скачать рефераты

скачать рефераты

 
 
скачать рефераты скачать рефераты

Меню

Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985) скачать рефераты

p align="left">Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСР важливим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах, яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, а саме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі, - прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація не вимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепління радянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення економічного обміну між цими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпорт західної технології, щоб підвищити продуктивність праці в радянській промисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну із найбільш економічно динамічною європейською країною мало величезне значення. Угоди, які були укладені на початку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору, зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якої так домагався Радянський Союз.

1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви в травні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і «згоди» між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тут виявилася несподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні в липні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай. Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю, керівництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», яка майже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.

У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення на радянсько-китайському кордоні, найбільш серйозні - в березні 1969 р., коли загинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку про свій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Таким чином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, перетворившись на реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполученими Штатами. У цих умовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленню дипломатичних контактів із Заходом, яка увінчалася сенсаційним запрошенням президента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення із Сполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, що два його головних противника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такому розвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви, майже відразу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.

За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972 р. пішло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами в Москві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписано 23 угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захисту навколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, не кажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розрядки» складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь.

У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходом та Заходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпорт рівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кредитів та крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Радянські керівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, доручаючи іноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністрації розвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальне включення Радянського Союзу в світову економіку сприяло б зміцненню існуючого світового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичну лібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режиму найбільшого сприяння. З ініціативи сенатора Джексона американський конгрес пов'язав падання цього статусу із зобов'язанням радянського уряду зняти обмеження на еміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництво визнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значення для економіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, де ціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У той же час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували списки КОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї в країни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмін розвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом та Заходом (який дозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витратами підняти запущену економіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна «новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепіним, заявила про себе вже в 1974 р. І все ж орієнтація на радянсько-американське зближення, яка захищалася Брежнєвим (і поєднувалася з консервативною внутрішньополітичною лінією, як ми вже це бачили), взяла гору.

З усіх укладених між СРСР та США в період «розрядки» угод найбільш новаторською була угода про обмеження стратегічних озброєнь. Досягнутий СРСР в 1969 р. паритет по числу міжконтинентальних ракет спонукав до переговорів по їх обмеженню. Тимчасовий договір, укладений 26 травня 1972 р. в Москві на п'ять років і названий ОСО-1 (Обмеження стратегічних озброєнь), обмежував для обох сторін число міжконтинентальних ракет і ракет, що запускаються з підводних човнів. Дозволені рівні були для Радянського Союзу вищими, ніж для Сполучених Штатів, в тій мірі, в якій Радянський Союз ще відставав від американських систем, що дозволяли одній ракеті нести боєголовку з кількома ядерними зарядами, які можуть спрямовуватися на різні цілі. Таким чином, досягнутий СРСР паритет був досить відносним. Оскільки ж договір ОСО-1 стосувався тільки числа ракет з бойовими частинами, що розділяються, а не числа ядерних зарядів, СРСР мав право удосконалити свою військову техніку і наздогнати США. ОСО-1 не зупиняв, отже, гонки о і озброєнь; це був тільки перший успіх, який, однак, явно провіщав подальший рух.

У політичному плані ця угода означала для Радянського Союзу визнання Сполученими Штатами його статусу великої держави і клала, таким чином, кінець тривалому періоду нерівності в радянсько-американських відносинах. Обидві держави визнавали свою взаємну уразливість та необхідність у підтримці певного балансу в збройних силах. У листопаді 1974 р., під час зустрічі у Владивостоці між новим американським президентом Дж. Фордом та Л. Брежнєвим, була досягнута принципова домовленість, яка повинна була привести до угоди ОСО-2. Цей новий договір повинен був на період Ї977-1985 рр. охопити більше число видів озброєнь (стратегічні бомбардувальники, боєголовки, що розділяються). Це було б значним кроком уперед, однак договір не був укладений, як передбачалося, в 1977 р., головним чином внаслідок чергового «ривка» американської технології, що створила новий тип озброєнь, який зробив справжню революцію в цій області, - крилаті ракети.

