Шляхи становлення літературних мов

· Тим самим в лінгвістичному плані не мають значимості факти «чужих» власних імен: до ономастики тут не може бути претензій; топоніміка - це вже цікавіше; але якщо і фонетично і граматично топоніміка «не перечить» законам мови, що запозичує, то ніякого лінгвістичного суперстрату немає. Це залишається фактом запозичення і може бути вказівкою для етнологів.

· Вплив суперстрату - це перш за все порушення внутрішніх законів розвитку мови (і навіть групи споріднених мов). І це може відобразитись саме в будові мови - в його морфології і фонетиці. Якщо в цілому дана мова отримала під впливом іншої мови зміщення вокалізму чи консонантизму (романські мови, англійська мова), якщо будуть зачеплені парадигми і зміщені парадигмічні відношення членів цих рядів (ті ж романські мови: падіння відмінювання, - то це безумовна дія субстрата.

· Суперстрат в лінгвістичному плані - це реальний факт, він базується на взаємодії різномовних народів, але лінгвістично «валентним» вплив субстрату стає тільки тоді, коли вся маса даної мови в його будові (а не складі) здвигається зі шляху розвитку по внутрішнім законам, коли виникає щось цим законам, коли по-справжньому відбувається схрещення мов і одна із них «гине», підкорюючись іншій, але, «гинучи», вносить спотворення у внутрішні закони мови, що перемогла, в її стрій: морфологію та фонетику. [3, ст. 566-567]

Становлення літературних мов неможливе без простеження виникнення мов як явища взагалі.

Є кілька основних та найбільш імовірних гіпотези походження мов: звуконаслідувальна, вигукова(емоційна), гіпотеза трудових вигуків, гіпотеза жестів та конвенційна (conventio - угода). Як видається, вони не виключають, а, навпаки, доповнюють одна одну. І наслідування звуків довкілля, і вигуки - перестороги, погрози, радощів, болю тощо - могли слугувати тим первинним звуковим тлом, на якому постійно розвивався артикуляційний апарат людини, поставала здатність означувати (ословлювати) світ за допомогою звукових комбінацій (сигналів, кодів, символів), виходячи саме з умовності таких «позначок», їх конвенційності.

Скажімо, звукосполучення крук, що постало як звуконаслідування, означає в багатьох мовах індоєвропейського древа відповідного птаха. Але саме означає означує його як «річ для нас», аж ніяк не схоплюючи його суті як «речі в собі». Наступні стадії вже можуть певною мірою спиратись на попередні, що й зумовлює рух од випадковостей до посилення закономірностей мовної еволюції. Зокрема, й у тих спільнокореневих мовах, що на нинішньому етапі сприймаються вже як автономні системи.

На синхронних (належних до певних конкретних періодів, одночасових) «зрізах» слова фіксуються «вікові кільця» етнопсихології, історії, різноманітних вірувань у їх часом химерному взаємопереплетінні.

Візьмімо для прикладу слово серце. Етимологи виводять його матеріальну, звукову оболонку від праслов'янської основи *sьrdь, яка сягає ще глибшого індоєвропейського кореня *kerdi - (*kred-, *krd-). А значеннєве наповнення цього - те, що міститься всередині, серце, серце. Розгалужена коренева система на індоєвропейському рівні охоплює і споріднені литовські слова sirdis (серце), sir~dis (серцевина дерева), і грецьке karbia (krabie) - серце, шлунок. Виходить, на доступному для спостережень заглибленні це слово сягає своїм змістовим корінням внутрішньої, серединної сутності людей, тварин, рослин, пов'язуючи з цією загадковою сутністю і властивість сердитися, і, навпаки, бути сердечним; виявляти сміливість, і, навпаки, бути сердешним, плохеньким тощо. Так розвивається полісемантизм слова, побудований на його первинній образності й зафіксований нині в багатому фразеологічному, значеннєвому світі, що обертається навколо серця.

Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з'являються в мові (саміт, електорат, дайджест, снікерс, інтернет), інші зникають (боярин, неп, червонець, раднарком, каламар).

Щоправда, темпи змін у різних типах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно. За даними американського мовознавця М. Сводеша, за 1000 років змінюється 20% слів ядра основного словникового фонду.

Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце. Так, у давньоукраїнській мові зникли носові голосні звуки [о] і [е], зредуковані голосні звуки [ъ] і [ь], звук [Б] перейшов у [і], стало діяти чергування [о], [е] з [і] у відкритому складі тощо.

Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми - аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не було і дієприслівників. Вони з'явились пізніше. В той самий період замість семи відмін іменників усталилися чотири. В англійській граматиці значні зміни відбулися в ХІ ст. Під впливом масового запозичення французьких слів. [2, ст. 50-51]

Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.

Проте, це стосується переважно сучасних мов. Первісні племінні мови були досить обмежені в своїх виражальних можливостях (бідний синтаксис, мало впорядковані морфологічні засоби, невеликий словниковий запас). Через те вони були нестійкими, особливо могла змінюватися іхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови і водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. Її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Сама мова ставала досконалішою і стійкішою вже хоч би й тому, що нею розмовляло більше людей. Така мова могла успішніше протистояти натискові іншої мови.

Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об'єднання людей, як рід і плем'я. Кожне плем'я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Інколи племена об'єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випадки, коли союз племен не мав спільної мови.

Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів мали обмежене функціонування. Вони були лише засобом розмовно-побітового спілкування.

Зародження класового суспільства пов'язане з виникненням рабовласницьких держав. У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших - за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад арамейська мова для Близького Сходу в ІІІ столітті до н.е.)

Суспільні функції мови народності ускладнюються в порівнянні з племінною мовою. Вона функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей, з'являються перші писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні твори релігійної, філософської, юридичної й наукової літератури.

За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводять до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. Ще М. Ломоносов помітив, що баварський селянин мало розуміє макленбурзького, або бранденбурзький швабського». І в наш час діалекти німецької мови різняться між собою більше, ніж деякі окремі мови.

Діалектне членування мови не збігається з племінним. Так, скажімо, територія розселення давньоруських племен і сучасне діалектне членування української мови мають різні межі.

У феодальному суспільстві виникла необхідність над діалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалась якась мертва писемна мова. У країнах Сходу - арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі - латинська мова, а для слов'ян - старослов'янська (староболгарська).

Рідні мови мали мали обмежені функції, оскільки більшість функцій була закріплена за офіційною мертвою мовою.

З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. Natio «плем'я, народ») - стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури і побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об'єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об'єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні держави є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова.

Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Данте Аліг'єрі (1265-1321), який уперше став у своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов'язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови).

Національна мова обов'язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.

З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з'являються і поширюються соціальні діалекти.

Відповідно до двох тенденцій у національному питанні - пробудження національної свідомості й боротьба проти національного гноблення, з одного боку, і прагнення до інтернаціоналізації життя - з іншого, - у мовній політиці дають про себе знати боротьба за права національних мов і прагнення створити міжнародну мову.

Так, скажімо, у багатонаціональних імперіях Росії та Австро-Угорщини, де явно відчутними були шовіністичні тенденції панівних націй, недержавні нації - українці, чехи, словаки, серби, поляки, хорвати, словенці та ін. - боролися за права своїх мов.

Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII - початку ХІХ ст. - французька мова, у другій половині ХІХ ст. - англійська, в першій половині ХХ ст. - німецька мова. По-друге, виникають допоміжні мови - піджини, як, скажімо, Broken English у Африці, Pidgin English у алтайських портах, Russonorsk для росіян і норвежців, сабір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. Німецький вчений Й.-М. Шлейхер створив першу штучну мову волапюк (vola від англ. world «світ» puk від англ. speak «говорити», звідки volapuk «світова мова»). У 1887 р. Польський лікар Л.-Л. Земенгоф створив штучну мову есперанто (лат. esperi «сподіватися»), яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. У ній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література, в тому числі мовою есперанто перекладені твори Т. Шевченка. Есперанто використовується в пресі і радіомовленні (у 1984 р. На есперанто виходило приблизно 140 періодичних видань працювало 9 радіостанцій).

У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках (за винятком прибалтійських, Грузії та Вірменії). Далі для виправдання русифікаторської політики розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського «общерусский язык» вводяться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу «язык межнационального общения», який одночасно є «языком мира и дружбы». Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей - «радянський народ», головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті доводилося, що нація і національна мова - категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться одна-єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. А поки що потрібно прагнути до ще більшого злиття націй і переходу всіх на єдину мову. Російська мова насильно вводилася в навчальні заклади всіх республік, навіть у дитячі садки. Всіляко заохочувалося переведення навчальних закладів із національною мовою викладання на російську мову. Низкою партійних та урядових постанов русифікацію підтримували матеріально: для вивчення російської мови в республіках класи поділяли на групи, а вчителі російської мови отримували 30-відсоткову надбавку до зарплатні (це ж було і в царській Росії, тільки тоді одверто наголошувалося, що надбавка саме «за обрусение края»).

У другому випадку основним у формуванні мови є змішування, схрещення різних мов. [1, ст. 21-22]

В основу літературної мови, як правило, лягав якийсь один діалект (говірка Іль-де-Франс лягла в основу французької мови, лондонський діалект - в основу англійської, кастильське наріччя - в основу іспанської, київсько-полтавський діалект - в основу української). Інші діалекти є суттєвим джерелом збагачення національної літературної мови.

Отже, розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна системи.

Розвивається мова за своїми законами і усі зміни у ній зумовлені двома основними чинниками (зовнішніми і внутрішніми), які мають об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Деякі причини зміни лексики у мові дійсно може контролювати весь народ загалом і кожен із нас особисто як, скажімо, використання жаргонних діалектизмів умовленні, різноманітних запозичень, підлаштованих під зручність української вимови та традиційність граматики тощо або русизмів, що нині є дуже характерним для нашого повсякденного спілкування. Подекуди ми вже так звикли до русизмів, що інколи навіть не можемо пригадати та відтворити український еквівалент, та коли ж відповідник потрібного слова стає нам відомий, цілком імовірно, що він нас дуже здивує, оскільки може виявитися дуже далеким від російського слова.

Тож, давайте будемо берегти наймилозвучнішу у світі мову та не дамо їй втратити свою самобутність та неповторність. Адже, як мова не може існувати без свого носія, так і народ без мови - вже не народ.

Страницы: 1, 2