Економічне становище України в роки Хмельниччини

Лівобережна Україна в другій половині XVII ст. була основним постачальником зерна на правобережний ринок, Поділля забезпечувало хлібом Закарпаття, Прикарпаття, звідти вивозилися коні, воли, корови, вівці. Головним центром торгівлі Лівобережжя з Правобережжям був Київ, звідки товари розходилися по всій Україні.

Активною була торгівля Правобережної України з Запорожжям: звідти везли сіль, рибу, зброю, чоботи, а купували коней, волів. Про обсяги торгівлі свідчить скарга кошового отамана на шляхту, що пограбувала 724 козаків забрала 1242 коней, 546 волів, 405 возів з рибою, 386 пар чобіт, 204 рушниці, всього товару на 1 598 277 талярів.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали через стаціонарні заклади -- крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки). Наприклад, у Кременці (середина XVI ст.) налічувалося 70 крамниць, Овручі (1629 р.) -- 30, Кам'янці-Подільському (1570 р.) -- 40, Володимирі-Волинському (середина XVI ст.) -- 30. У 1566 р. тернопільські купці отримали привілей на володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. польський король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI ст. на ринку у Львові працювало 15 крамниць, відкривалися нові. У тих крамницях ("крамах") вирувало торгове життя: були ятки шевські, крамниці золотарів, аптекарів, кушнірів, слюсарів, будки перекупок, саджавки з рибою. Черниці з монастиря Введення Богородиці продавали нитки.

У 80-х роках XVIII ст. у Лубнах торгувало 73 лавки (крамниці), Чернігові -- 68, Миргороді -- 52, Золотоноші -- 36, Сумах -- 40. Усього в містах і містечках Полтавщини і Чернігівщини було 2120 крамниць. У Буковині налічувалося близько 600 торгових закладів. У Бродах у Східній Галичині існувало 144 склепи і 67 крамниць.

Поширеною була така форма торгівлі, як корчмарювання. Торгували горілкою, пивом, медом. У середині XVI ст. у Києві діяло 58, у Вінниці -- 42, Славуті -- 10, Шепетівці -- 7, в Луцьку -- 68 шинків. У Галичині корчмарювання було на відкупі у корчмарів, в основному польських євреїв. Наприкінці XVIII ст. на 5467 сіл і міст Галичини припадало 5602 корчми, в Буковині торгувало близько 400, у Закарпатті лише Ужгородська казенна домінія здавала в оренду майже 80 корчм. У Лівобережній Україні дрібним виробникам забороняли продавати горілчані напої вроздріб, тому козаки і міщани орендували корчми.

Була поширена відкупна система. Після сплати певної суми в державну скарбницю відкупник отримував монопольне право на продаж горілки.

З кінця XVIII ст. у західноукраїнських землях з'явилась аукціонна торгівля. Продавали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу, право на відкуп і оренду прибутків міста.

Протягом XVII--XVIII ст. визначились основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька. Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків, друга -- через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До десяти доріг проходили через Чернігів -- до Києва, Глухова, Новгорода-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кордону. З Харкова шляхи вели до Катеринослава та Херсона; до Києва -- через Охтирку, Гадяч, Прилуки; до Сум і Новгород-Сіверського; на Дон. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так званим Південним шляхом: Львів-Глиняни- Золочів-Вишневець-Ямпіль- Ляхівці-Заслав-Полонне-Житомир-Коростишів-Білогородка-Київ.Зі Львова йшли шляхи на Станіслав-Коломию-Чернівці, на Самбір-Турку-Ужоцький перевал-Ужгород, на Стрий-Сколе-Верецький перевал-Мукачеве.

Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях почалося будівництво шосейних доріг, що було викликано економічними і воєнними інтересами Австрії. З 1779 по 1790 р. було побудовано 750 км доріг, що з'єднали Львів з більш-менш значними містами Прикарпаття і Буковини, через перевали -- із Закарпаттям, Віднем.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали річкові шляхи Дніпром, Дністром, Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру -- із Твер'ю і Смоленськом, по Десні--з Москвою, по Дніпру, Прип'яті та Березині -- з білоруськими та литовськими містами. Уже в 1571 р. в Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком'яг -- невеликих річкових кораблів. Окремі заможні купці мали по дві й більше ком'яг. Крім того, було 10 великих човнів. У 1657 р. в Києві почав працювати річковий порт.

Отже, внутрішня торгівля в XVI--XVIII ст. стимулювала господарське піднесення, сприяла розвитку товарного виробництва та спеціалізації окремих регіонів, об'єднувала в економічне ціле села і міста України. Процес формування національного ринку продовжувався.

Значну роль у господарському розвитку українських земель відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактур, зростання міст призвели до зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах Західної Європи. Такі країни, як Англія, Голландія, стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції та сировини з України. В той самий час Україна була ринком збуту виробів мануфактурної промисловості західних країн.

У XVI -- першій половині XVII ст. на захід вивозили волів, зерно, коней, шкіри, мед, віск, закарпатські вина, полотно, пряжу, поташ, сіль, дерев'яні вироби. Торгові зв'язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги над купцями, середньою шляхтою, оскільки вони не сплачували регіональних мит і податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для доставки товарів до річкових пристаней, на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон'юнктури останньої чверті XVI -- першої чверті XVII ст. експорт з Галичини і Волині досяг великих розмірів.

У торгівлі України з Заходом значну роль відігравав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ, через який вивозили багато лісових матеріалів: бруси, дошки, клепки, щогли, попіл, поташ. Завозилися в Україну насамперед промислові вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти німецькі, англійські, голландські, французькі товари -- ювелірні вироби, зброю, тонке полотно, сукно, прикраси, книги тощо.

XVI -- перша половина XVII ст. характеризувалися також подальшим посиленням торгових зв'язків України з Молдавією, Росією, Кримським ханством і країнами Азії -- Персією, Індією та Аравією. Українські купці часто отримували від молдавських господарств грамоти-привілеї на пільгову торгівлю. До Молдавії надходили свинець, мідь, залізо, золото, срібло, металеві вироби, тканини, головні убори, скло; з Молдавії та Волощини -- вина, риба-білуга, мед, віск, воли, шкіри, горіхи.

Розширювався асортимент товарів зовнішньої торгівлі з Туреччиною. Королівська комісія, яка встановила в 1633 р. у Львові "таксу" східних товарів, називала серед імпортованих з Туреччини шовк, атлас, перські килими, тигрові та борсукові шкіри, дорогу сірійську зброю, індиго для фарбування, арабських коней, прикраси, вина, рис, родзинки, прянощі. Зі Львова в Туреччину везли зброю і свинець, кушнірські вироби, сукно, ножі. У Снятині знаходилася головна митна "комора" для турецьких і молдавських товарів.

В імпорті з Угорщини чільне місце займали вина, залізні вироби, мідь, срібло, золото, селітра, сукно, а в експорті -- сіль, гончарні вироби. Угорські купці приїжджали за товаром до Старого Самбора -- головного центру торгівлі поблизу кордону.

Розвивались українсько-російські торгові зв'язки. Українські купці торгували не лише у прикордонних містах, а й возили свої товари в Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Російські купці збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському, Кам'янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра, сукно, полотно, металеві та дерев'яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг, ювелірні вироби. В Росію вивозили шкіри, худобу, овець, коней, вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло, гончарні та інші вироби. Російські купці везли з України книги, продавали їх у Москві та найвіддаленіших районах держави. Так, у бібліотеці солепромисловиків Строганових у Сольвичегодську налічувалося сотні українських книг переважно "киевской печати". З Києва в Москву та Підмосков'я привозили для палацових садів різне насіння, саджанці угорських групі та слив, виноградні черенки. До двору московського царя Олексія Михайловича з України поставляли волоські горіхи.

Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, знаходилася російська купецька колонія. Київ був також основним пунктом транзитної торгівлі Росії з країнами Сходу. Через Київ товари з Персії, Індії, Аравії, Сирії направлялися до Москви, Пскова, Нижнього Новгорода, Швеції та Данії.

Утворення Української козацької держави відкрило широкі перспективи міжнародної торгівлі. Б. Хмельницький ввів у 1654 р. нову систему оподаткування. Мито збирали у розмірі двох золотих з кожних 250. Це було в 2,5 раза менше порівняно з тарифом 1643 p., що діяв в Україні до Визвольної війни. Гетьманські універсали заохочували імпортну торгівлю, обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Водночас було заборонено продавати хліб у Польщу,

Під час Визвольної війни розрив з Польщею послабив торгові зв'язки з західними країнами. Активно велася торгівля з Білорусією, Молдавією, Туреччиною, Кримом. Так, Б. Хмельницький продав у Молдавію поташ на 200 тис. талярів. У 1652 р. в Молдавію було привезено 400 возів із сіллю. Було розроблено проект договору з Туреччиною щодо торгівлі на Чорному морі. Українські купці отримали право вільно плавати і торгувати в Чорному і Середземному морях, звільнялися від мит і податків.

Систематичними були зв'язки з Московською державою, які раніше мали нестабільний характер. Царський уряд у 1649 р. дав дозвіл українським купцям на безмитну торгівлю в прикордонних російських містах. Такий самий дозвіл дав Б. Хмельницький російським купцям. Скасовувалося мито на зерно, сіль, що вивозили з Росії в Україну. В прикордонних російських і українських містах влаштовували гостинні двори для російських та українських купців. Україна експортувала худобу, конопляне прядиво, тютюн, горілку, віск, воєнну здобич, поташ.

Важливе місце серед товарів з України посідала горілка. В "Глухівських статтях" і "Коломацьких статтях" були спеціальні пункти, що забороняли продавати горілку на території Росії, дозволяли здавати її лише на кухлеві двори, що були збудовані в Лівобережних містах царським урядом і приймали горілку за певну плату. Проте дрібні торговці таємно торгували нею в російських містах. Старшина, багаті купці вивозили і продавали горілку в центральних районах Росії, де вона коштувала дорожче, ніж у Лівобережжі. Для потреб армії велику її кількість закуповувала держава. В XVIII ст. торгівля горілкою була монополізована підрядниками державної скарбниці та скупниками.

Козацька старшина і купці монополізували продаж в Росію селітри, а Російська держава -- право на її купівлю. Так, в 1700 р. вона закупила 30 тис, в 1790 р. -- майже 53 тис. пудів селітри.

Лівобережні купці везли в російські міста з країн Західної Європи, Туреччини, Криму предмети розкоші, дорогі тканини, прянощі, шаблі, лати, піщалі, латинські книги.

В кінці XVIII ст. посилилися торгові зв'язки Росії з південними українськими землями. Російські купці продавали там будівельні матеріали, продовольство, купували у місцевих жителів велику рогату худобу, коней.

Важливу роль у зовнішній торгівлі відігравали купці-іноземці, особливо греки, їхні колонії існували в Києві, Переяславі. Б. Хмельницький дозволив грецьким купцям торгувати безмитно на всій території України, їх подвір'я звільнялися від підводної повинності та постоїв військ.

Зовнішні торгові зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Шляхта продовжувала користуватися правом безмитної торгівлі. Магнати мали свої власні флотилії, пристані, склади для зберігання товару, використовували своїх селян для виконання феодальних повинностей або за примусовим наймом. Зовнішній товарообіг Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивезення товарів -- в 29 разів.

