Мова та історія (розвиток мови)

Мова та історія (розвиток мови)

11

Реферат на тему

Мова та історія (розвиток мови)

ПЛАН

1. Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

2. Зовнішні причини мовних змін

3. Внутрішні причини мовних змін

4. Темпи мовних змін

5. Використана лытература

Справжнє розуміння мови неможливе без осяг-нення різноманітних змін, які мають місце в ній. Ди-намічні процеси мови можна простежити, розгляда-ючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характерис-тику.

Мова як явище, що історично розвивається. Синхронія і діахронія

Мова постійно змінюється. Історична змінність мо-ви -- її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як за-значав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізна-вальної діяльності людини. Однак людина за своє жит-тя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови.

Як наголошував В. Гумбольдт, а пізніше О. О. По-тебня та Г. Пауль, мова є діяльністю і продуктом цієї діяльності. Так було започатковано розрізнення статич-ного і динамічного аспектів мови. В. Гумбольдт, зокре-ма, розрізняв «вивчення мов у стані їхнього розвитку» і «вивчення організмів мов» [Гумбольдт 1960: 77]. Зго-дом це розрізнення вилилося в соссюрівську дихотомію синхронії і діахронії.

Синхронія (від грец. synchronos «одночасний») -- стан мови в пев-ний момент її розвитку; сукупність взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період.

Цей термін вживається і в іншому значенні: синхро-нія -- це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.

Діахронія (від грец. dia «через» і chronos «час») -- історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі Ті історичного розвитку.

Ф. де Соссюр протиставляв синхронію як вісь одно-часовості і діахронію як вісь послідовності і вважав, що це протиставлення відповідає протиставленню ста-тики і динаміки, системності і безсистемності. На його думку, є дві абсолютно різні лінгвістики -- синхроніч-на і діахронічна.

Ще більшої ваги це протиставлення набуло в дея-ких послідовників Ф. де Соссюра, яке, по суті, призвело до повного розриву між цими двома аспектами мови. Так, Л. Блумфільд зазначав, що знання історії мови в процесі опису її сучасного стану не тільки не потрібне, а й шкідливе, оскільки воно заважає досліднику неупе-реджено визначити відношення в системі сучасної мо-ви. Однак уже І. О. Бодуен де Куртене, який ще раніше від Ф. де Соссюра прийшов до антиномії синхронії і діа-хронії, звернув увагу на умовність виділення цих двох аспектів у вивченні мови, бо «в мові, як загалом у при-роді, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зу-пинка, застій -- явище умовне, це окремий випадок руху за умови мінімальних змін. Статика мови -- це лише окремий випадок її динаміки або, швидше, її кіне-матики» [Бодуэн де Куртенэ 1963а: 349]. Як зазначав Бодуен де Куртене, діахронічне вивчення мови важливе і дуже потрібне для розуміння та пояснення кожно-го її синхронічного зрізу. До такої ж думки дійшли представники Празької лінгвістичної школи, а також А. Сеше, Е. Косеріу та ін.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твер-дження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахро-нії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття син-хронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є не-статичною за своєю природою, то динаміка є її невід'єм-ною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.

Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі -- це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мо-ви є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінюва-лася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхід-на для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність -- щоб фіксувати і позначати, нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки.

Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. В. фон Гумбольдт убачав ці сили в народному дусі, молодограматики і неолінгвісти -- в індивідах. Ф. де Соссюр прямо це питання не порушував, але оскільки вважав, що мова є системою, підпорядкованою своєму власному поряд-ку, то, очевидно, він бачив ці зміни потенційно закла-деними в самій мові. Немає сумніву, що всі мовні змі-ни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний ха-рактер.

Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. У мові на кожному історичному етапі по-ряд зі старими елементами існують їх нові варіанти, наприклад, укр. префікси од- і від-, форми корисний і корисний, ім'я й імення, словосполучення типу чекати на брата і чекати брата, дійти до висновку і дійти висновку; рос. жу[ж']ать і жу[ж]атъ, слесари і сле-саря, шофёры і шофера, хаос і хаос, мок і мокнул, машет і махает, самоё і саму, один кофе і одно кофе; нім. Worte і Worter, bringst і bringest, wandte і wendete,

stand і stund, getroffen і getrieft, des Tag і des Tages, dem Wald і dem Walde; англ. got і gotten, we shall і we will, [a'gein] і [a'gen] тощо.

