Большая База Данных Рефератов - Джерела права Великого князівства Литовського

Джерела права Великого князівства Литовського

реба підкреслити, що в Литовській державі магдебурзьке право зазнало впливів місцевих правових звичаїв і, відповідним чином, було адаптоване до них.

Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.

До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші - це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші - комісар або межувальник, городничий та возний [9 - C.136].

Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя тих міст, де значна частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У деяких містах православні не мали права займати жодної посади і навіть інколи їх змушували селитись в певних частинах міста, дуже часто не найкращій.

Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган - лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю [12 - C.154].

Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.

Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.

Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу". В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом [12 - C.156].

Отже, купівля-продаж в роздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого - служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на самоврядування.

Зробимо деякі висновки. Протягом XIV - XVI ст. магдебурзьке право поширилось на території всієї Литовської держави. Так, зокрема воно діяло в Луцьку (1432), Кременеці (1439), Житомирі (1444), Києві (1494-1497). Міста Лівобережної України отримали це право тільки в кінці XVI - XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625) [13 - C.46]. В значній частині міст Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку міст Великого князівства Литовського.

6. Церковне право
У Великому князівстві Литовському церква займала значне місце в суспільному житті і являлась опорою правлячої верхівки. Церква користувалась різними привілеями, мала власний суд та правову систему. Але перед тим, як перейти до аналізу церковного права варто проаналізувати особливості церковного життя литовської держави.
В XIV ст. основна маса руських земель була приєднана до Литви. Остання сприйняла звичаї, право та релігію ново приєднаних територій, як наслідок, православ'я стало тут домінуючою релігійною організацією.
Вищою церковною інстанцією для православних Великого князівства Литовського був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Константинополем і виступав в ролі дипломатичного представника [2 - C.67].
Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру православ'я східного слов'янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго призначаються з Константинополя [3 - C.231].
Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван ІІІ, хоча в Москві було вибрано свого митрополита
Процес занепаду православної Церкви в другій половині XV ст. посилився. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.
Католицька церква цю кризу подолала куди швидше ніж православна і саме тому її престиж в Литовській державі сильно зростає. А завдяки цілеспрямованій державній підтримці католицька церква сильно потіснила православну. Більшість магнатів і шляхти прийняли католицизм.
Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами [3 - C.232].
У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. .

Церковні братства дбали про зовнішній порядок у храмі, піклувались про хворих. У відповідь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти аморального життя частини духовенства.

У XV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. в Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Литовську державу і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.

Позитивним наслідком цих рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма. Верхівка православного і католицького духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого - підривала її авторитет [2 - C.69].

Православна і католицька церква в Литовській державі мали кожна своє законодавство Воно містило норми канонічного (церковного) права, регулювало відносини між церквою й державою, усередині церкви, між церквою та паствою. Для захисту своїх інтересів церква домоглася отримання різних державних привілеїв.

Джерелами церковного (канонічного) права православної церкви служили кормчі книги "Номоканон" і церковні устави Володимира і Ярослава [12 - C.157].

Уставом Володимира юрисдикції церкви підлягали справи людей церковних, а також шлюбно-сімейні. Джерелом матеріального забезпечення церкви було визначено десятину від митних надходжень, приплоду худоби та зібраного урожаю. Устав Ярослава відтворює характерне для феодального суспільства право привілею щодо диференціації покарання (залежно від соціального становища потерпілого). Вони містять заходи щодо боротьби із залишками язичництва та порушенням християнської моралі: заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Як джерело права використовувались також візантійські номоканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило), які з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію, а потім дуже активно використовувались і в Литовській державі, тут вони більш відомі під назвами "Кормчих книг", кожна така книга складалася із "Еклоги" та "Прохірона". Еклога містила витяги з інституцій, дигест кодексу й новел Юстиніана та деякі додатки, зроблені під впливом звичаєвого права. Прохірон очищав закони від звичаю, наближав їх до римського права. Зазначені джерела містили переважно норми цивільного права (про шлюб, дарування, спадщину й опікунство, про зобов'язання та ін). Наводяться й деякі норми кримінального права, а також порядок розподілу воєнних трофеїв. Окрім "Еклоги" та "Прохірона" "Кормча книга" включала також збірник права під назвою "Закону судного людям. Слід зазначити, що всі візантійські збірники при перекладах зазнавали значних змін. Тексти доповнювалися з урахуванням місцевих звичаїв та умов судочинства. Таким чином, православна церква і в XIV - XVI ст. продовжувала використовувати право, що залишалось з часів Київської Русі, практично без змін [9 - C.139].

