Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов

Ця, як і інші вади лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, має своїм джерелом найістотнішу, провідну хибу -- ідеалістичну основу його філософських поглядів на мову. В. Гумбольдт невірно визначає взаємовідношення мови, свідомості і буття. Свідомість для В. Гумбольдта -- це особливе начало, що існує незалежно від об'єктивної дійсності і розвивається за своїми власними законами. Правильно визначивши одну з найсуттєвіших рис мови як знаряддя думки, він не бачив разом із тим, що мова, як і свідомість, є відображенням об'єктивної дійсності. У мові він вбачав посередника між чуттєво сприйманою об'єктивною дійсністю і людиною.

Із цієї першої гносеологічної помилки випливає друга: закони розвитку мови визначаються не своєрідністю природи, будови, функціонування, вживання мови, не суспільними умовами її формування й розвитку, а споконвічною і постійною діяльністю народного духу, що виступає у процесах пізнання, у прогресі мови як незрозуміла і навіть містична сила. В. Гумбольдт раз у раз апелює прямо або посередньо до «духу народу», вводить його у визначення всіх найважливіших мовознавчих понять, пояснює його діяльністю і виформування різноманітних мов, і своєрідності психічного складу, науки, культури, мистецтва народів.

Уже в філософії Й. Гердера досить виразно прозвучала думка про те, що мова тісно пов'язана з іншими формами вияву духовного життя колективу. В. Гумбольдт пішов далі. За його словами, «Мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є 'його дух і дух народу є його мова -- важко уявити собі щось більш тотожне. Як вони зливаються в єдине і неприступне нашому розумінню джерело, лишається для нас незбагненним....ми повинні вбачати в духовній силі народу реальний визначальний принцип і справжню підставу відмінності мов, тому що тільки духовна сила народу є життєвим і самостійним явищем, а мова залежить від неї» . Визначивши в такий спосіб дух народу як причину відмінностей мов, В. Гумбольдт пов'язує з духом народу і розвиток мови. Мова, твердить він, є душа у всій її сукупності. Вона розвивається за законами духу. І яких би змін не зазнавала мова, за яких би конкретно історичних умов вона не змінювалася, її поступовий розвиток може здійснюватися лише в межах, що їх наперед визначила якась споконвічна сила -- стабільний, незмінний, таємничий дух народу.

У своїй філософії мови В. Гумбольдт не зважив на тогочасні надбання матеріалістичної філософської думки, а одягнені в мовознавчі шати ідеалістичне вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею, її саморозвиток і ідеалістична теза І. Канта про принципову непізнанність «речі в собі» призвели В. Гумбольдта до відмови від справжнього історизму, завели у безвихідь, стали на перешкоді до розкриття причин відмінностей у будові мов і висвітлення впливу цих відмінностей на хід розумового розвитку людства.

Звичайно, не можна не зважати і на стан розвитку тогочасної науки про мову. Нові обрії, нова проблематика і нові методи історичного досліджування мов тільки-но починали окреслюватися. Видатна роль у визначенні нових завдань формованого історичного мовознавства належала й В. Гумбольдтові. Для розв'язання тих завдань, які вперше поставив у мовознавстві В. Гумбольдт, потрібні були б точні, глибокі, вичерпні описи наявних мов у їхньому сучасному стані та в їхній історії, а такі описи мов тоді тільки-но створювалися. Саме тому В. Гумбольдт так багато уваги приділяє завданням та методам наукового вивчення мов. На погляд В. Гумбольдта, і мовознавство загальне, що, вивчаючи всі мови, прагне збагнути мову взагалі, і мовознавство порівняльне, що за своєю природою може бути тільки історичним, мають грунтуватися на результатах старанного вивчення окремих мов. За обставин, коли загальне мовознавство ще не досить глибоко дослідило окремі мови, порівняння багатьох може допомогти дуже мало. Наріччя навіть найвідсталіших народів надто благородний витвір природи, щоб його можна було розбити на шматки і відтворити за цими уламками. Мова -- організм, її потрібно вивчати як індивідуальну, самобутню систему, виявляти її своєрідності, її розвиток, зв'язок із формуванням народного духу. Та вивчаючи й окрему мову, виходячи з точного знання однієї з небагатьох мов, потрібно встановлювати зв'язок різних мов доти, доки можна його простежити, і в кожній окремій мові точно перевірити, чи утворився він самостійно або ж у її граматичному і лексичному складі помітні сліди іншого впливу і якого саме. Порівняльне ж вивчення мов може дати позитивні наслідки у досліджуванні мов, розвиткові народів і утворенні людства тільки тоді, коли воно стане предметом самостійного студіювання, спрямованого на виконання своїх завдань і здійснення своєї мети. А щоб порівнювати між собою, скажімо, санскритську і семітську сім'ї мов, потрібно відшукати спільне джерело окремих своєрідностей, поєднати розрізнені частини в органічне ціле. Інакше кажучи, порівняльний метод має служити зіставленню мов за їх типологічною будовою для висвітлення єдиного процесу мовотворчості.