Центром транзитної торгівлі між Заходом і Сходом було м. Броди. Після загарбання Австрією Галичини і надання Бродам прав "вільного" міста ( 1799 р.) через нього проходила торгівля Австрійської імперії з Росією, країнами Причорномор'я та Азії.

Головними перешкодами на шляху формування внутрішнього ринку в Україні та розвитку зовнішньої торгівлі були умови недержавності та залежності від інших країн, феодально-кріпосницькі відносини.

У другій половині XVII -- XVIII ст. в Речі Посполитій антиукраїнська політика в галузі торгівлі продовжувалася. На Правобережній Україні феодали обмежували селянську торгівлю, встановлюючи монопольне право на купівлю-продаж продукції сільського виробництва. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі. Діяла постанова, що давала шляхті право на безмитну торгівлю.

На початку XVIII ст. в Українській гетьманській державі розпочалися зміни в торгівлі, які були пов'язані з зовнішньоекономічною політикою російського уряду, що мала протекціоністський характер. Торговою грамотою 1649 р. і Новоторговим статутом 1667 р. в Московській державі були знищені англійські та голландські привілеї, обмежені права в торгівлі для всіх іноземних купців. Російський торговий капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлено високе мито на іноземні товари, ввіз окремих товарів був заборонений, на деякі з них встановлена державна монополія, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, які входили до складу Російської держави, була спрямована на перетворення української торгівлі на колоніальну.

Зазнала змін митна політика. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввезення товарів з Росії, так звану індукту, за вивіз -- евекту. Цей податок йшов до української державної скарбниці. Було встановлено особливе мито на користь російської скарбниці, а потім в російських портах за цей самий товар мито бралося знову. Плата була золотом, становила 8--10 % вартості товару.

Царський уряд в 1754 р. скасував мито на товари, які надходили в Росію з України, і, навпаки, заборонив збір мита на території Лівобережжя. Російські купці отримали значні пільги, їхні двори звільнялися від військових постоїв, їм дозволялося влаштовувати окремі лавки і магазини. З 1771р. російські купці могли вільно селитися в Україні, купувати будинки, інше нерухоме майно в Києві та Ніжині. Маніфест 1784 р. затвердив за російськими та іноземними купцями право на необмежену торгівлю в містах Південної України та Криму.

Царський уряд став на шлях регламентації зовнішньої торгівлі Української гетьманської держави з іншими країнами. За Петра І почалася примусова переорієнтація торгових шляхів у західні країни. У 1701 р. було видано указ про те, щоб українські купці возили товари до Азова, хоча цей порт практично не мав виходу до європейських країн. Було наказано вивозити прядиво, поташ, юхту, клей, сало, віск, олію, солому та інші товари через Архангельськ на Білому морі. В ході Північної війни після завоювання Риги ці товари можна було експортувати через названий порт. Було видано кілька указів (1714 p., 1719 p.), якими заборонялося взагалі вивозити українські товари через чужоземні порти, а тільки через російські (Петербург, Архангельськ).

Українські купці, щоб виїхати за кордон, змушені були заїжджати до Глухова і давати гетьманській канцелярії опис товарів. Після скасування українських паспортів в 1722 р. дозвіл видавав російський комендант, а потім губернатор у Києві, а огляд товарів проводився в Брянську.

Контролювались український імпорт і експорт. Заборонялося вивозити за кордон збіжжя і ввозити деякі товари -- дорогі тканини, панчохи, цукор, фарби, полотно, білизну, тютюн, карти, сукно. Це було зроблено для того, щоб названі товари не конкурували з продукцією російських мануфактур. Запроваджені обмеження призвели до зниження цін на українські товари на ринку. Уряд і торгові російські компанії скуповували ці товари за дешевими цінами, а потім продавали за кордон.

