Давня Спарта

За порадою Дельфійського оракула Лікург оприлюднив «ретру» - усний вислів, що приписується божеству, що й містив у собі важливі постанови й закони. Ця «ретра» лягла в основу спартанського державного устрою. Плутарх окремо згадує про три «ретри» Лікурга:

1) заборона писаного законодавства;

2) будівництво будинку тільки за допомогою сокири й пилки;

3) неучасть довгий час у війні з тим самим супротивником (щоб не навчити його військовому мистецтву).

Найважливішим державним органом за законами Лікурга стала герусія рада старійшин (по-грецьки - геронтів). Герусія вирішувала суперечки й давала вказівки навіть царям. Справа в тому, що на чолі Спарти здавна стояли два царі. Вони походили із двох постійно ворогуючих між собою родів. Одночасно з Харілаєм, що походив з роду Евріпонтидів, у Спарті правив Архелай з роду Агіадів. Обидва царі ненавиділи один одного: кожен прагнув до одноособової необмеженої влади, що у Греції називали деспотією. Ця ворожнеча послабляла державний лад.

За законом Лікурга, царі зберігали своє старе значення тільки на війні. У поході як і раніше вони мали владу над життям і смертю громадян. У мирний час спартанські царі входили в герусію як рядові члени. Інші 28 членів герусії вибиралися народом довічно із числа стариків не молодше 60 років. Вибори призначалися, коли хто-небудь із геронтів помирав, і в такий спосіб загальне число членів герусії завжди становило 30 чоловік, включаючи царів. Це число, на думку древніх, визначилося тим, що саме 30 аристократів вийшли колись з Лікургом на площу. Вони й стали першими членами герусії. Протягом всієї історії Спарти рада старійшин зберегла свій аристократичний характер. Хоча за законом будь-який спартанець, що досяг 60 років, міг стати геронтом, але звичайно в герусію вибирали старців з найбільш впливових родин.

Для того щоб царі, геронти й народ не сперечалися між собою через владу, Лікург склав угоду між ними -- закон про поділ влади.

«Нехай, -- говорилося в законі, -- народ буде розділений і за місцем проживання й на племена, нехай у герусію входить разом із царями 30 чоловік, а народ час від часу збирається біля ріки Еврота на збори (апеллу). Там нехай народу пропонують рішення, які він може прийняти або відхилити. У народу нехай буде вища влада й сила».

Аристократи залишилися незадоволені цим законом, що надавав остаточне рішення всіх питань народу. Після смерті Лікурга вони прийняли додаток до закону: «Якщо народ прийме неправильне рішення, геронти й царі можуть відкинути його й розпустити народні збори».

В апеллі брали участь усі спартанці, що досяглися 30 років, і мали досить засобів для того, щоб виконувати те, що вважалося необхідним для громадянина, зокрема, вносити свою частку на участь у спільних трапезах.

Із цього часу, очевидно, остаточно встановився порядок проведення народних зборів у Спарті. Площа, де відбувалися збори, відрізнялася простотою: не було тут ні портика -- галереї для захисту від сонця, ні статуй, ні інших прикрас. Спартанці боялися, як би зручність і краса не породили в ораторах багатослів'я, що привело б до довгих засідань. На відкритій, не захищеній від вітру площі, де ніде було навіть присісти, збори йшли швидко. Вислухавши коротку промову царя, або геронта, народ криком схвалював або відкидав внесену пропозицію. Нікому, крім царів і геронтів, не дозволялося висловлювати свою думку.

Такий порядок ведення державних справ давав можливість аристократам майже безконтрольно вирішувати всі питання управління. Однак народ не бажав терпіти несправедливість, і через 130 років після правління Лікурга була заснована посада ефорів (саме слово ефор означає по-грецьки «спостерігач», «наглядач». Так називалися жерці, в обов'язок яких входило спостерігати за зірками й по зірках перевіряти, чи бажані богам правлячі в Спарті царі. Якщо під час спостереження зірка падала, це означало, що один із царів повинен бути зміщений). Правда, деякі найдавніші письменники стверджували, що ця посада існувала ще при Лікургу. Але тоді ефори були просто жерцями-віщунами й не грали істотної ролі в керуванні державою. Пізніше ж стали регулярно вибирати по одному ефору від кожної з п'яти областей країни. Під час відсутності царів вони вершили суд і розправу над громадянами. В їхній обов'язок входило перевіряти діяльність посадових осіб і стежити, щоб спартанські закони виконувалися. У випадку порушення карали навіть царів. І дійсно, контроль за поводженням царів привів до того, що вони змушені були зважати на народ, побоюючись, щоб їхній спосіб життя не викликав народного гніву.

