Деякі питання української істор

26 січня 1907 року Віденський парламент схвалив закон про виборчу реформу, і куріальна виборча система була замінена загальним та рівним виборчим правом. 25-26 грудня 1906 року відбувся з'їзд національно-демократичного земляцтва, який висунув головні засади майбутньої передвиборної кампанії. Зокрема було прийнято рішення про те, що українські виборці виступлять в коаліції з жидівськими виборцями. Був створений українсько-жидівський виборчий блок. Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907р. змінили його національний склад. Зокрема Палата Послів налічувала 516 депутатів, з них: італійців - 19, німців - 231, поляків - 80, сербів - 2, румунів - 6, українців - 32, хорватів - 11, чехів - 107. В новообраному парламенті українська репрезентація утворила Русько-український клуб, до якого увійшли представники 22 націонал-демократів, 3 радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів. Реформа виборчої системи до австрійського парламенту стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини, початком нового етапу визвольних змагань. У липні 1907р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів краю і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. Внаслідок проведення реформи виборчої системи до австрійського парламенту, українці отримали можливість демократичними методами відстоювати свої конституційні права.

10. Розвиток національної освіти, науки і культури у підавстрійській Україні у 1890-х - 1913 рр.

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1. Франко (1856--1916 pp.) -- видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т. Шевченка та І. Франка називають М. Грушевського (1866--1934 pp.) -- видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898--1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М. Грушевським плідно працювали А. Кримський, В. Грінченко, В. Гнатюк, I. Франко, М. Павлик, Ф. Вовк, Ф. Колеса.

11. Розвиток науки та освіти на українських землях у складі Російської імперії в др. пол. ХІХ - початку ХХ ст.

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К.М. Яхненко і П.Ф. Симиренко. Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко -- український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907--1909 рр.).Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко -- аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича. Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

12. Українська культура і духовне життя на початку ХХ ст.

Як і раніше, так і на початку XX ст. діячі української культури працювали в складних умовах іноземного адміністративно-політичного тиску і обмежень. Але культурний поступ українського народу долав усі перепони і набував нових форм. Важливим осередком культурно-освітньої роботи було товариство "Просвіта". До 1914 р. воно заснувало в Галичині близько 2880 читалень, 430 народних будинків, в яких працювали школи, гуртки художньої самодіяльності, аматорські театри, було організовано притулки та їдальні для знедолених тощо. У 1905 - 1906. pp. "Просвіти" організовуються у Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. В їх роботі беруть участь робітники й селяни. Зусиллями національно-патріотичних сил у 1913 р. в Наддніпрянській Україні виходило 19 україномовних періодичних видань, в Галичині - 66. Водночас російських газет та журналів в Україні видавалося 226. Незважаючи на заборони і переслідування, українство в 1914 р. відзначило 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. На початку XX ст. значних успіхів досягла українська наука. Вагомий внесок у розвиток геофізики, радіофізики, радіотехніки й оптики зробили викладачі харківських вузів Д. Рожанівський, Т. Кравець і М. Пильчиков. Видатний український вчений родом з Тернопільщини І. Пулюй, який працював у Празі, першим (раніше за В. Рентгена) відкрив невидиме катодне проміння у вакуумній трубці, яка дістала назву "Пулюєвої трубки". Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси". Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький. Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії. Видатний український письменник, учений і громадський діяч Б. Грінченко - автор цінних етнографічних досліджень, посібників та підручників для шкіл, упорядкував і видав у 1907-1909 pp. чотиритомний "Словарь української мови". На початку XX ст. вийшли і його прозові та поетичні твори. Величезним надбанням як української, так і світової культури стали твори І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, О. Маковея, С. Васильченка, А. Тесленка, М. Черемшини, Л. Мартовича, В. Стефаника та інших. Яскравими представниками українського образотворчого мистецтва були художники-передвижники К. Костанді, О. Мурашко, П. Нілус, М. Пимоненко, С. Світославський. В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль "модерн" з притаманними йому природними й антропоморфними декоративними формами, асиметрією планів, символікою декору, синтезом мистецтв. Готувала акторів, співаків, музикантів і диригентів музично-драматична школа, заснована М. Лисенком 1904 р. в Києві, її вихованці композитори К. Стеценко і Л. Ревуцький, актори й співаки М. Микиша, Б. Романицький, М. Литвиненко-Вольгемут та інші стали видатними діячами українського мистецтва. У Львові при Спілці музичної культури А. Вахняним і С. Людкевичем започатковано 1903 р. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Українські композитори М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко створили оригінальні твори на народнопісенній основі. На початку XX ст. українська культура, долаючи опір шовіністичної політики царизму, сприяла піднесенню національної свідомості народу.