Розвиток торгівлі в XVI--XVIII ст. сприяв процесу подальшого формування фінансово-грошової системи. Для тогочасного грошового обігу характерним був біметалізм -- використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

У XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та польські денарії, півгрошові монети. Набули поширення срібні таляри (27 г), угорські золоті дукати (3,5 г). У результаті грошової реформи 1526--1528 pp. в Польщі почали карбувати срібний грош, що дорівнював 18 денаріїв. Було введено лічильний золотий, на який йшло ЗО грошів. Реальною срібною монетою золотий став у 1564 р. ("півкопка"). Після Люблінської унії в результаті грошової реформи С. Баторія в 1578--1580 pp. була створена єдина монетна система для Речі Посполитої. Припинилося карбування півгроша і денаріїв, основними монетами стали шеляги (со-ліди), гроши, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 р. -- польський золотий, або таляр (30 грошів, або 60 півгрошів). Випускалися легкі таляри (12,5г чистого срібла) і важкі, або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1627 р. польський уряд заборонив карбувати дрібні монети, а лише таляри (90 грошів), півталяри, дукати (180 грошів). У зв'язку з кризовим станом економіки Речі Посполитої в середині XVII ст. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла -- тимфи. Всі ці монети були в обігу на українських землях в складі Речі Посполитої до кінця XVIII ст. У 70-х роках XVIII ст. з обігу були вилучені боратинки і тимфи. Основними грошовими знаками залишалися польський золотий (4 срібних і ЗО мідних грошів), дукат (13 злотих), таляр (8 злотих). Після загарбання України Австрією на західноукраїнських землях поширилась австрійська монетна система.

З середини XVII ст. на території Української козацької держави поширилися російські срібні та в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 р. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містилося 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, проте швидко знецінилися, що призвело до вилучення їх з обігу. Срібні монети -- російські таляри, або єфімки, в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях в XVI--XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим -- від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди -- 50--100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Оскільки не було інших умов для розвитку ринкових відносин, лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі на відміну від західних країн важливе значення мав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики з державної скарбниці. В 1754 р. створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8 % річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 крб. до 10 тис. крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р. Після цього його капітал було передано Державному позиковому банку. Невеликі капітали Петербурзького купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцями Петербурзького порту призвели до його закриття в 1782 р. і передачі вкладів до Дворянського банку.

Державний позиковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 крб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавали дворянству строком до 20 років з уплатою 5 % річних, містам -- на 22 роки і 4 % річних. Вклади приймали з виплатою 4,5 % річних.

Комерційні операції здійснювали з 1772 р. облікові та страхові контори в провінціях при Державному асигнаційному банку. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було створено вексельний статут, а в 1740 р. -- банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12--20 % річних.

Протягом XVI--XVIII ст. на українських землях відбулися зміни в фінансово-податковій системі й грошовому обігу. У Великому князівстві Литовському питаннями фінансів займалися підскарбії. Литовський статут 1529 р. звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. "Устава на волоки" (1557 р.) на землях великого князя ввела оподаткування замість дворища від диму відповідно до родючості грунту. Після Люблінської унії (1569 p.), коли українські землі були приєднані до земель корони, на них поширилася польська фінансова система.

У 1629 р. в Речі Посполитій була проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса було введено подимне -- податок з будинків у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Ремісники з 1632 р. платили окремий податок. Зберігалася стація на утримання війська. Були встановлені державні торгові мита: в 1629 р. за вивіз товарів -- евекта в розмірі 2--4 % їх вартості, в 1643 р. -- за ввіз товарів -- індукта в розмірі 4 % вартості товарів. На початку XVII ст. реальний доход від них становив 288 тис, а в середині XVII ст. -- 466 тис. дукатів.

В Українській козацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони були невіддільні від його приватного господарства. Доходи створеного державного скарбу за Б. Хмельницького становили сотні тисяч золотих. Частину доходів він діставав від земельних володінь -- колишніх королівщин, маєтків магнатів, шляхти і католицького духовенства. У трьох воєводствах (Київському, Брацлавському та Чернігівському) королівни-нам належало близько 450 міст і сіл, магнатам і шляхті -- близько 1400, католицькій церкві -- понад 50. Ці землі частково були зайняті селянами й козаками, частково перейшли у відання військового скарбу. Більшу частину цих земель держава передала старшині та козакам, які не одержували ніякої платні грішми, а також монастирям. Деяку частину землі військовий скарб продав.