Спарта була державою з чітким соціальним поділом. Спартанське суспільство складалося з наступних групп:

Аристократія:

- гомеї (буквально «рівні») -- повноправні громадяни (саме їх найчастіше називають спартіатами, або спартанцями. Вони мали право на участь у народних зборах -- апеллі);

- парфенії (буквально «дівою народжені») -- нащадки дітей незаміжніх спартанок (з'явились під час 20-літньої першої Мессенської війни, пізніше були виселені в Тарент).

До народу, демосу, належало кілька категорій громадян, що володіли лише частиною громадянських прав, це:

- гіпомейони (буквально «занепалі») -- збіднілі або фізично неповноцінні громадяни, позбавлені за це частини цивільних прав;

- мофаки (буквально «вискочки») -- діти негомеїв, які втім отримали повне спартанське виховання і тому мали певний шанс на отримання повного громадянства;

- неодамони (буквально «нові громадяни) -- колишні лаконські ілоти, що одержали неповне громадянство (з'явилися під час Пелопоннеської війни);

- періеки (буквально «проживаючі поруч») -- вільні негромадяни (приблизний аналог афінських метеків), вихідці із союзних міст, що оточували Лакедемон.

До рабів належали:

- ілоти.

При цьому розрізняли власне лаконських ілотів та мессенських. Лаконські ілоти іноді отримували свободу (а з часів Пелопоннеської війни також і неповне громадянство), мессенські ілоти, на відміну від інших рабів, мали свою общину, що після здобуття незалежності Мессенії послужило підставою для визнання їх вільними еллінами.

Голосувати й входити в органи керування могли винятково спартіати. Їм заборонялося займатися торгівлею.

Торгівлею й виробництвом займалися періеки. Вони не брали участь у політичному житті Спарти, але мали деякі права, а також мали привілей служити в армії.

Завдяки праці численних ілотів спартіати могли присвячувати увесь свій час фізичним вправам і військовій справі. До 600р. до н.е. налічувалося близько 25 тис. громадян, 100 тис. періеків і 250 тис. ілотів. Пізніше число ілотів перевершувало число громадян уже в 15 разів.

Війни й економічні негоди скорочували чисельність спартіатів. Під час греко-перських воєн (480р. до н.е.) Спарта виставила близько 5000 спартіатів, але сторіччям пізніше в битві під Левктрі (371р. до н.е.) їх боролося тільки 2000.

Найважливішим і сміливим з перетворень Лікурга був переділ землі. Все багатство в цей час сконцентрувалося в руках не багатьох аристократів, а бідняки, що втратили свою землю, загрожували повстати й знищити владу багатіїв. Було встановлено колективне користування рабами й землею. Лікург переконав співгромадян відмовитися від володіння землею на користь держави, для того, щоб ніхто більше не міг продавати або купувати землю. Околиці Спарти розділили на 30 тисяч рівних ділянок для періеклів, а саму округу міста на 9 тисяч ділянок для громадян (спартіатів). Кожна спартанська родина одержала рівний наділ -- клер. Цінність ділянок повинна була бути однаковою і визначалася врожаєм, що збирався (ячмінь, вино та масла). Цим Лікург хотів знищити бідність і багатство й змусити всіх жити в однакових умовах, щоб ніхто не був вище іншого. Земельні ділянки спартіатів, оброблювані ілотами, повинні були давати своїм власникам достатній дохід для придбання військового спорядження й задоволення повсякденних потреб. Спартанці-хазяї не мали права звільняти або продавати прикріплених до них ілотів; ілоти давалися спартанцям як би в тимчасове користування й були власністю спартанської держави. На відміну від звичайного раба, який не міг мати ніякої власності, ілоти мали право на ту частину вироблених на своїй ділянці продуктів, яка залишалася після сплати фіксованої частки врожаю спартанцям.