Католицька церква користувалась власним законодавством. Основною кодифікацією її права був "Звід канонічного права" 1532 р., який ґрунтувався на звичаях і нормах, які з'явились з прийняттям християнства у Польщі, а з поширенням католицизму в Литовській державі перекочували і туди. Як і право православної церкви, даний звід містив положення про церковні привілеї, норми шлюбно-сімейного права тощо [12 - C.159].

Таким чином, церковне законодавство було важливим джерелом права в Литовській державі. Воно регулювало різні сторони суспільного життя та взаємовідносини між церквою і державою, церквою і паствою.

7. Звичаєве козацьке право
З другої половини XV ст. починається формування козацтва на пустопорожніх землях. Це була територія на півдні від Білої Церкви, землі, не закріплені за власниками. На думку Д. Яворницького, першопричиною виникнення тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV - на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом в державі. Починаючи з XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Внаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавщини зростала чисельність вільного населення - козаків, було засновано ряд козацьких слобод і хуторів.
Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. В кінці XV ст. українські козаки вчинили ряд походів проти татар, завдавши їм поразки біля гирла Дніпра. Кримське ханство змушено було побудувати фортеці на Дніпрі та Перекопі. Однак козаки нападали навіть на турецькі фортеці. В 1521 році вони здійснили похід у Молдавію, в 1523 році ходили у Крим та спалили Очаків, в 1545 році знову напали на Очаків і здобули його [16 - C.189].
З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла нанести удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі [3 - C.155].
На нових землях склався своєрідний козацький лад, в основі якого лежали норми звичаєвого права, значна частка їх була вироблена ще в часи Київської Русі. Козацькі звичаї мали певний вплив на формування литовської правової системи. Особливо варто відзначити сильні впливи козацького звичаєвого права на систему судочинства у прикордонних районах, де проживала маса козаків. Вони об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах. Тут обирали козацьку старшину: отаманів, осавулів, суддів. Кожен козак мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра тощо [20 - C.236].
Найяскравішим прикладом функціонування козацького звичаєвого права була Запорізька Січ, де даний вид права і фактичного визначав усі норми суспільного життя й регулював усі відносини між козаками.
Запорозька Січ формувалася на добровільних засадах із чоловіків за умови православного віровизнання та проходження випробувального терміну. Організаційно в мирний час Січ складалася з куренів (максимально їх було 38), де перебувало 5-6 тис. козаків. Територія на берегах Дніпра біля Запорозької Січі поділялася на паланки - області з власним самоврядуванням, яких у різні періоди було 5-8, максимально - 10. Щорічно за жеребом землі отримували ті чи інші курені. На цих територіях козаки займалися господарством, там же, на хуторах, жили із сім'ями одружені козаки. Але постійна воєнна небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земельних угідь, розвиток промислів і скотарства. Позбавлене в польсько-литовській державі офіційного статусу, а також платні, запорозьке козацтво активно займалося військовим найманством і походами [20 - C.238].
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково - 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися найважливіші питання - вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Існували ради ("сходки") у куренях і паланках.
На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду [8 - C.16].
До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою. Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, толмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий та ін). Під час війни діяла походна старшина - полковник, осавул і писар. У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина - полковник, осавул, писар, підосавул та підскарбій.
Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях і паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої - суд військової ради [3 - C.188].
Все життя та стосунки між козаками визначались нормами звичаєвого права. Найсуворішою формою покарань була смертна кара. Вона передбачалась, зокрема, за вбивство. Убивцю мали закопувати живцем із жертвою в одну могилу. На смерть карали також в разі порушення військового розпорядку та дисципліни під час походів. Так, за зраду, пияцтво в поході одразу передбачалось смертна кара. За інші злочини (крадіжки, зґвалтування, приведення жінок на Січ) карали на спеціальному стовпі: винного прив'язували до цього стовпа і кожен козак міг вдарити його палицею [20 - C.238].
Отже, аналіз організації козацького самоврядування й судочинства дає підстави стверджувати, що тут правові норми повністю визначались і регулювались звичаєвим правом. Писаних законів ніколи не існувало, а звичаї, що закріпились і передавались з покоління до покоління мали вищу юридичну силу. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій.
Висновок
Литовська правова система зародилась, еволюціонувала та постала в завершеному вигляді протягом XIV - XVI ст., в її основі лежало звичаєве право, яке включило в себе переважним чином норми литовського і руського права. Швидкий розвиток держави, структуралізація суспільства призвели до зміни в структурі права. Правителі і сейми почали видавати розпорядження, постанови і привілеї, що гарантували шляхті привілейований статус у суспільстві, а окремим землям - особливі права. Сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів, але весь час ними користуватись було незручно. Саме тому нагальною стала потреба у систематизації права
Першу спробу кодифікації існуючих правових норм було зроблено в 1468 р., Великий князь Казимир видав Судебник, де регламентувались норми кримінального та цивільного права. Загалом судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба систематизації литовського права, так як в правовій практиці продовжили активно використовуватись звичаї і привілеї.
Статути являли собою першу ґрунтовну і чітко систематизовану кодифікацію литовського права. Вони регулювали різні сторони суспільного життя, включили в себе, як місцеве звичаєве право так і норми міжнародного римського права, адаптованого для Литовської держави. В них можна простежити норми цивільного, кримінального, конституційного, шлюбно-сімейного, спадкового права; виділено різні групи злочинів. Статути були основним джерелом права в цій державі, а після кодифікації використовувались ще кілька століть.
Окреме місце в литовській правовій системі займало церковне законодавство. Воно регулювало різні сторони суспільного життя та взаємовідносини між церквою і державою, церквою і паствою.
Варто згадати і Магдебурзьке право, яке надавало особливий статус містам, переважним чином найбільшим. Наділені таким привілеєм, міста мали право на самоврядування, а, відповідно, могли самостійно вирішувати всі питання міського життя.
Специфічним джерелом права у Великому князівстві Литовському були козацькі звичаї. Вони передавались з покоління у покоління. Найбільш поширеними були у регіонах проживання козаків.
Таким чином, правова система Литовської держави, являла собою синкретизм різноманітних джерел права. Ця система вважалась однією з найбільш досконалих в Європі.
Джерела та література
1. Бардах Ю. Литовские статуты - памятники права периода Возрождения. // Культурные связи народов Европы в XVI в. - М., 1983

