Формування українського національного руху

Формування українського національного руху

Формування українського національного руху

ПЛАН

Вступ

1. Ідеологічні та історичні засади українського націоналізму

2. Причини та передумови виникнення націоналістичного руху. Пацифікація та спроби компромісу

3. Український націоналізм до 1929р. УВО

4. Конгрес Українських Націоналістів та створення ОУН

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Надзвичайно довгий період часу Україна формує свю власну державу. Процес становлення власної державності затягнувся на декілька століть. Після зникнення староукраїнської Галицько-Волинської держави, після визвольних змагань сімнадцятого століття, після скасування Гетьманщини і, нарешті, після невдалої спроби створення незалежної, сувереної та соборної держави в бородьбі за самостійність 1917-1920 років - ми отримали абсолютно закономірну реакцію, у вигляді українського інтегрального націоналізму в середині ХХ століття. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання - а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Особливо цей процес зрушив з цієї точки після отримання вкрай омріяної незалежності 1991 року.

В період між двома світовими війнами, а особливо під час останьої, український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування, національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 30-50-ті роки, на відмінно від іншого героїчного часу - є періодом чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто багато протиріч сплелося навколо нього і це павутиння неможна розплутати й посьогодні.

Обєктом дослідження є та українські націоналістичні рухи, які створили фундамент для ОУН, а також найголовнішим обєктом є власне Організація Українських Націоналістів.

Предмет дослідження. Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, думок тощо. В світі з особливою гостротою проявляються проблеми національних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”, що означає - особисте, власне, духовне „Я”. Саме це „Я” рухає людей у безкрайому вирії історичних подій і процесів Саме ця ідентичність створила стільки конфліктів лише за останнє століття, що людство ледве не проголосило себе вимираючим видом.

Націоналізм - як явище обстоювання свого ідеалу, котрий базується на принципах „великої сімї”, пробутив і відкрив „скриньку Пандори”, яку тепер неможливо зачинити. Стільки різних думок сприводу цього, що теперішньому заполітизованому та глобалізованому суспільству вашко розібратися, не кажучи, щоб вирішити цю історичну проблему.

Національне самовираження та свідомість - єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу. Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері. І мало цього - невтратити ці здобутки в майбутньому.

Метою дослідження є намагання розібратися в періоді формування і становлення українського націоналізму і визначити його роль в історії та думці сучасників.

Хронологічні межі роботи можна розділити на дві частини: початкова знаходяться в рамках кінця ХІХ столітя початком ХХ століття та головна з 1929 року до 1939-1940 років.

Тереторіальні межі дослідження. Враховуючі межі діяльності Організації Українських Націоналістів, інші націоналістичні рухи можна виділити значну частину Земної кулі: Європу, Росію, Північну Америку... Але головні тереторіальні межі - це Західна Україна в межах проживання українського етносу на 1939 рік (Східна Галичина, Лемківщина, Надсяння, Перемишельщина, Прикарпаття, Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Волинь, Холмщина, Буковина, Західне Поділля), окрім цих західно-українських земель потрібно виділити і менш активні регіони: Закарпаття, Прешівщина, Підлящщя, Берестейщина, Полісся, Центральне Поділля, Хотинщина. Але є ще друга група географічних районів діяльності обєкта дослідження - це не українські етнічні тереторії, до них відносяться: Чехословаччина (Прага, Братислава), Польща (Західна Галичина, Куявія, Мазовія - Варшава, Краків, Люблін), Німечина (Берлін, Дрезден, Лейпціг, Мюнхен, Нюрнберг), Румунія (Бухарест), Англія (Лондон). До останьої групи належать тереторії на яких в той чи інший час діяли закордоні проводи націоналістично спрямованих організацій, а у першу групу належать тереторії безпосередньої активної діяльності цього українського руху.

Завданням дослідження є виклад історичної діяльності та розвитку українського націоналізму, аналіз цих процесів, визначення ролі цих подій в історії. Проаналізувати оцінку цього явища. Визначити, які ж висновки можна зробити у справі інтегральних націоналістів?

Отже, залишимо політикам та ”державним” мужам цю проблему, томущо історія має звичку повертатися, хоч і з іншим обличям і нехай час розсудить, якщо встигне. А я спробую у своїй роботі, зрештою, розібратися в проблемі становлення українського націоналізму. Що це було за явище? Чому воно виникло? І що воно значить для нас - українців?

Донедавно проблема націоналізму, як явища, було суто політичною прерогативою, але досвід, що був накопичений в працях багатьох істориків та сучасників тих подій дає нам змогу провести власну оцінку тієї ситуації.

Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ними, істориками та свідками цих історичних потрясінь, використовувалась науковцями на початку дев'яностих років та в наш час. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і таке інше, оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ. І так-як слово „націоналіст” та „чорт”, в радянські часи, були тотожні, то зрозуміло, що роботи їхніх істориків мало грунтуються на реалії та, всвою чергу, переплітається з догмами тогочасного державного ладу.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як Степан Бандера, Андрій Мельник, . Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку - такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об'єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Взагалі істріографічну прблему я виніс в окремий розділ, так-як ця проблема не менш значна за сам історичний обєкт мого дослідження.

Ця праця складається з трьох розділів: перший - історіографічний екскурс, щодо проблеми націоналізму; другий - обгрунтовує і підводить до створення ОУН; третій - це історичні факти діяльності організації до початку другого світового колапсу.