Значні доходи козацька держава одержувала із сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприємства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умовах становлення та зміцнення Української держави великого поширення набула оренда. Орендували винокурні, шинки, корчми, млини та ін. Великими орендарями були магістрати й монастирі. Поруч з ними багаті козаки та міщани брали оренду на власні імена. Вони здебільшого орендували млини, винокурні, шинки.

Важливою статтею поповнення державного скарбу були доходи від торгівлі. Існував ряд внутрішніх торгових зборів, що їх платили на торгах і ярмарках, зокрема возове -- від возів, помірне -- від мір збіжжя, повідерщина -- від продажу відрами спиртних напоїв, а на дорогах -- мостове, перевіз. Великі міста гроші від цих зборів брали на власні потреби, а містечка -- передавали їх до скарбу. Повністю належали скарбові кордонні мита від ввезення та вивезення товарів. Усі старі оборонні універсали, надані купцям, було скасовано, "аби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не бил", проте гетьман іноді звільняв купців від мит та інших торгових зборів.

Кошти державного скарбу за Б. Хмельницького витрачали в основному "на утримання послів і на всякі військові потреби". Рядових козаків за свою службу забезпечували земельними ділянками. Проте вища військова старшина й адміністрація одержували платню грішми: генеральний писар -- 1000 золотих, генеральний обозний, військові судді -- по 300, судовий писар -- 100, гетьманський бунчужний, гарматні, полкові, сотенні хорунжі -- по 50 золотих. Така платня була затверджена "Березневими статтями" 1654 р. Делегати Війська Запорозького пропонували видавати платню також полковникам і полковим осавулам по 200 золотих, сотникам -- по 100, іншим старшинам -- по 50, рядовим козакам -- по 30 золотих, але це прохання не було задоволене.

Однак, незважаючи на складні умови Визвольної війни середини XVII ст., фінанси України в цілому були добре організовані. Державний скарб, успішно долаючи труднощі, виконував покладені на нього важливі функції.

Список літератури

1. Cубтельний О. Україна. Історія. - К., 1991.

2. Барг М. Некоторые теоретико-методологические вопросы истории формирования мирового рынка в XVI - XVIII вв. // Экономическая история: Исследования, историография, полемика. - М., 1992.

3. Бойко І. Селянство України в другій половині XV - першій половині XVIII ст. - К., 1990.

4. Борисенко В. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.--К., 1996.

5. Васильева Р., Смолка А. Соціально-економічна політика Б.Хмельницького // Економіка України. - 1995. -№11. - С. 73-80.

6. Грицак Я. Нарис історії України. - К., 1996.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991.

8. Ефименко А. История украинского народа. - К., 1990.

9. Історія економічної думки України: Навчальний посіб./ Р.Васильєва, Л.Горкіна, Н. Петровська та ін. - К., 1993.

10. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990.

11. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.

12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія світу і України: Підручник. - Тернопіль, 1997.

13. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. - К, 1999.

14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. - К., 1995.

15. Михайлина П. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). - К., 1975.

16. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К., 1992. - Т.1. - С.225-232.

17. Сидоренко О. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX - сер.XVII cт.). - К., 1992.

18. Смолка А. Аграрна політика та земельні відносини в Україні у період Хмельниччини // Історія народного господарства та економічної думки України. - 1997. - Вип. 29. - С. 136-146.

19. Стельмах С., Пивовар С. Всесвітня історія (запитання і відповіді). - К., 1996.

20. Степанков В. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави. - Львів, 1991.

21. Чайковський В. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. - Тернопіль, 1997.

Страницы: 1, 2, 3