Нові варіанти конкурують зі старими і з часом за-мінюють їх. Постійне варіювання як у плані виражен-ня, так і в плані змісту -- це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи. Саме через те навіть за суто синхронічного підходу в дослі-дженні мовної системи необхідно виявити в ній сталі й змінні, статичні й динамічні, сильні й слабкі, продук-тивні й непродуктивні ланки, те, що втрачається, і те, що зароджується, тобто визначити тенденції розвитку цієї системи.

Розвиток, як правило, починається з індивідуально-го новотвору, який потім стає територіальним або сти-лістичним варіантом. Цей варіант з часом може ви-тіснити основний, і таким чином індивідуальна зміна перетворюється на соціальний факт. Необхідно зазна-чити, що не всі новотвори стають соціальним фактом, тобто належать до мови, а лише ті, що відповідають потребам суспільства. Такі новотвори виникають не-рідко в декількох індивідів.

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх -- тенденції розвитку, які закладені в самій мові. Не всі вчені визнають паралельний вплив на мову зовнішніх і внутрішніх причин. Так, А. Мартіне, Є. Курилович та інші визна-ють тільки внутрішні, а А. Мейє, А. Соммерфельт, Б. Го-ловін -- тільки зовнішні причини. Очевидно, не варто абсолютизувати якісь з них, хоч потрібно пам'ятати, що всі мовні зміни в підсумку визначаються суспільними потребами.

Зовнішні причини мовних змін

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктив-них сил, науки, техніки тощо.

Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мов-них змін є контактування мов. На думку А. Мартіне овні контакти -- один із наймогутніших стимулів мовних змін [Мартине 1972: 83].

Мовні контакти мають місце в разі загарбання те-риторії і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній тери-торії; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та ін.) стосунки з населенням іншої країни; коли засвоюється інша мо-ва в процесі шкільного навчання. Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередкова-ні; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілку-вання), штучні (навчання в школі) і змішані (природ-но-штучні).

Контактування мов може зумовити такі процеси:

запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила чис-ленну кількість іншомовних слів, переважно з англійсь-кої мови: дисплей, дискета, файл, інтерфейс, принтер, факс, менеджмент, маркетинг, шоп, саміт, електорат, консенсус, спікер, брифінг, ексклюзивний, боїнг, тойота, вольво, мерседес, екстрасенс, хот-дог, піца та багато інших. Досить поширеними є запозичення фразеоло-гізмів як в оригінальній формі, так і у вигляді каль-кування: ab ovo, memento mori, о sancta simplicitas, о tempora, o mores, tabula rasa, Drang nach Osten, бути чи не бути (англ. to be or not to be), дивитися крізь паль-ці (нім. Durch die Finger sehen), яблуко від яблуні да-леко не падає (нім. Der Appel fallt nicht weit vom Stamm). Нерідко фразеологічні кальки поширюються на різні мови. Наприклад, за німецьким зразком (danke schon) будуються фраземи зі значенням вдяч-ності в багатьох європейських мовах: укр. красно дякую, серб, хвала лепо, чеськ. dekuji pekne, угор, koszonom szepen тощо;

засвоєння артикуляційних особливостей іншої мо-ви. Внаслідок контактування румунської мови зі сло-в'янськими її артикуляція дуже наблизилася до арти-куляції слов'янських мов (нерідко можна почути таку характеристику румунської мови: це романська мова зі слов'янською вимовою). Фарингалізовані голосні, що не ластиві тюркським мовам, в азербайджанській мові з'явилися під впливом кавказьких мов. Вимова комі-перм'яків стала близькою до російської. Інколи суб-страктний вплив може поширитися на декілька мов. Наприклад, у болгарській, румунській і албанській мо-вах наявний редукований голосний [а] (болг. ъ, рум. а, алб. ё);

зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов ха-рактер наголосу змінився: тепер наголошеним є пер-ший склад у всіх формах усіх слів;

зміни у граматичній будові мови. У всіх тюрксь-ких мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка належить до тюркської сім'ї, їх дев'ять. Уважають, що це сталося під впливом евенкійської мови, що нале-жить до тунгусо-маньчжурської сім'ї, багатої на від-мінкові форми. У болгарській мові внаслідок контак-тування з турецькою виник переповідний спосіб діє-слова (коментатив), що позначає неочевидну дію (чел «кажуть, що він читав», чели «кажуть, що вони чита-ли»). Під впливом російської мови в сучасній удмурт-ській мові намітилася тенденція до утворення видових пар дієслова.