Щоб остаточно знищити всяку нерівність, Лікург хотів переділити не тільки землю, але й рухоме майно. Однак він розумів, що багатії ніколи не погодяться на це, і вирішив обдурити корисливих людей. Для цього він переконав їх прийняти такі закони, які б зробили багатство марним вантажем, так що багато хто сам радий був би відмовитися від своєї власності.

Насамперед він заборонив користуватися золотою і срібною монетами й наказав приймати тільки залізні гроші. Щоб зробити залізо, з якого виготовлялись нові гроші, зовсім непотрібним, Лікург наказав опускати його розпеченим в оцет. Це позбавляло метал твердості, робило його крихким і зовсім непридатним для яких-небудь виробів. Ці гроші були настільки громіздкі й малоцінні, що для того щоб тримати їх удома, потрібно було будувати велику комору й перевозити гроші на возі.

Завдяки новій монеті в Спарті припинилися злочини: хто зважився б красти, брати хабар або грабувати, раз не можна було сховати свій видобуток?

Потім Лікург заборонив у Спарті всі ремесла. Втім, навіть якби Лікург не виганяв ремісників, вони зникли б самі, тому що речі не знаходили збуту. Залізні гроші не йшли в інших державах: на них нічого не можна було купити, і приїжджі ремісники тільки сміялися, коли хто-небудь намагався розплатитися залізними грішми. Розкіш зникла в Спарті, і багатій не мав тепер ніякої переваги перед бідним.

В одязі й житлах дотримувалася також найбільша простота. У приватних житлах Лікургом була прибрана всяка ознака розкоші, для чого було запропоновано не використовувати при будівлі будинків ніяких інших інструментів, крім сокири й пилки.

Третім проведеним Лікургом перетворенням, також спрямованим на знищення прагнень громадян до нагромадження багатств, було запровадження сиссітій -- спільних обідів вільних спартанців. Але сиссітія була не просто загальним обідом, це було товариство з 15-20 членів що називалися сиссітами, що зазвичай служили в одному військовому загоні й зв'язаних тісною дружбою.

Лікург хотів, щоб члени сиссітії стали друзями й готові були вмерти один за одного. Кожного новачка вводили в намет, де їли сиссіти і раб із чашею на голові обходив усіх. Той, до кого підходив раб, скачував із хліба кульку й кидав її в чашу. Ніхто не міг побачити, якщо хто-небудь, опускаючи кульку, злегка здавлював її пальцями. Здавлена кулька означала, що людина, яка його кинула, не хоче прийняти новачка в сиссітію. Цього було досить для відмови, тому що рішення про прийняття повинно було бути одноголосним.

Не можна було допустити, вважав Лікург, щоб хоча б два чоловіки в сиссітії не любили один одного. Це могло внести розкол у товариство й привести до страшних наслідків, якщо сиссітам прийдеться боротися пліч-о-пліч на полі бою.

Кожен сиссіт повинен був щомісяця вносити в загальний казан одну міру ячменя (на кожен день виходило біля двох кілограмів), небагато сиру, фруктів, кілька кухлів вина (греки розбавляли вино водою, і цей напій служив їм замість нашого чаю; греки вважали ганебним пити нерозбавлене вино і ставилися з презирством до п'яниць).

Крім того, кожний, хто приносив жертву богам, посилав у сиссітію кращу частину вбитої тварини. Мисливці теж приносили частину своєї здобичі.

Той, хто спізнювався через жертвопринесення або полювання, міг обідати вдома, але інші повинні були приходити до обіду вчасно. Спартанцям було заборонено приходити на сиссітії ситими. Всі суворо стежили за тим, щоб ніхто не залишав свою порцію нез'їденою. Це було ознакою того, що сиссіт поїв десь в іншому місці, тобто що він вважає спільне харчування недостатньо гарним для себе. Така людина піддавалася штрафу й могла бути виключена із сиссітії. Улюбленою стравою сиссітів була юшка. Вона приготовлялась із сочевиці й бичачої крові. Особливо любили її старики, які навіть відмовлялися заради неї від м'яса, віддаючи свою частку молодим. Важкі фізичні вправи й убогість їжі робили для спартанців смачним те, що іншим грекам здавалося неїстівним.