13. Ліберальна і демократична інтелігенція в українському національному русі на початку ХХ ст.

Українська національна інтелігенція на початку 20 ст., сприйнявши західну ліберальну й демократичну ідею, на практиці не стала буржуазією, тобто власником засобів виробництва та носієм її ідеї. З того часу відбулася її закоріненість в європейську інтелектуальну і культурно-політичну традицію. Саме вона, внаслідок участі в інституціоналізації і діяльності політичних партій й організацій, до своєї професійної, корпоративної, соціальної характеристик додала інтелектуальну елітарність. Інтелігенція підросійської України в перші роки 20 ст. стала транслятором національної ідеї до інших соціальних верств. Прийнявши з ентузіазмом ідею вільної особистості, інтелігенти не могли не зважати на антропологічну і аналітичну схему громадянського суспільства, яка репрезентує людину як конкуруючого індивіда. Якщо для західної інтелектуальної традиції ідеалом був пошук правди, для російської - істини, то для української - справедливості. Тим самим соціальний світогляд інтелігенції ставав духовною інстанцією, яка б взяла на себе формування та легітимізацію нового суспільства і держави.

14. Робітничий і соціал-демократичний рух в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Криза 1900-1903 рр. зумовила вкрай низький рівень життя більшої частини населення. Різко зросло безробіття, криза викинула на вулицю понад 100 тис. робітників. За цих умов значно почастішали виступи робітництва. Починаючи з 1900 р. щорічно зростали кількість робітничих страйків та число їхніх учасників. Серед робітників почалася активна пропаганда соціалістичних ідей, яку проводила Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створена у 1898 р. Особливо активно первинні організації цієї партії діяли у промислових центрах, на великих підприємствах. Еа початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).

15.Національна політика самодержавства в Україні (1907-1914 рр.). Справа Бейліса

Вперше за всю історію Державної Думи на її розгляд 29 березня 1908 р. було винесено українське питання. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах, згідно з яким передбачалося з 1908/1909 навчального року вести навчання українською мовою в районах етнічного розселення українців і забезпечити викладання необхідними навчальними посібниками. При цьому вивчення російської мови було обов'язковим. Автори законопроекту посилалися на Указ Святого Синоду від 12 жовтня 1907р. про дозвіл викладати українською мовою в церковних школах Подільської губернії. За результатами обговорення законопроект було передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Останню крапку у питанні введення української мови до початкової школи було поставлено в жовтні 1910 р., коли після довгих обговорень в результаті голосування українська мова в школі була знову Заборонена. Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. За результатами голосування, українській мові було перекрито доступ і в суди. Дещо інакше виглядали справи в IV Думі (1912-1917 рр.). Під час передвиборної кампанії до IV Думи українські діячі ліберального спрямування, які були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду з кадетами, що останні будуть захищати українські права в Думі.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд намагається розпалити в Україні антисемітські настрої. В роки революції поширилися єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організаціями і прикривалися поліцією. Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція швидко виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, нібито це зробили євреї для одержання крові з ритуальною метою (приготування маци). За підозрою у скоєнні злочину був заарештований М. Бейліс (батько п'ятьох дітей). Судовим процесом над ним самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. «Справа Бейліса» тягнулася майже два роки і завершилась великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України і Росії. Гнівні протести проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Присяжні виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

16. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій -- Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав 70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи, розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% -- сортового металу, 99% -- двотаврових балок і швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6