2. Бергман Г. Дж. Право і революція: формування західної традиції права. - К., 2001

3. Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999

4. Ващук Д.П. Обласні привілеї Київщині та Волині: проблема походження датування і характеру (друга половина XV - початок XVI) // Український історичний журнал. - 2004. - № 1

5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр А. Нариси з історії українського державотворення - К., 1998

6. Грушевський М.С. Історія України-Русі - К., 1994. - т.4

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - Львів, т.1

8. Захарченко П. Вікторов І. Суспільно-політичний лад і право України у складі Великого Князівства Литовського // Історія України. - 2002. - № 33-34 (вересень)

9. Іванов В.М. Історія держави і права України. - К., 2001

10. История государства и права СССР - М., 1972. - ч.1

11. Кульчицкий В.С., Намстюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996

12. Музиченько П. Історія держави і права України. - К., 1999

13. Павлов А. Литовський Статут і Магдебурзьке право: їх роль у розвитку митної справи на Київщині (XV - XVII ст) // Право України. - 2003. - № 10

14. Пичета В.И. Литовский Статут 1529 г. и его источники. - Минск, 1960

15. Полонська-Василенко Н. Історія України - К., 1993. - т.1

16. Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект. - Харків, 2003

17. Старостина И.П. О месте судебника Казимира 1468 г. в праве Великого княжества Литовского. // Культурные связи народов Европы в XVI в. - М., 1983

18. Хрестоматія з історії держави і права України / упорядник Чайковський А.С. - К., 2003

19. Хрестоматія і історії держави і права України. - К., 1996

20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - Львів., 1991. - т.2

Страницы: 1, 2, 3

Меню

Джерела права Великого князівства Литовського