У своїй роботі я намагатимусь бути обєктивним і, незважаючи на свої власні симпатії до діяльності Організації Українських Націоналістів, достовірно і безперекручень, на скільки це можливо, оцінити і викласти матеріал українського національного руху середини XX століття.

1. ІДЕОЛОГІЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Прийнято вважати в українській історичній науці, що коріння українського націоналізму сягають 90-х років ХІХ століття, який з'явився, як альтернатива ліберального українофільства та соціал-демократичних рухів. Хоча треба зауважити, що фундамент українського (інтегрального) націоналізму були, ще закладені в першій половині ХІХ століття. В творах українських літературних класиків Т.Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, В. Стефаника виринали на пері ті гострі слова та ідеї, які згодом заполонили душі і серця українських синів та дочок, що отримали відчуття самостійності і намагання скинути ті кайдани, на яких наш народ тягнув ненажерливих посіпак та окупантів. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - К., 2003.- С. 39 У 1931 році З. Коссак написав статтю «Проблема проводу в Івана Франка», в якій зауважив, що вагому роль у формуванні української націоналістичної думки відіграв насамперед Тарас Григорович Шевченко, а потім цю думку підхопив і Іван Франко. Коссак писав: «Шевченко своїми творами поклав тривкі основи під національно-політичне відродження українців і від нього йде початок правдивого наступу українців. І у продовжені Шевченкової творчості виступає Іван Франко, який наче доповнив інтуїтивність і пророчість Шевченка своєю інтелектуальністю. Національний вклад творів Шевченка знаходить своє відображення у су спільництві Франка». Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987.- С. 47 Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький у відповідь на лист одного з духовних діячів висловився так: «Ви вважаєте Івана Франка поборником інтернаціоналізму, а я вважаю його речником української державної суверенності». Один з членів проводу ОУН Петро Дужий згадує: «В той час, коли в складі Крайової Екзикутиви був, а пізніше очолив, Степан Бандера до ідеологічно-політично-вишкільної програми юнацтва ОУН входило вивчення творчості Лесі Українки. Кожен юнак і член ОУН знав на пам'ять думки та вислови поетеси, яка нагадувала про те, що той, хто нас визволятиме - в неволю візьме, а визволимось лише самі і вільними будемо. Червоною ниткою переплітається ця думка з працями Бандери, це зафіксовано в Постановах Великих Зборів ОУН. Поема Лесі Українки „Роберт Брюс”, іі вірші, в яких поетеса заявляє, що і проти надії сподіватися буде, і інші думки знайшли відображення у морально-етичних засадах українських націоналістів». Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів \\ Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. - С. 33

Таким чином зірки української культури та літератури, можливо, свідомо підготували свої твори, як проповіді, що стали грунтом для майбутньої української національної свідомості. В той час великому і працелюбному народу потрібна була власна, національна ідеологія, яка б обґрунтувала незалежність України та привела б народ до цієї мрії. Цю Думку ігнорували помірковані українофіли, які вимагали лише автономії українського народу і не більше, а соціалістичні ідеї взагалі відкидали будь-яку національну справу, як таку, що має право на життя. Іван Франко писав: «Не маючи в душі цього національного ідолу, найкращі українські сили тонули в „общеросійському” морі». Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 41

Крім української літературно-публіцистичної спадщини, величезний вплив, на серця справжніх українців, були праці Миколи Міхновського, того котрий перший серед українських політиків сказав: «Тільки незалежність і нічого іншого врятує Україну від статусу Малоросії». В свою чергу обґрунтували ідеологію українського інтегрального націоналізму такі діячі, як В'ячеслав Липинський та Дмитро Донцов.

Але ще до І Світової Війни першим ідеологом української незалежної думки виступив Микола Міхновський. Родом з мальовничої Полтавщини він був одним з ініціаторів заснування руху «Братство Тарасівців», публіцист та активний політичний діяч. Він, як юрист за освітою, обґрунтував і створив першу політичну програму партії Наддніпрянської України - Революційної Української Партії (РУП), виголошену 19 лютого 1900 року на Шевченківських святах та опублікував того ж року першу брошуру РУП під заголовком „Самостійна Україна”. В цій праці він, зокрема, зауважив наступне: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, коштом якого годуються. Часи вишиванок, сала та горілки минули. Нова українська інтелігенція стала до боротьби кривавої та безпощадної. Вона виписує на своєму прапорі: Одна, Єдина, Незалежна, Вільна, Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ!.. Усі, хто на нашій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців і доки хоч один ворог лишиться на нашій території, ми не маємо право покласти оружжя. Нам на нікого надіятися і нічого озиратись на зад». За свої одвічні переконання і намагання він поплатився, але його справа жила та животіла в устах, в серцях в душі і в мрії звичайного українця, звичайного селянина, звичайної людини котра через пару десятків років взяла зброю в руки і своєю кров'ю захотіла, зажадала жити на своїй землі, щоб ніхто не зміг її забрати від звичайного господаря.Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков, 1987. - С. 43

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де «не-соціаліст» -- не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація -- це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. «Нація -- єдність духовна -- родиться завжди від держави -- єдності територіально-політичної -- а не навпаки. Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність.- 1992. -- № 6. -- С. 77

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації -- це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність . -- С. 84

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством -- колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5