18. Інші мовознавчі дослідження першої половини XIX ст. Наукова діяльність основоположників порівняльно-історичного мовознавства мала величезне значення для всього наступного розвитку науки про мову. Найістотнішими надбаннями їх є: відмова від абстрактного теоретизування, від ототожнювання формальнологічних і мовних явищ, дбайливе використання наявного і постійне призбирування нового мовного, матеріалу, фактичне обгрунтування історичної спорідненості індоєвропейських мов, установлення історичної мінливості мов, витворення нового, порівняльно-історичного методу і широке впровадження його в практику лінгвістичного аналізу. Всі ці надбання, висновки, переконливо аргументовані на різноманітному мовному матеріалі, відкривали нові обрії мовознавчих досліджень, дозволяли у кожній окремій мові науково розмежувати факти генетичної тотожності від фактів запозичання, дозволяли відтворювати історію фонематичної системи, граматичної будови та словникового складу будь-якої індоєвропейської, мови і всіх індоєвропейських мов не тільки в хронологічних межах їх писаних пам'яток, а й у незадокументований період їх існування, відкриваючи можливість застосування порівняльно-історичного методу до вивчення історії будь-якої мови, будь-якої групи, сім'ї споріднених між собою мов, утверджували історич-*ний підхід як провідний принцип досліджування мов і --що найголовніше -- дозволяли виявляти, встановлювати закономірності, закони формування й розвитку мов, удосконалювати методику лінгвістичних досліджень і створювати тим самим і мовознавство як самостійну і точну науку.

Про це красномовно свідчила вже наукова діяльність німецького вченого Августа Фрідріха Потта (1802--1887), його праця, присвячена вивченню проблем етимології та порівняльної фонетики індоєвропейських мов.-- «Etymologische Forschungen auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen, mit besonderem Bezug auf die Lautumwandlung im Sanskrit, Griechischen, Lateinischen, Littau-schen und Gothischen» («Етимологічні розвідки в галузі індогерманських мов, з особливим підкресленням переходу звуків у санскритській, грецькій, латинській, литовській і готській мовах», 2 томи, 1833-- 1836; 2-ге вид.--6 томів, 1859--1876).