Помітним є вплив мовних контактів на зміни в син-таксисі. Синтаксична будова таких фінно-угорських мов, як фінська, угорська, естонська, мордовська, ко-мі-зирянська, набула ознак індоєвропейських мов: по-рядок слів у реченні замість фіксованого став вільним, з'явилися підрядні речення зі сполучниками і сполуч-ними словами тощо. У французькій мові зворотний по-рядок слів у питальному реченні виник під впливом німецької мови;

зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-,

інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -up-, -ізм-, -ант-, -аж-, -am-, -ар- та багато інших (бригадир, марши- рувати, українізм, квартирант, тренаж, типаж, аркушат, актор, фактор). Російською мовою запозичений український суфікс -щин(а): Псковщина, Смоленщина. Бувають випадки запозичення моделей побудови слів. Так, наприклад, румунські числівники від одинадцяти до дев'ятнадцяти творяться за слов'янською моделлю«один + на + десять»: unsprezece, doisprezece тощо, де ип -- «один», doi -- «два», spre -- «на», zece -- «десять».

Запозичення -- найпоширеніший результат взаємо-дії мов. Найпроникливішою для запозичень є лексико-семантична система. В англійській мові, наприклад, 60 відсотків французьких слів, у турецькій -- 80 від-сотків арабізмів, а в корейській -- 75 відсотків кита-їзмів. Роль лексичних запозичень є визначальною для всіх інших контактно зумовлених мовних змін: саме лексичними запозиченнями спричинені фонологічні та морфологічні запозичення. Так, зокрема, суфікси -able, -ible (eatable «їстівний», workable «такий, який пот-рібно обробити», drinkable «такий, що можна пити», unreadable «нерозбірливий») увійшли до англійської мови з французької разом із запозиченими словами admirable «чудовий», possible «можливий» тощо.

Фонологічні запозичення менш поширені, ніж лек-сичні. Як правило, іншомовні слова фонетично при-стосовуються до фонологічної системи мови-реципі-єнта. Так, англійський звук [0] передається в слов'ян-ських мовах звуками [t], [s], [f]. Явище субституції (заміни відсутніх звуків в мові-реципієнті іншими власними), на думку М. С. Трубецького, лежить в осно-ві можливості встановлення системи звуків-відповід-ників між будь-якими за своїм походженням кон-тактуючими мовами. Запозичення іншомовних слів здебільшого впливають лише на фонологічну синтаг-матику: виникають нові послідовності фонем (нова їх сполучуваність), змінюються фонетичні закономір-ності початку та кінця слова, суперсегментні особли-вості (відступ від правил наголошування в іншомов-них словах) тощо.

Однак за тривалого і масового запозичення слів мо-жуть статися суттєвіші зміни у фонологічній системі, в тому числі поява нових фонем і фонологізація вже на-явних у мові варіантів фонем (алофонів). Так, скажімо, у східнослов'янських мовах не було звука (відповідно і фонеми) [ф]. Із прийняттям християнства посилили-ся контакти східних слов'ян з греками, і в давньорусь-кій мові стали з'являтися грецькі слова, в тому числі й такі, в яких був звук [ф]. Оскільки такий звук був цілком чужим, то спочатку він замінювався своїми звуками [п],[т]: pharos -- парус, Philippos -- Пилип, Theodor -- Теодор, mythos -- міт; див. ще поширеніраніше в українській мові, в тому числі й у літератур-ній, форми на зразок Атени (Афіни), катедра (кафед-ра) тощо. Сторонність цього звука відчувається на-віть тепер: багато хто з українців замінює його зву-косполученням [хв]: Хведір, хверма тощо. Однак ще в давньоруську епоху, коли запозичення грецьких слів із звуком [ф] стало масовим, цей звук був спо-чатку засвоєний освіченими людьми, а через них -- іншими верствами населення, і, отримавши широку лексичну базу, став самостійною фонемою (опозиція [ф] іншим звукам стала релевантною, тобто вико-ристовується для розрізнення слів). Пор.: вен -- фен, він -- фін, вар -- фар, ваза -- фаза; рос. еон -- фон, веска -- феска, влага -- флага, ворс -- форс. Подібне сталося зі звуком [ґ] в українській і чеській мовах. Спочатку він вживався в деяких іншомовних словах, а потім фонологізувався. Див. укр.: гніт і ґніт, грати і ґрати тощо. Отже, спершу запозичений звук функціонує лише у фонетично неасимільованій лексиці, а згодом входить до фонологічної системи мови.

Страницы: 1, 2