Отримавши цей козир, американці відмовилися враховувати нову зброю при узгодженні рівнів озброєнь і без того дуже високих (2400 носіїв, з яких І 300 - з головними частинами, що розділяються). Щоб виправдати своє рішення, вони послалися на відмову СРСР включити в угоду свій новий бомбардувальник, відомий на Заході як «Бекфайр». Погіршення радянсько-американських відносин, що почалося з І975 р. з причин, що лежали поза цими відносинами як такими, висвітило обмеженість ОСО-2: з одного боку, уявлення про вартість, про «військовий бюджет», про «частку витрат, що направляються па озброєння» не співпадали на Заході і в Радянському Союзі, де військово-промисловий комплекс був засекречений і користувався значною фінансовою та економічною самостійністю; з іншого боку, все більш швидкий розвиток озброєнь робив розрахунок на військову рівновагу між двома великими державами дуже проблематичним, і всяка перевага одного табору створювала загрозу іншому.

Ніяка угода не може бути досягнута, якщо немає мінімуму довіри з обох боків. Зрештою, ОСО-2 був підписаний в 1979 р. Брежнєвим і президентом Картером, але так і не був ратифікований американським конгресом: по-перше, через вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, по друге, через опір адміністрації Рейгана, яка вважала угоду невигідною. Незважаючи на це, договір ОСО-2 все ж ставив гонку озброєнь в деякі рамки, що дотримувалися обома сторонами, і в цьому була його заслуга.

«Розрядка» напруженості, яка виявилася найбільш глибокою в 1972 1975 рр., була закріплена важливою міжнародною угодою: 1 квітня 1975 р. керівники європейських країн, до яких приєдналися Сполучені Штати й Канада, підписали в Хельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки та співпраці в Європі. Це було великим успіхом радянської дипломатії. Радянський Союз, нарешті, досяг мети, яку вже давно переслідував: урочисте визнання територіального й політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі. В обмін на це визнання західні учасники наполягли на включенні в Акт, незважаючи на опір радянської сторони, статей п ро захист прав людини, свободу інформації та пересування.

Хоча конкретні форми реалізації цих свобод не були встановлені, сторони підтвердили право людини знати свої права й обов'язки в цій сфері та діяти відповідно до них. Саме на основі цього принципу в СРСР організувались групи дисидентів (яких, незважаючи на це, переслідували не менше, ніж раніше).

Одночасно з Конференцією в Хельсінкі, але поза прямим зв'язком із нею, починаючи з 1973 р. поновилися переговори між представниками країн Варшавського Договору і НАТО про скорочення збройних сил в Європі. Незабаром ці переговори зайшли в глухий кут через жорстку позицію представників Варшавського Договору, який мав перевагу у звичайних озброєннях в Європі. Дисбаланс ще більше збільшився в середині 70-х рр. у зв'язку з установкою в Східній Європі нових радянських ракет середньої дальності СС-20 (що не підпадали під угоди по ОСО). У грудні 1979 р. НАТО вирішив закрити це «вікно уразливості» (Г.КІссінджер), ухваливши «подвійне рішення»: продовжувати переговори по ОСО, але у разі їх невдачі встановити у Західній Європі до кінця 1983 р. як міру у відповідь крилаті ракети «Круїз» та ракети «Першинг» (572 одиниці), здатні досягати території Радянського Союзу.

Такий розвиток відносин означав втрату взаємної довіри, - якщо вона й мала коли-небудь місце - між Заходом та Радянською державою.

По суті, в основі «розрядки» лежало глибоке непорозуміння. Заходу вона представлялася «глобальною», він визнавав існуюче в Східній Європі становище (щонайбільше вимагаючи поваги прав людини - без особливих на те ілюзій), розраховуючи, що у відповідь на це СРСР утримається від участі у конфліктах в інших країнах. Для радянської ж сторони «розрядка» обмежувалася зобов'язанням не втручатися у справи Заходу (наприклад, через компартії, які після виникнення «єзрокомунізму» були все менше схильні слідувати вказівкам Москви). Ці зобов'язання у жодній мірі не означали, однак, що радянська зовнішня політика, в якій перепліталися військова стратегія, міркування ідеологічного характеру та внутрішні проблеми, буде направлена па сповільнення «ходу історії» та відмову від «класових відносин» з країнами, які ведуть «боротьбу проти імперіалізму». У другій половині 70-х рр., слідуючи генеральній лінії, обраній в післясталіпський період, Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, беручи на себе псе нові зобов'язання, особливо на Ближньому Сході та в Африці.

Гак, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту звільнення Мозамбіку, потім безпосередньо втрутився у конф-нікт в районі Африканського Рогу, спочатку на боці Сомалі, потім, поверпу-нпшеь до союзу з Ефіопією, - генерала Менгісту і підтримав його у війні в Огадене. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-морської потужності, яка в 70-і рр. зна-чиозросла.

Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР, керуючись запропонованою адміралом Горшковим новою стратегією, демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.

У цих умовах факт існування не тільки країн-союзниць Радянського Союзу, але й тих країн, на чолі яких стояли марксистсько-ленінські партії, які «свідомо здійснють експансію соціалізму» в зонах, стратегічне значення яких прочиняло безліч потенційних можливостей в регіональній політиці, ставав дуже важливим. Хіба Радянський Союз не міг чинити тиск з побережжя Анголи на морські шляхи навколо південноафриканського мису? І більше того, хіба присутність Радянського Союзу в Ефіопії та в Південному Ие-мені, тобто на обох берегах Червоного моря, не давала йому можливість дати відчути зростаючу вагу його військово-морських сил в цьому життєво важливому для Заходу регіоні? Ці сприятливі перспективи відносилися головним чином до політичної та дипломатичної переваги Радянського Союзу і зумовлювалися його здатністю демонструвати силу своїм реальним і потенційним союзникам. У цьому значенні Ангола та Ефіопія були важливими віхами в процесі, який у другій половині 70-х рр. призвів до краху радянсько-американської «розрядки».

Смертельний удар «розрядці» був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані в грудні 1979 р. Коли радянські керівники ухвалювали рішення ввести війська в Афганістан, вони, звичайно, не могли уявити собі, які серйозні наслідки спричинить ця їх «ініціатива» і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом та Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився у залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., внаслідок якого до влади прийшли афганські комуністи на чолі з Таракі, ще більше зміцнив це становище й додав йому безповоротного характеру. Оскільки Захід не прореагував па події 1978 р., радянська сторона, намагаючись втримати завойовані позиції і не бажаючи допустити падіння дружнього їй режиму, вирішила, що може діяти безкарно. Хіба не схожа військова інтервенція грудня 1979 р. на операцію внутрішніх військ, та ще й у зоні впливу, на яку ніхто не претендував? Насправді, на протязі попередніх років міжнародна політична кон'юнктура в цьому регіоні різко змінилася.

Якщо державний переворот квітня 1978 р , який зміцнив радянський вплив в Афганістані, не викликав ніякої реакції з боку американців, то тільки тому, що в Тегерані влада була в іранського шаха. Вторгнення ж в Афганістан сталося менше ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, якої вони зазнали, втративши після повалення шаха такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що мав особливо важливе стратегічне значення. В обстановці нищівної невдачі в регіоні, нафтового психозу і, зверх того, захоплення американських заложників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася приголомшеною Америкою як агресія, непрямо направлена й проти неї. Довершена відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого Радянським Союзом вторгнення В'єтнаму в Камбоджу, інтервенція в Афганістані, здавалося, була апогеєм безпрецедентного розмаху радянської експансії. Завдяки реакції, викликаній цією інтервенцією в США, перемогу на виборах восени 1980 р. отримав Р.Рейган. а його зовнішня політика стала головною перешкодою для радянської дипломатії 80-х рр.

Захоплення Радянським Союзом Афганістану з усією очевидністю підтвердило поступово поширену па Заході з другої половини 70-х рр. думку про те, що «розрядка» була «вулицею з одностороннім рухом», сильно нагадуючи шахрайство на ринку. Економічна співпраця між Сходом та Заходом не тільки не сприяла конвергенції двох систем, про яку мріяв Л.Сахаров, вона ніскільки не знизила військової загрози з боку Радянського Союзу, а можливо, навіть непрямо сприяла її зростанню більш або менш легальним постачанням новітньої техніки. Афганська «справа» поклала, таким чином, початок новому періоду глибокої недовіри, навіть протистояння двох наддержав, яке виражалося в постійних обвинуваченнях, в символіці, яка навмисно чорнила противника («СРСР - це імперія зла», як висловлювався Р.Рейган), у демонстративних акціях (відмова американської, а потім і радянської сторони від участі в Олімпійських іграх відповідно в Москві та Лос-Анджелесі).

Протягом трьох років (1981-1983 рр.) основні зусилля радянської дипломатії були направлені на те, щоб перешкодити розгортанню американських євроракет, які радянські керівники сприймали як спробу США обійти встановлений ОСО-2 рівень і порушити стратегічну рівновагу, зафіксовану ними.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8