На сиссітії допускалися діти. Вважалося, що їм корисно слухати розмови й переймати досвід старших. Крім того, вони вчилися висміювати недоліки, не ображаючи людей. Коли хлопчик уперше переступав поріг намету, де обідали спартанці, старший із сиссітів говорив: «За ці двері не повинно вийти жодне вимовлене тут слово».

Спартанських хлопчиків привчали до думки, що ображатися на жарт нерозумно й негідно спартанця. Знаходились все-таки люди, що не переносили жартів. Досить було такій людині сказати, що сміх йому неприємний, і насмішник відразу вмовкав.

Вводячи обов'язкові спільні трапези, Лікург позбавив багатіїв у Спарті можливості смачно поїсти -- однієї з головних радостей, які може дати багатство. Саме введення сиссітій найбільше настроїло багатіїв проти Лікурга. Вони до того були злі на правителя, що один раз побили його ціпками і вибили йому око. Народ, однак, заступився за реформатора і покарав багатіїв. Звичай обідати разом зберігався в Спарті протягом багатьох сторіч.

Закони Лікурга не були записані. На його думку, усе, що важливе й необхідне для щастя держави, повинно ввійти в звичай і спосіб життя громадян з самого раннього дитинства. От чому основна увага законодавця була звернена на виховання дітей.

Лікург вважав, що турботу про дітей потрібно починати з турботи про матерів. Жінка повинна бути здоровою і веселою. Тільки тоді її діти будуть міцними й сильними.

Залишатися неодруженим вважалося в Спарті ганебним. За наказом влади холостяки повинні були взимку роздягненими обходити ринкову площу й співати пісню, у якій говорилося, що вони покарані за непокору звичаям. Молоді люди не робили холостякам тих знаків поваги, які прийнято робити старшим. Розповідають, що коли один раз неодружений полководець увійшов у намет, один молодий воїн не встав, щоб його привітати. У відповідь на зауваження юнак сказав: «Я не зобов'язаний витягатися перед тобою, адже в тебе немає сина, що буде згодом вставати переді мною».

У Спарті батько не мав права вирішувати долю своєї дитини. Відразу після народження сина батько приносив його в призначене місце, де засідали старійшини. Уважно оглянувши дитину, старці, якщо знаходили його здоровим і міцним, дозволяли батькові ростити дитину до 6 років і відводили немовляті наділ землі. Якщо ж дитина виявлялася слабкою, її наказували кинути в прірву, вважаючи, що самій їй краще не жити і для держави корисніше буде, коли серед громадян не стане слабких і хворих.

Дітей не сповивали, відучували від страху перед темрявою й самітністю, від капризів і ниття, змушували їсти всяку їжу. Діти виростали здоровими, а спартанські няньки славилися по всій Греції.

Ніхто не мав у Спарті права виховувати дітей за своїм розсудом. Куплені або наймані педагоги не допускалися до дітей. У сім років хлопчиків відбирали від батьків і поєднували в невеликі загони - агели (у перекладі - «зграя»). Тут їх виховували всіх разом, привчаючи до суворої дисципліни. На чолі кожного загону стояла людина, що прославилася розважливістю й мужністю. Діти у всьому брали з неї приклад, підкорялися їй і покірно терпіли покарання. Старики спостерігали за грою хлопців і часто, навмисно сварили їх між собою, викликали бійки, щоб з'ясувати, хто з дітей хоробріше.

В той час, коли в інших грецьких державах з'являлися оратори, софісти, філософи, історики й драматичні поети, розумова сторона виховання в спартанців обмежувалася лише навчанням грамоті й письму, священним і войовничим пісням, які вони співали на святах і починаючи битву. Грамоті хлопчиків учили тільки в межах необхідності, щоб вони вміли прочитати наказ або підписати своє ім'я. Інше навчання зводилося до виховання беззастережної покори. Спартанці повинні були терпляче переносити тяготи й перемагати в битвах.

Страницы: 1, 2, 3