Грецькі, римські, середньовічні мовознавці та-філософи надто вже скомпрометували, знеславили етимологію. Г. Лейбніц, Р. Раск і О.Востоков її реабілітували. Але тільки А. Потт, виявивши неабияку ерудицію (і не тільки в індоєвропейських мовах) та винахідливість, спромігся наочно показати, що етимологія слова -- це історія слова, відтворена на підставі стародавніх пам'яток однієї мови та свідчень споріднених мов. І якщо, наприклад, старосл. мати, род. матєрє, укр. мати, род. матері, лат. mater, гр. meter, санскр. matas, авест. mata, давньовірм. mair, нім. Mutter, >англ. mother, алб. motre (сестра), лит. mote (господиня) мають переважно одне й те саме значення і закономірні звукові відповідності, то їх можна розглядати як варіанти ар-хетипу, праформи, реконструйованої для всіх індоєвропейських мов форми у вигляді mater. А. Потт вважав, що в етимологічних пошуках потрібно розрізняти близькість мов, що грунтується на спільності походження мов, на кровній спорідненості в минулому їх носіїв, і близькість мов, що є наслідком засвоєння чужих мовних елементів, що в лабіринті етимології закономірні звукові відповідності є надійніші, ніж значення, часто схильні до несподіваних стрибків. За його словами, виклад фонетичних перетворень у германських мовах, зроблений Гріммом, має більшу цінність, аніж кілька філософій мови. Своєю працею А. Потт проклав шлях до справді наукових етимологічних студій. Йому ж належить і перша ґрунтовна розвідка про'циганів та їх мову --^«Die Zigeuner in Europa und Asien», I--II (1844--1845).

Важливу роль у розгортанні порівняльно-історичних студій відіграла романська філологія. Романські мови давали наочний зразок того, як на грунті латинської мови виникали й розвивалися інші романські мови, історія яких простежувалася в хронологічних межах, приблизно 2500 років. Перше місце у створенні романської філології належить французькому вченому Франсуа Ренуару (1761 -- 1836) -- дослідникові французької і провансальської мов та літератур, авторові шеститомного словника провансальської мови (Париж, 1838--1844) і шеститомної збірки провансальської поезії трубадурів. Перший том цієї збірки мав назву «Grammaire de la langue готапе» «Граматика романської мови» (Париж, 1816). Це перша граматика романських мов, побудована на текстах давньопровансальської літератури. А втім, Ф. Ренуар термін «романська мова» («готапе») вживав для позначення саме старопроваисальської мови, помилково вважаючи, що саме вона (а не мова латинська) була тією мовою, з якої виникли всі відомі нам сучасні романські мови. Тим-то справжнім основоположником романської філології є не Ф. Ренуар, а німецький учений Ф р і д р і х Д і ц (1794--1876), як пізніше це констатували І такі видатні дослідники романських мов, як Г а с т о н П а р і с (1839--1903), Поль Мейер (1840--1917), Граціадіо А с к о -лі (1829--1907).

Ф. Діц видає 1836--1843 pp. в Бонні тритомну працю «Grammatik der romanischen Sprachen» («Граматика романських мов»), у якій послідовно застосовує порівняльний метод Ф. Боппа і історичний метод Я." Грімма. Поділяючи всі романські мови на дві групи -- східну (румунська, італійська) і західну (старофранцузька, старопровансальська, французька, іспанська, португальська), Ф. Діц показує, як виникла і розвивалася «форма» цих мов (звуки, флексія, словотвір і синтаксис). Перші два томи (фонетика і морфологія) у наш час мають лише історичне значення, але третій том (синтаксис) зберігає майже повністю свою наукову цінність і тепер. У 1854 р. в Бонні Ф. Діц видає ще двотомний «Etymologisches Worterbuch der romanischen Sprachen» -- важливе доповнення до «Граматики», у якому подає походження багатьох романських слів, розрізняючи серед них, по-перше, елементи, спільні для всіх романських мов, і, по-друге, елементи, поширені в окремих мовних областях -- італійській, ісиапо-иортугальській і франко-провансальській. З інших думок Ф. Діца, що знайдуть своє розгортання в наступні десятиліття, варто вказати па тезу про звукові зміни лише в межах звуків, близьких за артикуляцією, вимовою, на вагомість у морфологічних змінах принципу аналогії, на роль етнічного фактора в розвиткові мови (перехід початкового f в h в іспанській мові він пояснював, наприклад, впливом мови басків, у якій немає звука f). Ф. Діцу належить і цікава розвідка про словотвір у романських мовах -- «Romanische Wortschopfung» (Бонн, 1875).

