був не лише життєрадісним; його любовні вірші продиктовані не лише серцем, а й в більшій мірі розумом. Це був його коментар до питань, що його турбували на філософські, наукові, політичні теми. Звичні форми галантної лірики рококо він сповнював просвітницьким змістом. Показово, що звернення Вольтера до жанрів класичної літератури виявляють значні зміни, які ці жанри зазнали під пером письменника. Слід відмітити їх яскраве громадянство і демократизм. Одні з них перетворюються в маленькі філософські поеми. Філософські погляди письменника, відмічені раціональними і сенсуалістичними тенденціями, проявилось в таких його невеликих поемах як «Роздуми у віршах про людину» 1734р., «Поема про природний закон» 1752р.[23, 189 C.]

В ці роки основні положення в вольтерівського погляду на світ були проголошені в його функціональних філософських і науково-публіцистичних віршах, серед яких слід відмітити дві книги, що відразу звернули на Вольтера увагу громадськості, створили йому непримиренних ворогів і щирих друзів. Це «Філософські листи» 1734р. і «Основи філософії Ньютона» 1731 року. Обидві були результатом довготривалої подорожі в Англію (1726-1728рр.), знайомства з англійським суспільним ладом, наукою і літературою. Написані легкою і живою прозою, ці книги пропагували передову для того часу соціальну систему і передову філософію. Вольтер підводить читача до зіставлення англійських порядків з французькими і тим самим виносить останнім вирок у формі звинувачення.

Найбільший суспільний резонанс мали «Філософські листи», які давали повну характеристику політичного ладу Англії на початку XVIII ст. В перших семи листах Вольтер описує секти і релігії Англії, висловлює своє ставлення до них, але наголошує на англійській віротерпимості. Потім він аналізує державний устрій Англії. В кінці «листів» Вольтер подає основи філософії Бекона, Локка, Ньютона, оголошуючи себе прихильником їх матеріалізму і детермінізму.

Література епохи класицизму була знайомою з веселим еротичним і лукавим сміхом. Вольтер зробив у цьому жанрі якісний крок вперед; у нього іронія і пародія, життєрадісна проповідь чутливих насолод служить важливим ідейним і художнім завданням. Залишаючись «катахізисом сарказму», вольтерівська поема в легкій, не завжди пристойній балаканині, відкидає сам дух католицизму, проводить свідому критику біблійних текстів, викриває протиріччя церковного вчення.

Серйозну трансформацію класицизму спостерігаємо ми і в драматургії Вольтера, усвідомлюючи і розвиваючи традиції своїх попередників - Корнеля і Расіна. Театр був найбільш стійкою і найсильнішою пристрастю Вольтера. З театром зв'язані і перші його успіхи. Він був визнаний на початку як драматург. Вольтер став творцем просвітницького класицизму у французькій драматургії, яка відрізнялась від класицизму XVII ст.[9, 110 C.]

Важливим феноменом в ідейному розвиту Франції в ці десятиріччя є утвердження матеріалізму. Особливо доцільним в цей період є вчення про природу, про реальну, природну людину. Крім поняття природи в науковому розумінні, розглядають це поняття з точки зору матеріалізму, як природні, справедливі норми людської поведінки.

Друга половина 40-х рр. виявилась в житті і творчості Вольтера переломним. Спочатку наступає не довгий період його примирення з владою. Людовік XIV призначив письменника своїм придворним історіографом, в 1746р. його обирають у Французьку академію Пруський король Фрідріх II зробив його своїм особистим секретарем. Але це тривало не довго. Вольтер не залишив своєї гострої критики феодально-церковних догм. Більше того в його творчості починається більш зрілий етап, пов'язаний зі створенням цілої серії літературних шедеврів. Цей етап співпав з новим періодом в діяльності просвітителів, коли лідерство перейшло до представників демократично-плебейського крила, до Дідро і Руссо. Хоча Вольтер і не розділяв деяких позицій Дідро, хоча він і дискутував з позиціями Руссо, він взяв участь в основних починаннях філософів, написав деякі статті для «Енциклопедії». Глибоке вивчення історії, роздуми над подіями свого часу, а також ряд особистих трагедій зробили погляди Вольтера більш тверезими, хоча і скептичними. Вольтер приходить не лише до визнання зла як факту, який відвернути неможливо, що відображає переборні і далеко ще не пізнані закони природи, але і до активної боротьби із злом, якщо мова іде про людське суспільство. Боротьбу з деспотизмом і релігійним фанатизмом Вольтер вів не лише в своїх памфлетах, але і в своїх історичних творах, в яких намітився перехід від старої класичної до нової історіографії. Якщо такі історичні праці Вольтера, як «Історія Карла XII» (1731) і «Доба Людовіка XIV» (1739-1751 рр.) все ще повністю не розірвали зв'язок з біографічним методом, то в «Дослідженні про характер і дух народів» (1756-1769) письменник дає широку панораму історичного розвитку всіх народів, приділяючи багато уваги Сходу, особливо Індії і Китаю. В цій праці Вольтер виступає проти історичних концепцій минулого, що базувались на домінуванні християнства.[16, 148 C.]

Страницы: 1, 2, 3