На першу половину XIX ст. припадає й інтенсивне виформування слов'янської філології, пов'язане безпосередньо з національним відродженням слов'янських народів. Засновником нової славістики був чеський мовознавець Йозеф Добровський (1753--1829). Будучи одним із діячів чеського національного відродження, Й. Добровський своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства і за межами Чехії. Основними працями «патріархсі слов'янської філології» були: «Geschichte der bohmischenSprache una Literatur» («Історія чеської мови та літератури», 1-ше вид.-- 1792), «Glagolitica» («Глаголиця», 1807), «Ausfuhrliches Lehrgebaude der boh-mischen Sprache» («Докладний підручник чеської мови», 1809) та «Іп-stitutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської старого діалекту», 1822).

Уже в першій своїй розвідці Й. Добровський розповідає не тільки про історію чеської мови та літератури. Його цікавлять і загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів. Добра обізнаність Й. Добровського із живими слов'янськими мовами та із давніми слов'янськими пам'ятками дозволила йому створити першу наукову граматику старослов'янської мови. До XIX ст. старослов'янську мову помилково уявляли як мову-матїр, від якої постали всі сучасні слов'янські мови. На початку XIX ст. вже було незаперечно доведено, що старослов'янська мова не є мо-вою-матір'ю для всіх слов'янських мов. Виникла потреба визначити живомовні її джерела. І в статті 1806 p. «Uber die altslavenische Spra-che» («Про старослов'янську мову»), і в розвідці «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської давнього діалекту») Й. Добровський припускав, що живомовною основою старослов'янської мови була мова сербська. Аче під впливом знаменитої розвідки О. Востокова 1820 р. він був змушений відмовитися від своєї тези. Й. Добровському належить і значна розвідка про життя, діяльність Кирила та Мефодія (1823).

Учень Й. Добровського, один із діячів словенського національного відродження, словенець із походження, австрійський філолог-славіст Варфоломій Копітар (1780--1844) пише «Граматику слов'янської мови Крайпи, Каріптії та Штірії» (1808) і видає «Клоців- кодекс» (1836) -- важливу старослов'янську пам'ятку, писану глаголицею. Грунтуючися на лексиці латинського і німецького походження, відбитій у старослов'янських пам'ятках (напр., ольтарь -- лат. аі-tarium, пость -- герм, fasta), В. Копітар висловив думку, нібито живомовною основою старослов'янської мови була мова паннонська (словенська), територіально близько розташована від центра латино-німецької культури.

Посилаючись на те, що найдавніші глаголичні пам'ятки старослов'янської мови рясніють паннонізмами, до думки В. Копітара пристав іПавел Йосеф Шафарик (1795--1861) -- визначний чеський і словацький історик та філолог, словак із походження, що боровся за визволення чеського і словацького народів від австро-иімецького панування, проте, обстоював, як і ЯнКоллар (1793--1852), мовно-літературну єдність словаків із чехами. Своїми працями «Історія слов'янської мови і літератури всіма наріччями» (1826), «Слов'янські старожитності» (1837), «Слов'янська етнографія» (1842) та ін., розповідаючи про життя, мову, усну народну творчість та літературу слов'янських народів, П. Шафарик мав значний вплив на розвиток слов'янської філології, на розвиток національного відродження слов'янських народів.

Своєрідна постать в історії слов'янської філології В у к Сте-фанович Караджич (1787--1864) -- визначний сербський філолог, фольклорист, етнограф і поет. До В. Караджича в Сербії була в ужитку книжна старосербська мова, далека від народної. В. Караджич реформує сербську літературну мову, ставши на шлях зближення її з мовою народною. Виходить його «Граматика сербської мови за говорами простого люду» (1814) і «Малий слов'яно-сербський пісенник простого люду» (1814), «Сербський словник із німецькими та латинськими тлумаченнями» (1818), «Сербські народні казки» (1821), (1823), «Сербські народні пісні» (4 кн. 1833) та ін. Своєю науковою діяльністю В. Караджич прокладав шляхи творення літературних мов для всіх слов'янських народів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6